Білл Макалістер: Офіс Сороса у Лондоні був у мене на кухні

28
14 вересня 2015

Він починає розмову з того, що говорити не любить, краще послухає, як тут у нас. У результаті історії ллються з нього як із рогу достатку - про Джорджа Сороса, з яким він випадково зустрівся у Будапешті й залишився товаришувати на все життя, про Еді Раму, тепер прем’єр-міністра Албанії, а колись художника і декана Академії мистецтв у Тирані, про художника Іллю Чічкана та витоки київського Центру сучасного мистецтва Сороса.

Білл Макалістер - колишній активіст, який впродовж 13 років очолював ICA (Інститут сучасного мистецтва) в Лондоні. Від кінця 1980-х він був другом мільярдера і філантропа Джорджа Сороса і радником із питань культури в Інституті відкритого суспільства Сороса (OSI). 

Тому в Україні Білл уже не вперше. Тільки цього разу він координуватиме групу міжнародних експертів, які консультуватимуть проект реформування ВДНГ у креативний простір, працюючи і на Сороса, і на програми Європейського союзу.

Утім, найбільше його очі загоряються, коли він говорить, як тепер у нього з’явився час не організовувати щось, але вчитись самому. Минулого року він вперше зняв два фільми, пройшов місячний інтенсив з акторського мистецтва у найбільшій індійській кінокомпанії і навчився робити дерев’яні ложки.

"Кажуть, із віком стаєш мудрішим. То брехня. А ще кажуть, що старого пса не можна навчити новим трюкам. Брехня ще більша".

Білл Макалістер, усі фото: УП.Культура, Дмитро Ларін

Як випадково познайомитись із Соросом 

Якось, одразу після падіння Берлінської стіни, у 1989-му, британське МЗС попросило мене представляти Великобританію на зустрічі ОБСЄ у Кракові. Я погодився, але за умови, що зможу приїхати туди на велосипеді.

Я хотів стартувати у Тульчі, в Румунії, містечку майже на самій дельті Дунаю, та їхати аж до самого Кракова. Моя мама походила з Тульчі, а мій тато – звідкись із Росії, з того, що вони називали "пограниччя", а, насправді, могло означати Україну чи Білорусь. Хоча насправді і вона могла бути з України, з Одеси, бо коли на початку 20 століття родина емігрувала до Канади, з’ясувалось, що більшість євреїв із Тульчі насправді були з Одеси.

Тож, нарешті, я вперше міг подивитись на цю Східну Європу зблизька. Це мала бути справжня подорож – цілий день на велосипеді, ніч у спальнику при дорозі. Ніяких компромісів, ніяких готелів. Скільки мені було тоді? Та десь близько 50-ти років.

Білл Макалістер

Але коли я доїхав до Будапешту – це був шок. Він був такий елегантний, такий правильний. Тут мови бути не могло про те, аби спати десь у спальнику. Мені довелося б іти в готель, але я не хотів, я ж вирішив, що у мене сувора подорож.

І тоді я побачив якесь відкриття у галереї. Я подумав: "О, художники! Я точно там когось знаю". Звісно, я таки зустрів там знайомого, розповів йому свою історію. Він мені каже: "Я знаю ще одного такого, як ти. Ходімо познайомлю вас".

Чоловік, до якого він мене повів, був Джордж Сорос, який сказав: "Я не думаю, що ми подібні. У мене точно більше грошей!"

Ми розговорились і домовились зіграти в теніс, бо він мусить грати в теніс щодня, і я так само. Я навіть тут у Києві уже двічі грав. 

Ми зустрілись іще раз у Лондоні, й він запросив мене працювати на себе. "Що я робитиму? - спитав тоді я. "Я дам тобі можливість бути собою."

Білл Макалістер

Створювач проблем

Одне слово, я був єдиним, хто працював на Сороса із Лондона. Тому моя кухня перетворилась на мій офіс, але також і на офіс фонду Сороса.

Мене залучали допомагати різним локальним фондам розробляти культурні програми. В головному офісі OSI (Інституту відкритого суспільства Сороса) у Будапешті працювала тоді така пані. В неї була ідея, що всі локальні фонди повинні мати однакові програми – Центри сучасного мистецтва Сороса (ЦСМС). Для них випрацювали дуже жорсткі правила роботи. Це було ніби будувати залізницю з низкою однакових станцій.

Певна логіка в цьому була. Йшлося про те, що в кожного Центру буде однаковий бюджет (попри розмір країни й економічні відмінності), центри збиратимуть документацію про сучасне мистецтво в країні, даватимуть стипендії та тревел-ґранти.

Білл Макалістер

Але я був білою вороною і вважав, що країни надто різні, аби Центри можна було уніфікувати. І це був типовий Сорос, який любив створювати неспокій, і тому запустив мене як вірус у систему.

Я завжди думав, що я вмію розв’язувати проблеми, але він мені сказав: "Ні, ти будеш створювати проблеми".

Приміром, у Албанії я вважав, що найважливішою справою було допомогти місцевій Академії мистецтв реформуватись. Це була академія без книжок, без простору для виконавських мистецтв. 

Тоді, на початку 1990-х, я на початку працював із молодим деканом. Тепер він став президентом Албанії – це Еді Рама.

У них взагалі не було літератури, і я організував близько 4000 книжок для бібліотеки Академії. Через 6 місяців заходжу я в цю бібліотеку, і книжки дуже гарно розставлені на чудових поличках. Але кожна з них - ідеальна, їх не відкривали. "Чому?!" - спитав я. "Ми не видаємо їх на руки, студенти можуть читати їх тільки тут".

Подібна річ сталась у Болгарії, де ми змогли поставити комп’ютер у кожен театр. Але коли якось я навідався до одного з театрів, секретарка сказала мені, що комп’ютер стоїть у кабінеті директора. І він таки стояв там, вкритий серветочкою. Директор ніколи його не використовував, це просто був символ влади.

Білл Макалістер

Від ЦСМС до ВДНГ

 Коли на початку 1990-х років для нового ЦСМС у Києві вибрали простір в історичній будівлі (Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії), я запросив молодого архітектора. Для доброго, правильно збудованого виставкового простору, треба працювати з фахівцем. Тоді я попросив про підтримку Пола Вільямса.

Сьогодні він один із найкращих архітекторів Британії, який 2012 року виграв найважливішу архітектурну нагороду в Британії – премію Стірлінг. І зараз я хочу, аби він приїхав на ВДНГ.

Ми разом працювали над проектом з Еді Рамою, збудували театр в Тирані за копійки. Він дуже цікавий тим, що не намагається спеціально підкреслити свою присутність, а завжди працює з тим, що доступно у середовищі.

Сьогодні він реставрує чи, радше, перебудовує новий простір для одного з коледжів Університету мистецтв у кварталі Кінгс-Крос у Лондоні. Він збудував Лабораторію Сейнсбері в Кембріджі, яка мені видається найкрасивішою будівлею в Англії. Щойно працював із найбільшим Ботанічним садом у Європі в Падуї, Італія.

Тому він і його компанія видаються  мені ідеальними для проекту ВДНГ.

Білл Макалістер

Reinvent ВДНГ

Я не можу знати, що потрібно цим хлопцям із нової команди ВДНГ і що потрібно в Україні. Але коли мене запросити приїхати, я витратив кілька днів, аби уважно подивитись на три подібні проекти у Лондоні. Це квартал Кінгс-Крос, Електростанція Баттерсі та Олімпійське село. Я говорив з девелоперами, аби зрозуміти, як вони планували, як організовували час і фінансування. Я теж вчився.

З цих трьох прикладів Баттерсі – це поразка, розвиток Олімпійського села і досі зав’язнув у бюрократії. Але Кінгс-Крос майже завершений. І це надзвичайний успіх.

Що таке успіх, коли йдеться про розвиток території? По-перше, план, який вони склали, майже дороблений. Вони здійснили те, що запланували. По-друге, це не лише прибутковий проект. Це проект, яким захоплюються всі у Лондоні. Вони дійсно вдихнули життя в цю частину міста.

Від початку це була дуже складна ділянка землі, бо там зустрічаються 6 ліній метро, 4 залізничні гілки, і знаходиться він на перетині трьох районів міста, відповідно, трьох різних адміністрацій.

Білл Макалістер

План був такий: третина офісів, третина житлової забудови, третина – публічний простір і культурна інфраструктура. Серцем проекту одразу став один із коледжів Лондонського університету мистецтв – найбільшого в Європі університету, який спеціалізується на мистецтві та дизайні. Кварталу потрібна була енергія та вітальність молодих людей.

ЦЬого девелопера звати Роджер Маделін і я хочу, аби він приїхав до Києва.

Він витратив 15 млн фунтів лише на дослідження, планування і підготовку проекту Кінгс-Крос. Це величезна інвестиція, але цієї стадії ніяк не можна оминути.

Отже, в чому успіх? У вітальності в повітрі. І я хочу, аби нова команда ВДНГ приїхала і подивилась на це. Але не тільки на успішні кейси, як Кінгс-Крос, а й на неуспішні. Провали більше вчать.

Хоча я певний, що ця команда ВДНГ і сама це усвідомоює, вони дуже розумні, я вражений. Ми говорили з ними, що туди може зайти університет. Але головна ідея – це привабити цифровий креативний кластер. І це слушна думка. Кінгс-Крос, по суті, саме цим і є. Приміром, Гугл збудував там свою нову будівлю.

Білл Макалістер

Піджак Іллі Чічкана

(розмову перериває дзвінок від художника Іллі Чічкана. Білл сміється) 

Уявляєш, останнього разу з Іллею ми бачились у Севастополі на початку 1990-х під час проекту першої директорки ЦСМС Марти Кузьми "Алхімічна капітуляція".

Ми зупинялись у готелі в Севастополі. Якось Ілля зайшов до мене в номер. Побачив на вікнах штори. Я сказав, що з цих штор вийшов би крутий піджак. Вони були якісь вельветові з орнаментом і тваринками.

Він каже: "Тобі що, справді подобаються ці штори?" Я кажу: "О, так".

Наступного ранку за сніданком мене чекав піджак зі штор. Чічкан зшив його сам, уночі. Він у мене досі є, шкода, що я забув взяти його із собою. Це просто витвір мистецтва. Я завжди одягаю його в Лондоні на різні відкриття. Наступного разу обов’зково візьму.

Білл Макалістер

Сценарій для Майкла Дугласа

У ICA, в якій я пропрацював 13 років, був гігантський архів, заради якого приїздили дослідники з усього світу. Він вартував мільйонів, але був у цілковитому безладі. У нас ніколи не було для нього грошей. Врешті-решт, архів переїхав у галерею Тейт, бо там був відповідний архівіст.

Але ще до того з ним сталась дивовижна історія. Якось до мене звернувся чоловік. Його дуже зацікавив наш архів і він хотів пожертвувати дві роботи для нашого благодійного аукціону.

Одна з них – рисунок відомого архітектора ЛеКорбюз’є. Інша – якогось британського художника, чиє ім’я я зараз не пригадаю. Аукціон був успішним, ми залучили достатньо коштів. 

Аж тут, 10 років по тому, мені дзвонять зі Скотланд-Ярду. Хочуть поговорити про цього нашого колишнього жертводавця.

Виявляється, він знайшов одного з найкращих підробників, який копіював для нього твори мистецтва. Тоді сам він ішов у архіви ICA, Тейту, Музею Вікторії та Альберта – і не робив там жодної шкоди. Тільки докладав підробні документи, які так чи так доводили провенанс, тобто походження, цих робіт.

Він підробив близько 400 робіт, кожна з яких була продана за суми близько 40 тисяч фунтів через великі аукціонні доми Лондона – і через Сотбіс, і через Крістіс.

Майкл Дуглас купив права на цю історію і знімає фільм.

Я був свідком і обвинувачення, і захисту. Прикольний чувак, підтримав нас. Але злодій. Нещодавно вийшов, відсидів 8 років.

Білл Макалістер

 Минуле і майбутнє мистецької інституції

Я задовго був директором ICA. Тринадцять років – це забагато.

Тут є дві сторони: очікування публіки чи митців і власне бачення. Коли ти є директором такої інституції як ICA, ти маєш не лише владу менеджера. Вважається, що у тебе також є велика влада просувати тих чи інших художників. Ця влада не ексклюзивна – ти ділишся нею з директорами департаментів. Хоча все одно всі вважають, що ти – цар і бог.

Таку владу не можна тримати довго. Це як прем’єр-міністр, який не може лишатись на позиції задовго 

Зазвичай у Великобританії директорів призначають, коли їм 35-40 років, вони лишаються на один-максимум два 5-річні терміни, а тоді дають дорогу молодим.

Тому публічні очікування – це одне. Для мене особисто очолювати ICA було просто розкішно. Перші десять років були чудові – розбудовувати інституцію, команду.

Білл Макалістер

Але кожна мистецька інституція має бути в стані постійної революції. До речі, Сорос прекрасний у цьому. 

Тож був такий момент років через 10, коли я захотів усе змінити, по-суті, речі, які я сам і створив. І люди почали протестувати. Здається, мені не варто було навіть намагатись змінити речі після 10 років. Треба було дати можливість зробити це іншому.

Як балансувати історію і сучасність? Це і було моїм питанням останніми роками. Для цього я хотів дістати для ICA ще одну будівлю, де ми би розповіли історію сучасного мистецтва. Це була би виставка, яка проводила глядача школами думки та їхнім розвитком. А головна будівля уже концентрувалась би на сучасності. 

Але цього не вдалося втілити ані мені, ані моїм наступникам. Узагалі за 50 років існування ICA жоден директор, крім мене, не тримався більше 2 років – усіх або звільняли, або в них ставався нервовий зрив. А у мене просто товста шкіра.

Є такий жарт: що роблять нові директори? Перемальовують фойє. Це найпростіший спосіб показати зміну – хлюпнути кольору. Для мене першим кроком має бути побудова команди – такої, якій я можу довіряти, якій можу делегувати. Бо в кожній царині мистецтва є фахівці, кращі за мене. І вони повинні давати раду конкретним питанням. До мене приходили уже з фінансовими, політичними або людськими проблемами.

 Я був подібний на Маргарет Тетчер. Я і був одночасно з Маргарет Тетчер.

powered by lun.ua