Від сквотів до хабів: звідки береться креативна економіка

337
21 жовтня 2015

У країнах Європейського союзу креативні індустрії вже багато років є прибутковим сектором економіки. Вони сприяють розвитку міст і країн у цілому, також отримуючи значну підтримку та інвестиції від державних, міських та загальноєвропейських програм. В Україні креативний сектор лише починає зароджуватися, переважно тримаючись на приватних інвестиціях.

Уже 1998 року у креативних індустріях у всій Європі працювало близько п’яти відсотків населення, і ця цифра постійно зростала. При цьому три чверті загального обороту від творчих індустрій у Європі генерується у п’ятірці країн ЄС: Великій Британії, Франції, Іспанії, Німеччині й Італії.

У 2012 році креативні індустрії (до якої належить кіновиробництво, музичний бізнес, культурні заходи тощо) Великобританії зросла на 10%, таким чином випередивши інші галузі економіки. У цій сфері нараховується 1,68 мільйона робочих місць, що складає 5,6% від загальної кількості у країні. У 2012 році креативні індустрії Великобританії оцінили в £71.4 мільярди.

У період з 2009 до 2011 роки вартість експорту послуг з творчих індустрій збільшилася на 16,1% - у порівнянні зі збільшенням на 11,5% загального обсягу експорту послуг Великобританії.

Сквот у Сохо, Лондон, фото: Nigel Howard

У 2010 році близько 240 000 бізнесів на території усієї Німеччини були зосерджені у культурній сфері та креативних індустріях. У результаті - загальний товарообіг від їхньої діяльності складав близько 137 мільярдів євро й близько 720 тис. людей були забезпечені постійною роботою. Якщо рахувати фрілансерів і приватних підприємців, які зайняті у цій галузі, цифра сягне одного мільйона.

До порівняння, у 2009 році у Німеччині частка ВВП культурних і креативних індустрій складала 2,6% ВВП, автомобільної промисловості — 2,3% ВВП і машинобудування — 2,7% ВВП. 

Суттєву частку креативної економіки складає творча діяльність, яка відбувається у арт-кластерах, хабах та арт-інкубаторах, які часто розташовані у ревіталізованих приміщеннях колишніх промзон або залишених будівлях. Деякі з цих просторів утворилися й на місці колишніх сквотів. 

Отже, креативна економіка інтегрована у міський простір, пов’язана з процесами демократизації та дотримання прав і свобод. Але яким чином? Ми спробуємо дослідити це. 

Історія: від сквотів до креативних хабів

Соціальний протест та несприятлива економічна ситуація спонукають до розвитку нових громадських угруповань. Сквотерський рух завжди був надзвичайно різноманітним, мультинаціональним та часто контркультурним. До нього у різні часи приєднувалися хіпі, панки, революційно налаштовані студенти, музиканти й художники, міські активісти й антиглобалісти.

Таким чином, багато з них демонстрували нонконформізм і бажання не миритися з системою, хоча б і шляхом створення власної невеликої і незаконної автономії. 

Сквотинг, тобто процес самовільного заселення покинутих чи нежитлових приміщень людьми, що не є орендарями чи юридичними власниками цієї нерухомості, у XX столітті тісно пов’язаний з індустріалізацією.

Він розвивався саме у великих промислових містах і мав декілька різних напрямків. Частково цей процес був зумовлений післявоєнними часами, коли велика кількість житлових приміщень була зруйнована, їх не вистачало для проживання усього населення. Приміром, солдати, які поверталися з фронту, змушені були займати бараки або казарми.

Вже у 1960-70 роках починає з’являтися чимало сквотів і контркультурних комун у світових мегаполісах: Лондоні, Барселоні, Парижі, Берліні, а також містах США.

Один з найбільших сквотів в Ірландії, фото: vice.com

Голландський вчений Ганс Прайт виокремлює типи самовільного заселення приміщень, які чітко структурують увесь процес сквотингу.

Сквотинг як житлова необхідність - будинки заселяють безхатьки або ж люди, які не мають терпіння знаходитися у черзі на отримання муніципального житла. Підприємницький - люди захоплюють будівлю, щоб створити у ній недорогі бари чи клуби і обслуговувати потреби населення. Консерваційний — приміщення заселяють, аби зберегти його від знесення чи руйнування. Політичний — міські активісти захоплюють будівлю з вимогою зробити там суспільний осередок (мистецький центр), а не віддати у приватну власність.

Сквотери займають не лише будинки, а й казарми, закинуті складські приміщення, фабрики, зруйновані церкви та промзони. У багатьох з них розпочинається бурхливе культурне життя.

Згодом деякі не витримують протистоянь із приватними власниками й припиняють своє існування. Але найцікавіше - це коли сквоти переростають у щось більше, наприклад, отримують легальний статус, перетворюючись на культурні центри чи креативні хаби.

Так з’явилася данська Христианія, один з провідних нічних клубів у Амстердамі Paradiso, лондонський RampART, міланський Leoncavallo, де зараз відбуваються театральні вистави та джазові концерти, берлінський "Тахелес" й "Кьопі", або ціла республіка Ужупіс у Вільнюсі.

Сквот розміром з район

На початку 1990-х Ужупіс був депресивним і запущеним районом, у якому на повну потужність працювала трикотажна фабрика "Вілія" й завод електролічильників. Процвітав кримінал у поєднанні з ексцентричними заходами на кшталт сплавів на покришках від Камазів по річці Вільняла.

Біля цієї ж річки розташувався сквот, який тепер уже відреставровано і перетворено на інкубатор мистецтв — "Будинок над рікою".

Стіна, Užupis Art Incubator gallery, фото: Daumantas Kazdailis

Спочатку там збиралися художники та митці. Можна сказати, що будинок став центром притяжіння для місцевої богеми і дав поштовх до розвитку всьому району. Крім того, тут працювали чимало художніх майстерень і кафе "Ужупіс", у якому, власне, й виникла ідея майбутньої Республіки.

Першого квітня 1997 року у карнавальну ніч район оголосив свою незалежність. Відтоді тут є власний президент, прем’єр-міністр, міністри й конституція.

З часом унікальний соціальний і культурний капітал, а також цілеспрямована діяльність громади перетворили Ужупіс на центр творчих індустрій. Його вплив на культурне, економічне та соціальне життя вийшов далеко за межі Вільнюса та, навіть, Литви.

Упродовж багатьох років Ужупіс природним чином трансформувався у платформу творчих індустрій. Таким чином, цілий район у старому місті перетворився на один великий креативний кластер. 

Щорічний дохід від креативних індустрій в Ужупісі складає шість мільйонів євро. Тут діють п’ятдесят різних бізнесів, працює понад 300 представників творчої сфери, облаштовано близько 10 тис кв. м. креативного простору.

Арт-інкубатор Ужупіса є першим подібним інкубатором в усіх країнах Балтії і наразі налічує 1200 кв. м. площ. Саме в Ужупісі розташовані Вільнюська академія мистецтв, приватні школи, галереї та виставкові центри.

Стіна, на якій можна прочитати Конституцію Ужупіса на 18 мовах світу, фото: smallstoriesbigworld.com

Громада Ужупіса продовжує організовувати заходи, які об’єднують членів спільнот, підтримують творчий потенціал та допомагають комерціалізувати їхню діяльність.

Томас Чепайтіс, міністр іноземних справ литовської республіки Ужупіс, розповідає:

"У 2012 році розпочалася інтенсивна реставрація занедбаних будинків, подвір’їв та будівництво нових. Від 2014 року розпочалося знесення величезних індустріальних об’єктів, а на їх місці зводять нові житлові квартали.

У принципі, у нас кожен може займатися своєю справою. У нас немає виборів, усі посади самопризначені. Якщо здужаєш – залишаєшся на ній. Як на мене, це найкращий принцип".

Активісти і влада

Зовсім інша історія у сквоту RampART, який існував у Лондоні протягом п’яти років. Художники захопили будинок, який колись був мусульманської школою для дівчат, знесли внутрішні стіни, а на даху створили сад.

Основний принцип полягав у тому, що RampART управлявся колективно і кожен зі сквотерів міг використовувати приміщення за власним бажанням. Завдяки цьому згодом RampART перетворився на виставковий майданчик, де відбувалися й концерти, а щовівторка організовували покази кіно, навчали танцювати самбу або навіть програмувати.

Усі проекти втілювались на добровільних засадах. Загалом тут функціонувало близько сотні культурних ініціатив. І хоча це не був комерційним проект, він існував за кошти від пожертвувань відвідувачів, через продаж квитків на концерти та завдяки роботі кав’ярні.

Місто, своєю чергою, отримувало користь від збільшення робочих місць та процвітання культурних ініціатив й заходів.

Дракон, зображений на стіні сквоту RampART, фото: rampart.co.nr

Але RampART припинив своє існування 2009 року після протестної акції сквотерів довкола саміту Великої двадцятки у Лондоні. У будівлю увірвалась поліція, зрізали двері бензопилою і силою випровадили усіх із приміщення.

Рано чи пізно, така доля спіткає більшість незаконно заселених будівель. До них або приходить поліція, або справжній власник, коли з ним не встигли домовитись або коли у нього з’явились інші плани на свою нерухомість.

Остаточне порозуміння можливе тільки коли сквотери налаштовані дуже серйозно – вони комерціалізують простір й будівля починає давати прибуток власнику. Або коли метою є повернути будівлю у власність міста чи вберегти її від знесення, активісти починають широке суспільне обговорення проблеми, паралельно розробляючи юридичне рішення, яке б усіх влаштувало.

Кафе Squat 17b yard café, фото: hmarochos.kiev.ua/

У Києві сквоти почали з’являтися у занедбаних історичних будівлях у центрі міста. Розпочавши своє існування зі спільного проживання художників та творчих особистостей під одним дахом, згодом вони теж зазнали трансформації. Відтак, у дворі сквоту на вулиці Терещенківській цього літа відкрилося кафе Squat 17b yard café, у якому відбувалися кінопокази та інші культурні заходи.

"Легальний" сквотинг

Як і усі чудові соціальні рухи, модель перетворення занедбаних будівель стала великим бізнесом і тепер називається "ревіталізацією", тобто оновленням.

В Україні ентузіасти або орендують частину колишнього виробництва і роблять там якийсь бізнес, наприклад, клуб (як Closer та інші простори на території стрічкоткацької фабрики у Києві на Подолі), або власник великого підприємства починає інвестувати й перетворювати його на багатофункціональний хаб (як, наприклад, колишній ДШК на лівому березі Києва, арт-завод ПЛАТФОРМА, де зараз проводять фестивалі вуличної їжі, діє коворкінг та відбуваються концерти).

Катерина Горіна, керівник коворкінгу "Платформа":

"Ми надаємо повний комплекс послуг. Клієнти платять один раз на місяць і використовують ресурс коворкінгу без обмежень. Ми орієнтовані на IT сектор. Наші партнери — Microsoft, Yandex, а також венчурні фонди. Але головна відмінність — у нас є власний інвестиційний комітет і ми самостійно вкладаємо кошти у перспективні стартап-проекти.

Головна цінність коворкінгу полягає у тій атмосфері, яку ми тут створюємо — коли людина, яка приходить сюди працювати, може знайти корисні контакти для себе. Ми створюємо networking і бачимо, як наші клієнти об’єднуються, щоб втілювати нові спільні проекти".

Арт-завод Платформа, фото: obovsem.kiev.ua

Іншу модель, поки що недосяжну в Україні, застосовують в Польщі.

Там багато будівель колишніх заводів належить місту. І є ентузіасти з різних культурних організацій (театри, музичні студії, дизайнери тощо), які об’єднуються й подають спільні заявки на ревіталізацію будинків.

Так, наприклад, сталось у польському місті Лодзь, де організація Fabryka Sztuki (Фабрика мистецтва) отримала ґранти на розвиток арт-інкубатора від Євросоюзу, польського уряду та міської влади.

Зараз, окрім концертних і репетиційних у Фабриці мистецтва базуються виробники одягу та аксесуарів, дизайнери, фотографи, IT-компанії. Вони платять у рази нижчу орендну плату за свої офіс або виробництво.

Таким чином, уряд, міська влада та ЄС підтримують і стимулюють розвиток креативного сектору економіки.

Прибуток від діяльності креативного сектору у Польщі у 2010 перевищив прибуток у сфері нерухомості та продуктовій галузі. Його частка ВВП — 2,7%. До креативного сектору у Польщі належить діяльність дизайнерів, модна індустрія, робота архітектурних бюро, візуальне мистецтво, музика, фотографія тощо. Часто усі вони можуть без перешкод функціонувати в одному великому приміщенні — арт-кластері чи креативному хабі.

Арт-інкубатор Фабрика мистецтва, фото: annaizabela.flog.pl

Агата Етманович, одна з організаторів процесу ревіталізації на Фарбиці мистецтва розповідає:

"Найважче, що нам потрібно було зробити на першому етапі, – це пояснити всім бюрократам і представникам міської влади, що взагалі таке креативний сектор економіки. Чому він має бути у місті, який від нього зиск.

Засновник Fabryka Sztuki витратив дуже багато часу і сил, пояснюючи це місцевій владі у Лодзі. Тому дуже важливо було знайти людину, яка б грала на нашому боці у самій міській адміністрації. І коли така людина з’явилась, все стало трохи легше.

Тобто нашою першою проблемою було переконати усіх в тому, що хаб креативної економіки в місті не просто потрібний, а цілком необхідний".

Вертаючись до українських реалій, можна сказати, що дотепер у нас такі проекти можна реалізувати хіба за кошти приватних інвесторів. А їхня зацікавленість, швидше за все, з’являється або коли заходить про комерційну вигоди, або про покращення іміджу.

На жаль, міської програми з розвитку креативних індустрій в Києві досі не існує, хоча креативний сектор економіки, що має велику додану вартість, є одним з чинників розвитку міста. 

Важливість міської підтримки тут важко переоцінити. Мова йде не так про фінансову підтримку, хоча прозоре ґрантове фінансування може дуже допомогти на старті певних проектів,як про полегшення доступу активістів, митців та культурних менеджерів до просторів, де можна розвивати креативний сектор економіки. Йдеться про будівлі та відкриті майданчики, які належать місту, але стоять порожніми чи напівпорожніми.

Сьогодні єдиним дійсно успішним прикладом такої співпраці між владою (правда не міською, а державною) та культурним бізнесом можна назвати київський ВДНГ. За декілька місяців тут відкрили декілька майстерень, де дизайнери можуть робити меблі та елементи вуличної інфраструктури, провели Гогольфест, а тепер встановлюють нові ліхтарі з сонячними панелями. Але більшість ініціатив зустрічають бюрократичний спротив, який вони подолати не можуть. 

***

Юлія Салій і Тарас Кайдан є співзасновниками Київського міського журналу "Хмарочос"

Текст підготовлено за сприяння Програми ЄС-Східного партнерства "Культура і креативність" 

powered by lun.ua