Жадан і подвиг місцевого масштабу

"Депеш Мод" – харківський роман харківського письменника Сергія Жадана. Не хотілося б прив’язувати людину до території та говорити про неї крізь призму міста, але в контексті цієї книги це просто неможливо не зробити.

"Депеш Мод" – частково автобіографічна розповідь з іноді реальними, а іноді вигаданими героями, але не про вигаданий Харків. Про те місто, яким воно було на початку 1990-х і яким подекуди залишається і сьогодні.

Попри те, що роман просякнутий харківською ментальністю, вперше його поставили на сцені німецького театру режисер Маркус Бартль і художник Філіп Кіфер.

Обидва мають довжелезний послужний список. Маркус вісім років працював директором театру Нижньої Баварії, а Філіп є запрошеним декоратором у театрах Німеччини, Австрії та Швейцарії.

Вони створили чимало спільних робіт, а у 2010 році разом поставили "Депеш Мод" у Ландсгутському земельному театрі Нижньої Баварії. Філіп Кіфер прочитав німецький переклад книги і зрозумів, що цей твір має бути втілений на сцені. За ним її прочитав Маркус Бартль.

Вони разом поїхали до Харкова і, послуговуючись книгою як путівником, побували в усіх місцях, які відвідали герої книги. Тут же купили весь реквізит і костюми для німецької вистави.

"Цей роман є таким літературним доробком, що прекрасно підходить для постановці в театрі – контрастні персонажі, яскраві конфлікті ситуації, зворушливі долі. Там є дві складові для успішної вистави – дружба та боротьба за виживання", каже про "Депеш Мод" Маркусь Бартль.

Вистава "Депеш Мод", фото: Кристина Пашкіна

У 2015 році Маркус Бартль і Філіп Кіфер за підтримки Ґете-інституту приїхали до України, щоб з місцевими акторами зробити виставу в Харкові.

"Депеш мод" в українській версії тривала три з половиною години, і перший акт промайнув на одному диханні. Ця постановка з тих, коли проживаєш кожне слово і кожен рух з акторами, вловлюєш найменшу деталь, а твій емоційний стан ідентичний тому, що відчувають герої на сцені.

Утім під час другого акту виникло непереборне бажання скоротити репліки акторів. Швидкий темп вистави у першому акті змінився в другій частині на алкогольне та наркотичне марення головних героїв, котрі ніби нескінченно ходили по колу в пошуках горілки та друзів, а ті - губились один за одним.

Іноді було занадто голосно. Звісно, Депеш Мод саме про таке покоління і про таку молодість – час надриву, крику, крайнощів. Але верещання на сцені радше свідчило про те, що актори не знають, у який ще спосіб передати сильну емоцію, а не про справжній внутрішній надрив.

Вистава "Депеш Мод", фото: Кристина Пашкіна

Пронизливі життєвою мудрістю монологи не завжди вдавались молодим акторам, особливо виконавцю головної ролі Костянтину Скибі. Найбільш пронизливі та напружені репліки в його виконанні перетворювались на фальшиву істерику і він, центральний персонаж, був аж занадто непереконливим. Можливо, причиною цьому було надмірне хвилювання, адже на репетиції гра "Сергія Жадана" була на рівень вище.

Натомість, друзі головного героя, які на перший погляд не мали стількох можливостей проявитись яскраво, оскільки мали скромніші ролі без драматичних монологів, були більш цікавими та багатогранними.

Наприклад, Собака Павлов (Данило Карабейник) закохав у себе половину залу своєю непідробною відчайдушністю та душевною простотою. Чудовим був мовчазний Вася Комуніст (Дмитро Герасимчук) у леопардових лосинах, міміка та рухи якого були влучним та красномовними.

Епізодична роль перекладачки, яку зіграла Юлія Єрмакова, без перебільшень була однією з найкращих. Молодій акторці неперевершено вдалось втілитись у роль суворої божевільної тітки в сірому костюмі, навіть очі якої промовляли презирством до всього світу.

Вистава "Депеш Мод", Фото: Кристина Пашкіна

Постановка Маркуса Бартля – це скорочений переказ роману "Депеш Мод", його візуалізація.

Сергій Жадан неодноразово говорив про те, що завжди незвично (але й в водночас цікаво) спостерігати за тим, як твір починає жити своїм власним життям. Ще дивніше дивитись на інтерпретацію свого роману іншими людьми.

Хоча для режисера цього разу чи не найголовнішим завданням було дотримуватись тексту твору і бути якнайближчим до оригіналу.

У команди, що готувала виставу, не було на меті спровокувати публіку чи створити експериментальну постановку. До речі, німецька версія була сміливішою, а мова - ближча до оригіналу, включно з нецензурною лексикою.

Вистава "Депеш Мод", фото: Кристина Пашкіна

Харківська ж версія вистави вкладається в рамки, прийнятні для ТЮГу і для місцевого глядача.

Дуже влучною була робота головного художника Філіпа Кіфера. З одного боку, сценографія не була громіздкою та не забирала на себе багато уваги. Натомість було чимало візуальних метафор та прийомів, які не стали нав’язливими і посилювали висловлювання.

Металева рамка, в якій, ніби розіп’ятий Ісус, був підвішений Собака Павлов під час алкогольного катарсису на стадіоні Металіст, відра з фарбою, що час від часу з’являлись у руках котрогось з героїв. Використовуючи відро з червоною фарбою та шматки поролону двоє міліціонерів били Собаку Павлова на пероні вокзалу. А на початку спектаклю цього ж Собаку нудило кульками зі світло-жовтою фарбою.

Фото: Кристина Пашкіна

Головний інженер театру спеціально для вистави змонтував дощову установку – першу частину вистави на сцені постійно падає дощ. Тому під час перерви 8 прибиральниць метушливо вичерпують з неї воду. Зі швабрами, безліччю ганчірок та відрами вони заповнюють весь простір, і спостерігати за ними не менш цікаво, ніж за виставою.

Така відкритість до глядача, винесення робочого процесу з-за лаштунків є особливістю проекту.

За два тижні до прем’єри відбулася відкрита репетиція вистави – перший подібний досвід і для театру, і для самого режисера. Такий творчий експеримент дозволив глядачам стати частиною живого творчого процесу – побачити акторів, які іноді забувають репліки, сцени, що повторюються декілька разів.

Вистава "Депеш Мод", фото: Кристина Пашкіна

Режисер володів німецькою і англійською, і зовсім не розумів української чи російської, а весь акторський склад – навпаки. Тому весь тягар комунікації під час репетицій, які подекуди були цілодобовими, лягав на перекладачів.

Під час годинної відкритої репетиції перекладачка невпинно бігала за режисером із глядацької зали на сцену і назад, переповідаючи суть його вказівок. Хоча пізніше актори та режисер розповідали про те, що вже прекрасно розуміють один одного ще до перекладу.

Вистава "Депеш Мод", фото: Кристина Пашкіна

Вистава Депеш Мод – це сміливість. Сміливість державного театру для дітей, традиційним репертуаром для якого є "Русалонька" та "Золоте курча", поставити не просто виставу для молоді, а саме "Депеш Мод", ще й в постановці німецького режисера. Подвиг місцевого масштабу. Це сміливість директора, Андрія Гапановича, який взяв на себе весь тягар відповідальності.

Це й сміливість з боку головного режисера Олександра Ковшуна, з якого і почалась вся ця історія. І який виконав дві непрості ролі у самій виставі – роль марксиста Чапая з побутовим трипером, що той підчепив від речей з секонд-хенду.

Та роль редактора наймоднішої газети Гоші, який окрім експресивного способу спілкування, вирізнявся й досить незвичним виглядом.

Головний режисер дитячого театру з’явився на сцені свого ж театру в гостроносих білих туфлях на високих підборах, в яскраво-червоних стрінгах, напівпрозорих червоних панчохах та шовковому халаті.

Головний режисер Олександр Ковшун у ролі редактора Гоші, фото: Кристина Пашкіна

І це не було дешевим бурлеском, а виглядало як готовність до змін з боку всього театру.

Депеш Мод – це новий досвід. Для Сергія Жадана - це досвід підготовки постановки свого твору. Адже коли виставу показували в Новій Баварії, автора запросили поглянути на вже готовий продукт. У харківському форматі Жадан був безпосередньо задіяний в процесі – він перекладав німецьку п’єсу українською та "адаптував" молодь 2015 року до молоді 1993-го.

Для режисерів новою стала робота в Харкові – з місцевим контекстом, театром, акторами та глядачем. Харківський глядач вперше побачив в ТЮГу виставу, де головними героями були молоді панки, горілка та легкі наркотики.

Це був новий досвід для акторів, які раніше грали принців і котиків. Для технічного персоналу, який звик до вистав із принцами та котиками. Для головного інженера, якому вперше за 40 років роботи поставили завдання зробити на сцені справжній дощ.

Вистава "Депеш Мод", фото: Кристина Пашкіна

У довгій історії Театру юного глядача, якому за 5 років виповниться вже цілих сто років, закарбована якась творча сміливість. 5 березня 1968 року, в 15-ту річницю смерті Йосифа Сталіна, тодішній головний режисер театру Леонід Хаіт поставив скандальну та на той час небезпечну виставу "Останні листи".

Це історія, основою для якої стали десятки листів людей, безпідставно засуджених за сталінських часів. Після прем’єри режисерові довелося залишити країну.

Вистава "Депеш Мод", фото: Кристина Пашкіна

Звісно, показати провокаційну виставу на сцені дитячого театру не є викликом, подібним до говоріння в 1960-ті на тій самій сцені про злочини радянської верхівки.

Однак, зважаючи на загальний стан українського державного театру (який більше схожий на опудало мамонта в музеї, що його навіть на метр вбік пересунути і важко, і небезпечно, і інструкція не дозволяє) факт того, що "Депеш Мод" відбувся і буде відбуватися в театрі відтепер щочетверга, заслуговує на повагу і дає надію на нове життя старого мамонта.

А крім того - квитки на найближчі покази Депеш Мод вже розкуплені.

Текст опубліковано в рамках партнерського проекту "Освітня академія" від Goethe-Institut Ukraine та УП.Культура