Загадки екзотичних звірів Марії Примаченко

1948
12 лютого 2016

9 лютого вперше за роки незалежності в Україні відкрилася найбільша ретроспективна виставка однієї з найгеніальніших вітчизняних художниць ХХ століття — Марії Примаченко.

Райські птахи з павичевими хвостами, хижі звірі та монстри з висолопленими язиками і широко роззявленими пащами — з усіма цими фантастичними яскравими образами можна нині познайомитися в "Мистецькому Арсеналі".

Виставка називається "Неосяжне" — і це слово якнайточніше описує не лише масштаб експозиції, до якої ввійшло понад 300 робіт художниці, — але й рівень осмислення її творчості.

Знамениті звірі Марії Примаченко вже давно "перемандрували" на одяг, сувеніри і вуличні стіни, поза тим, чи хоч хтось із дослідників взявся проаналізувати їхнє походження?

Спеціально для УП.Культура мистецтвознавиця Діана Клочко розкодувала міфологічний і символічний світ Марії Примаченко.

РОДИЧІ КЕНТАВРІВ І СИРЕН

Світ Марії Примаченко – передовсім міфологічно-зоологічний. Однак, про яку міфологію йдеться?

Якщо "києво-поліську" – то навряд чи знайдемо відповідників її звірині у вишивці, ткацтві, декоративних розписах інтер’єрів будівель цього регіону. 

 Марія Примаченко. Фото: day.kiev.ua

Можливо, "райські птахи" з їх павичевими хвостами на рушниках віддалено нагадують її летючі фантазми.

Якщо "прадавньо-українську" – то у відомих нині реконструкціях слов'янського пантеону поганської епохи жодних биків з місяцем замість рогів також не зустрінемо. І навіть якщо згадати тератологічну плетінку буквиць у книгах княжої доби, наших середньовічних "бестіаріїв" – і тут порівнянь буде не аж так густо, щоб стверджувати про впізнаваний зв’язок.

  "Страуси у трояндах", 1960. Фото Дмитра Ларіна

А якщо зазирнути за поясненням углиб, до античності?

Навряд чи Марія Примаченко у дівоцтві, яке припало на 30-ті роки минулого століття, читала "Міфи Давньої Греції". Однак, підозрюю, щось про химер, кентаврів і сфінксів таки чула.

Інакше складно пояснити, як вперто тоді, у київських лаврських майстернях, на листках альбомного формату вона створювала образи істот, у яких поєднуються дві-три природи. Вже тоді, поборовши наслідки поліомієліту, вона здебільшого фантазувала про дивовижний симбіоз, де "тваринне" обрамлене "рослинним" і створює сильний фантастичний характер.

Вже тоді її звірі були не надто миролюбними. Хоча їхня хижість – виразні пазурі, зуби, розтулені пащі з висолопленим язиком – перекривалась м'якою пластикою та ліричним декоруванням. Була в них якась дівоча сором'язливість: не лише скромний формат, а й колористика видавали талант, де умовно "народне" борюкається із безумовно індивідуальним.

 "Голуб миру з хлібом з України", 1963. Фото Дмитра Ларіна

Ми пам'ятаємо, що давньогрецька міфологія демонструвала, як людське героїчно поборює тваринне. Геракл приручає триголового пса Кербера зі зміїними та драконячими головами. Персей відсікає голову Горгони Медузи із буйними зміями замість кучерів. Тесей убиває мінотавра, людину з головою бика.

Кентавромахія афінського Парфенону і змагання Одисея із сиренами у Гомера – це також етапи битви із подвійною природою створінь, які несуть загрозу гармонійному у людині.

У цьому контексті світ Марії Примаченко – сповнений трагізму, як і кожен міф. Однак у її візіях образів химеричної звірини, через які вона розповідає свою версію боротьби між жахом і красою, немає місця ані героїзму, ані песимізму.

ДОБРІ МОНСТРИ УЯВИ

З 1960-х років, коли цікавість до її композицій у художніх колах Києва не лише повернулась, а й перетворилась на сталу підтримку, матеріальну і комунікаційну, вона знайшла сили творити не лише у "великому форматі" й на інтенсивному кольоровому тлі.

 "Дика курка у винограді", 1962. Фото Дмитра Ларіна
 "Хирун", 1960. Фото Дмитра Ларіна

Вдова, яка пережила окупацію, розстріл брата, самотнє виховання сина, двадцятилітнє художнє мовчання, віддається малюванню як можливості у замаскованій формі "декоративного" передати щось аж надто суб'єктивне.

У народній символіці квітка – це не лише прикраса, і кому, як не Марії Примаченко, яка все життя вбиралась у вишиті сорочки не на показ, а на щодень, знатися на багатстві орнаментальних традицій.

Однак вона не спокусилась можливістю перенести ці принципи у свою творчість. Навіть малювання симетричних псевдобарокових букетів і лубкових жанрових картин у 1970-ті роки не відвело її від основної теми.

Псевдобарокові букети Марії Примаченко. Фото Діани Клочко

Скрізь бачимо метаморфозу: боки вазонків проростають з опуклих форм голів і гостряків пташиних лап, вінця маківок перетворюються на стонадцять очей, кетяги бузку скидаються на кукурудзяні качани, а у зміїний хвіст вплітаються пагони чи то чортополоху, чи різнобарвних нагідків.

Її звірі стають усе виразнішими, усе пластичнішими. Великі зуби, широко розтулені пащеки, висолоплені язики, на кінці яких може бути жало у вигляді мініатюрної квіточки, хвости, де замість китички з'являється риб'яча морда, – художниця не боїться монстрів своєї уяви. Вона з ними грається.

 "Восьминогий звір", 1976
 "Український бик", 1977. Фото Дмитра Ларіна

Вона їх пересилює здебільшого надзвичайно сильним, мажорним акордом контрастних кольорів. А також особливим ефектом відірваності від землі. Адже її не-жанрові композиції існують у абстрактному просторі, де немає поділу на твердь і небо, де все живе не йде чи проростає, а лине, ширяє, переміщається.

Зображене існує у безчассі, бо там, де немає тілесної важкості, – немає і поділу на добу чи сезони.

Звір і квітка, птах і рослина, комаха і гад, людські вуса, брови і навіть окуляри – у всьому панують безнастанні симбіоз і перетворення, змішання і перекомбінування. Що далі від правдоподібного, то вільнішою стає її рука, неймовірнішою колористика, складнішими підписи-коментарі.

 "Звір лапи склав що удрав попугай не захотів із ним говорить бо у його голова болить із ним говорить", 1986. Фото Дмитра Ларіна

ДАР, БІЛЬШИЙ ЗА РОЗМІР ВАТМАНУ

Приблизно в період шістдесятиліття до художниці прийшло усвідомлення власної сили.

Можливо, цьому посприяла й нова якість пензлів і фарб. Адже тепер вона, – орденоносиця й лауреатка Шевченківської премії, чиї роботи регулярно закуповувались музеєм і приватними особами, – могла використовувати гуаші багато й різної, не шкодуючи, включно з люмінісцентними барвами, які вона підмішувала для створення нової інтенсивності.

 "Стародавній тигр пащу розинув йому жарко бо вже старий не переносить жари", 1985. Фото Дмитра Ларіна

Її фони стають дзвінкими, силуети – чіткими, окремі елементи – промовистими. Практично до середини 1980-х вона працює у напрямку укрупнення, монументальності.

Дуже шкода, що ніхто у ті часи (та й пізніше, включно з нашим, де вирують пристрасті із стрітартівськими муралами) не подбав, аби її напружені композиції стали ескізами для стінописів, увійшли у міський простір, бодай перетворились на анімацію.

 "Звір зловив горобця", 1985. Фото Дмитра Ларіна

Жалкую, що ніхто не запропонував їй тоді продовжити експерименти з керамікою, створивши панно або таці вже іншого рівня, ніж ті, які вона прикрашала у 1930-ті. Геніальні давньогрецькі вазописці, гадаю, радо прийняли б її до свого кола.

 Декоративні таці Марії Примаченко, 1930-ті. Фото Діани Клочко

Дар Марії Примаченко заповнювати простір еластичними, мелодійними силуетами фантастичних істот міг би розвинутись у інших масштабах і форматах. І хвороба б їй не завадила – от Матісс на інвалідному візку розписував каплицю Розер у Вансі, а її дар також був більший за максимальний формат ватману.

Однак не сталось.

ШИФР ПРИМАЧЕНКО

Попри постійну участь її творів у виставках, Марія Примаченко залишилась до смерті сам-на-сам з образами, що її переповнювали. Вірю, що вона відмовлялась бути на своїх персональних виставках із тією ж непереборною впевненістю, з якою не захотіла полишити рідне село, коли взнала про Чорнобильську катастрофу.

Це небажання ставати публічною відчутне в останніх роботах. Машкара притлумленої чуттєвості (адже "звіряче" – це й сексуальне також), приховування найважливішого від радянського цензора (а декоративне завжди було ширмою для критики), протиставлення хижості й сентиментальності (от де національні риси характерів й проступали) – все це у висліді перетворилось на "шифр Примаченко".

 "Господін Рейган на цю картину подивися і удумайся яка ця атом важка і і тяжола і нерозумна", 1986. Фото Дмитра Ларіна

Упізнаваний з першої миті й нерозкритий донині.

А іронією висловів і підписів під роботами вона не наближала глядачів до розгадки її образів, а віддаляла від неї.

Монстри, яким би чарівним і вражаючим не був їх зооморфний симбіоз, мають бути подолані: Едіп обов'язково розгадає загадку Сфінкса.

 "Цей звір позіхає і дружби ні з ким не має сонце йому не світить люди спасибі не скажуть скоро його ізвяжуть", 1984. Фото Дмитра Ларіна

У "чорнобильській серії" художниця дозволила собі темно-фіолетове і чорне тло, на якому її звірі без рослинного оточення видаються не жахом, а докором. У роботах останніх років вона свої створіння робить інколи ніби просвітлено-усміхненими, і вдивляються вони у глядача мудро й пильно, стуливши малесенького рота.

ПРИМАЧЕНКО, БІЛОКУР І ФРИДА КАЛО

Чому так потрібні великі ретроспективні виставки, як от та, що зараз проходить у Мистецькому Арсеналі: коли бачиш хоч вибіркову, але усю протяжність творчості мисткині –  буквально спостерігаєш не лише "етапи", а саму драму художника.

Назва нинішньої експозиції "Неосяжне" тільки підкреслює неможливість сьогодні вільно проінтерпретувати це явище – Марія Примаченко. Спроба показати у хронологічних таблицях її життя (і виставкове також) на тлі радянської епохи, безумовно, дуже похвальна.

 "Красний папуга пуготить пуготить значить співає людям щастя бажає", 1987. Фото Дмитра Ларіна

Однак, що робити з її самотністю, непорівняністю ні з ким і ні з чим (навіть із найближчими – сучасницями Катериною Білокур і мексиканкою Фридою Кало, на яку дивним чином Марія у 1930-х була так схожа зовнішньо?), або випадінням із декоративно-вжиткової історії українського мистецтва радянської доби при наданні усіх можливих регалій. Не зачіпати? Оминати?

За симбіозом людського, звірячого, рослинного є нерозкодована історія душі, яка ховалась півстоліття у метаморфози символів. Певне, час пошуку архетипів колективного підсвідомого, вибудовування коректних контекстів, доречного використання її образів у публічних просторах ще не прийшов.

 "Коричневий звір" Марії Примаченко у виконанні художника Гамлета Зіньківського на одній із харківських стін. Фото: aauumm.ru

Хіба-от магнітики, записнички чи подушки залишаються на згадку про експозицію. Ну й, звісно, – селфі біля її фантастичної енергії робіт, що погуляють кілька днів соцмережами і вкладуться електронними файлами у папки десктопів.

Вже непогано: у наступні кілька років нагуглити її робіт можна буде більше – і для лекцій, і для статей, і для душі.

Виставка Марії Примаченко "Неосяжне" триває у "Мистецькому Арсеналі" до 13 березня.

powered by lun.ua