Сила безсилих. Як література змінює життя

Не мистецтво копіює життя, а життя копіює мистецтво. Про це писав Оскар Вайльд, зауважуючи, що красу лондонських туманів публіка оцінила лише після того, як ті тумани зобразили імпресіоністи.

Життя може наслідувати мистецтво і в складніший, можливо, навіть невидимий спосіб. Колись "Іліада" та "Одіссея" Гомера сформували те, що нині називаємо літературою, а "Божественна комедія" Данте поклала початок писанню національними мовами замість латини.

Так само сто років тому репліка Гертруди Стайн про "втрачене покоління" визначила розуміння доль людей ХХ століття. Література формує реальність і заряджає її на певну дію.

В сучасних умовах для цього є більше інструментів, ніж будь-коли. Соціальні мережі та інші засоби комунікації та самоорганізації дозволяють прозорі рухи та дії на горизонтальному рівні, навіть поза інституційним полем.

Це особливо добре можна простежити на кількох українських кейсах. Якісь із них уже є історіями успіху, інші — радше work in progress. Але кожна з цих справ варта уваги, адже і формулює проблему, і пропонує шляхи її розв’язання.

Добірка таких історій лягли в основу одного з кураторських проектів на "Книжковому Арсеналі" — програми "Література як інструмент соціальної дії".

Уже доволі класичним виглядає поєднання літератури та благодійності. Навіть для України, де лише вчаться простим жестам, які можуть змінити життя. Тут варто згадати фонд "Таблеточки" та їхню роботу з залучення авторів до фандрайзингу.

Зі свіжих ініціатив, звісно ж, на думку спадає кампанія навколо книжки "Шапочка і кит" Катерини Бабкіної. Цей проект — цікава єдність смислу та цілі: книжка про онкохворого хлопчика та серія сувенірів за мотивами її ілюстрацій є простим інструментом доброчинності. Купуй і допомагай.

Цікавим і складнішим за своєю структурою впливу є інший благодійний проект — "Добра листівка". Ця ініціатива допомагає дітям з інвалідністю — 5 гривень з кожної листівки, що коштує 10 гривень, ідуть на доброчинність.

На перший погляд, література тут ні до чого. Але, на другий погляд, у колекції "Доброї листівки" можна роздивитися картки з ілюстраціями до улюблених книжок, переосмислені портрети наших класиків, крилаті вислови зі шкільної програми.

Цей проект живиться літературою, віддаючи в реальний простір щось неймовірне — він вдихає душу в програмну класику.

Окремо тут варто зауважити і про етику стосунків між митцем і продавцем "Доброї листівки". Всі дизайни листівок існують легально — для їхнього друку автори формально дають на це дозвіл. Етичне ставлення до авторського права — річ не завжди звична в українському культурному секторі. Які тектонічні зсуви на ринку може спричинити цей новий узус — годі й уявити.

Добра листівка "Україна", автор — Олексій Пильов

Коли говорити про більш комплексні форми впливу, то дуже ілюстративною є історія проекту "Проти насильства". Іноді навіть дискусії спричинюють появу нових книжок, а ті — зміну дискурсу, звісно, якщо дискутанти є достатньо активними.

Якось письменниця Лариса Денисенко на Форумі видавців 2015 року у Львові модерувала дискусію, присвячену темі домашнього насильства, зокрема, в сучасній українській літературі. З розмови, що почалася за кадром після завершення подіумної частини, виросла думка про потребу створити книжку на цю тему. Нетипово, але розмова виросла в дію.

Ідея розвинулась — у просвітницький радіопроект для Києва та областей "Протидія насильству у сім’ї", а також у збірку текстів знаних письменників із коментарями психологів і правників. Тож протягом весни вийде збірка "Проти насильства" з текстами, що можуть змінити життя понад половини населення України — саме стільки наших співвітчизників мали досвід сімейного насильства.

Література також може працювати як активатор життя малих громад.

Село Кибинці на Полтавщині впіймало свій щасливий випадок в особі поеток Любові Якимчук і Галини Танай. У цьому селі існувала потужна культурна традиція з часів поміщика та мецената Дмитра Трощинського, котрий влаштовував там різноманітні культурні атракції — театр на воді та інші витребеньки.

У ХХ столітті життя в Кибинцях активує поет Михайль Семенко та його коло — поет там народився та регулярно бував, і не сам, а з Наталею Ужвій та іншими зірками.

В сучасному селі залишаються люди, котрі намагаються зберігати цю пам'ять. Але не обійшлося без каталізаторів. Любов Якимчук і Олег Коцарев 2012 рік оголосили роком Михайля Семенка і провели низку подій на його честь.

А тоді Любов Якимчук і Галина Танай попрацювали, аби в селі з'явилася своя "підземка" за мотивами вірша Михайля Семенка. Вона привезе до мейнстріму культурного життя — в рамках проекту "Метро до Кибинець". У теплий сезон у селі продовжаться лекції та літературні читання.

У рамках проекту "Метро до Кибинець" мешканці полтавського села отримали новорічні листівки з віршами Михайля Семенка

Дуже важливо до подібних проектів підходити поза стратегією "колонізаторів", які з метрополії несуть культуру в регіони. В українських областях є власні ініціативи, в яких могли би повчитися всі охочі — і це кращий зачин для децентралізації, ніж документи та регуляторні рамки.

Прикладом активації місцевих громад зсередини є робота літературного центру імені Аґнона в Бучачі. Шмуель Йосеф Аґнон— перший з іврито- та їдишемовних письменників, який отримав Нобелівську премію. Він народився в Бучачі, а 1907 року емігрував до Палестини.

У дворику Аґнона, який упорядкувала Мар'яна Максим'як разом з іншими активістами, нині регулярно збирається до сотні осіб для спільного культурного дозвілля: кіно подивитися, вірші послухати. Як на райцентр із десятком тисяч мешканців — дуже добрий результат.

Історія про центр Аґнона в Бучачі важлива, оскільки показує, як можна активізувати простір і громаду за допомогою забутого спадку, який громада не ідентифікує як "свій".

Мар'яна Максим'як влучно називає цей рух "поверненням Аґнона додому". І тут вона має рацію: Україна чимало своїх класиків віддала в чужі літератури, не залишивши їм місця у власному пантеоні.

Один кінопоказ або поетичне читання в Бучачі гіпотетично може спричинити ефект метелика — аж до перегляду шкільних програм і розширення рамок ідентичності "української літератури".

Зустріч із поетом і перекладачем Остапом Сливинським в Арт-Дворі у Бучачі. Фото: Літературний центр імені Аґнона / Agnon Literary Center

У Дніпропетровську — в місті "без пам'яті", як про нього писав історик Андрій Портнов — добре спрацювала стратегія роботи галереї-книгарні "Чорна ящірка". Спектр представлених там подій не дуже характерний для подібних камерних просторів, але саме "Чорна ящірка" уможливила регулярну зустріч місцевих активних громадян.

Секрет у тому, що галерея-книгарня стала не лише простором для культурних подій, а й справжнім гравцем у житті міста — часто і поза власне мистецьким полем.

На орбіті навколо цього простору рухається, наприклад, група "Сестринська сотня", що артикулює гендерно чутливий порядок денний на місцевому рівні. Також галерея-книгарня є одним із центрів збору допомоги для АТО, психологів, які займаються реабілітацією ветеранів, а також інших кіл активних містян.

"Сестринська сотня" у Дніпропетровську стала одним з організаторів Всеукраїнського маршу проти гендерного насильства в листопаді 2015 року. Фото: Сестринська сотня

Такий досвід є цінним для реформування місцевих бібліотек у більших і менших містах, а також у селах. Перетворення простору з місця, де стоять книжки, на епіцентр руху, на спільний безпечний простір — це те, що працює і дозволяє ревіталізувати занепалі бібліотеки в усьому світі.

На полях треба зауважити, що подібні простори та регіональні актори менеджементу культури віднедавна поєдналися в проект "Мережа", який зібрав докупи 29 міст. Вони разом ділять витрати та ризики під час турів українських письменників і письменниць та інших подій, які вигідніше робити разом, полегшуючи логістику.

Так з'являється можливість проводити великі тури трьома десятками міст, куди зазвичай не доїджають культурні події. Ось уже другий рік поспіль це практикує, скажімо, корпорація Meridian Czernowitz — ще один цікавий приклад активації громад на місцях.

Поява нових культурних практик може суттєво вплинути на ціле місто. Наприклад, фестиваль Intermezzo та резиденція "Над Богом" у Вінниці не лише розкрили містянам свою рідну зірку — Михайла Коцюбинського, не лише дали майданчик роздумів на тему декомунізаційного процесу та змін, які він несе.

Під час відкриття фестивалю Intermezzo-2015 у Вінниці на Європейській площі показали фільми "Тіні забутих предків" та "Київські фрески" Сергія Параджанова. Фото: Intermezzo Short Story Festival

Вони також прищепили нові рефлекси: іти в музей слухати читання, пізнавати закинутий кінотеатр і разом змінювати публічний простір. І вчитися бачити вулиці не як нічий простір, а як власні та спільні, як розділену відповідальність.

Література працює як джерело адаптації, терапії — не лише для міст і громад, але й для окремих людей. В контексті життів понад мільйона переселенців в Україні саме цей інструмент видається дуже доступним для винайдення нового "Я" та початку вживання в громади, що приймають у себе нових сусідів.

Дуже послідовно в цій царині працює івано-франківське видавництво Discursus, що з найпершого воєнного літа видає художні книжки авторів з Донбасу.

Наприклад, саме в них можна було вперше прочитати велику прозу Олексія Чупи, до того, як вона стала популярною. Наприклад, фантазійний роман "Бомжі Донбасу" із нотками альтернативної історії про Макіївку як витоки сучасної України.

Свіжа книжка видавництва — "Переселенці. Люди, які не загубили себе". Вона документальна та репрезентує популярний нині потяг вивчати історії успіху.

Кейси з Києва, Львова й Івано-Франківська стосуються дуже прикладних дій: відкриття нової справи, освоєння нової професії. Це не підручник, але цитатник мотиваційних історій для тих, хто вчиться жити на новому місці.

***

Царина культури назагал є щедрою на подібні історій — навіть тоді, коли офіційна культура зберігає умовний ієрархічний поділ на глядачів і тих, хто виступає, на тих, хто сприймає, і тих, хто надає.

Незалежний культурний сектор в Україні розмиває межу та ієрархію, виробляючи не так готовий продукт, як поле зі своїми лініями тяжіння та відштовхування.

Долучитися до дії дуже легко — часто це потребує навіть не грошей, а власного вільного часу та відповідних навичок для активації однодумців і спільників. Потреба встати з дивана та усвідомити власну силу може виявитися найскладнішою частиною процесу перетворення літератури на інструмент соціальної дії та впливу.

Міркування про ці та подібні історії перетворення описаного на дійсне, літературного на життєве, приклади перекодування реальності стали стартом для одного з кураторських проектів на "Книжковому Арсеналі" — програми "Література як інструмент соціальної дії".

У ній зібрано досвіди активації громад міст і сіл — у фокусі Кибинці, Жмеринка, Бучач. Окрему увагу буде приділено темі літератури як інструмента терапії й адаптації — у фокусі нові ідентичності переселенців з Донбасу та історія реабілітації колишнього наркозалежного за допомогою мистецької роботи.

Три події також буде присвячено соціально відповідальним діям — наприклад, уже описаному проекту "Проти насильства" Лариси Денисенко. Повну програму подій читайте на сайті "Книжкового Арсеналу".