Пригоди харківського Старого цирку: театр абсурду української бюрократії

В українському культурному просторі циркове мистецтво посідає неоднозначне місце. Воно досі не осучаснене – застрягло десь у власному вимірі, працює за радянськими традиціями і не намагається ані інтегруватися, ані змінюватися.

Урешті, розмірковуючи про форми сучасного мистецтва, ми ніколи не маємо на увазі цирк.

З другого боку, в традиційній ніші, де вже закам’яніли більшість українських музеїв і театрів, його теж немає.

У нашій системі координат цирк – це місце, куди можна відвести дитину, розвага, за якою ми не помічаємо не тільки цілу інфраструктуру з її проблемами, недоліками та конфліктами, з її можновладцями, які лобіюють власні інтереси та відвойовують ресурси, а й копітку та важку працю тих, хто безпосередньо створює цю "розвагу".

Власне, я ніколи не заглиблювалась у структуру циркової індустрії. Навіть тривалий час працюючи в культурній сфері, я ніколи не цікавилася цирком.

Про циркову студію, що існує вже понад 15 років і розташована в приміщенні найстарішого цирку в Україні, я взагалі дізналась рік тому, як і майже весь Харків.

На відміну від мене та людей мого віку, старше покоління хоча б знало про існування Старого цирку – наші батьки ходили до нього ще маленькими. Хоча після останнього візиту туди минуло понад 40 років, і звідтоді ніхто не цікавився його долею.

Багато хто думав, що будівля вже давно стоїть закрита, занедбана чи викуплена. Попри те, що приміщення цирку є культурною пам’яткою, такі варіанти не рідкість для Харкова.

Старий цирк у Харкові побудували 1906 року. Фото: Христина Пашкіна

Але цирк і досі працює. Точніше – виживає, як і чимало інших державних українських установ. Хто у цьому винен?

До того, що неприватні інституції опиняються на грані виживання, призводять кілька традиційних чинників: законодавство, створене для міфічних установ та людей і аж ніяк не для реальних; безпосередньо Міністерство культури, яке, здається, частіш за все, працює не задля розвитку, а проти нього; і місцеві органи влади, більшість із яких у Харкові – корумповані й забюрократизовані (претензії до них – це матеріал для окремого лонґріду).

Іншим потужним фактором є люди – власне ті, хто тримає установу на плаву або робить вигляд, що тримає. Недостатня мотивація, брак зацікавленості у розвитку та модернізації, страх ризикувати або втратити власний комфорт, порушити бодай щось у своєму звичному болотці – класичні причини не робити нічого.

В історії з цирком ці чинники дивовижним чином поєднались.

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Сьогодні офіційна назва Старого цирку в Харкові – "Українська творча дирекція з підготовки циркових атракціонів та номерів". Взагалі це один із найстаріших цирків України, що був побудований 1906 року на замовлення німецького підприємця Генріха Грікке. Це був перший український цирк з електричним освітленням.

Від 1975 року приміщення цирку стало базою для Дирекції з підготовки циркових атракціонів та номерів. А через 11 років тут відкрили циркову студію, де на той час займалося 15 дітей. Сьогодні їх уже 150.

До останнього часу Старий цирк жив бідно, але принаймні спокійно, – це був осередок циркового мистецтва, де вчились діти, готувались нові номери, репетирували артисти.

Сьогодні у студії Старого цирку навчаються 150 дітей. Фото: Христина Пашкіна

Але 2012 року Міністерство культури вирішило одним розчерком пера "поліпшити" стан не лише цирку, а й циркової галузі загалом, почавши процес реорганізації Творчої дирекції.

ПРИГОДИ РЕОРГАНІЗАЦІЇ

Українська бюрократична машина діє за трьома непорушними принципами: суворо вертикальний метод ухвалення рішень (або в чужий монастир зі своїм уставом), обіцянка-цяцянка та закон для всіх, але не для нас.

Розглянемо дію цих принципів та їхні наслідки на конкретному прикладі – реорганізації Української творчої дирекції.

Вертикальний метод ухвалення рішень. 18 грудня 2012 року Колегія Міністерства культури на підставі доповіді генерального директора Державної циркової компанії Хлібосолова Ігоря Олексійовича "з метою підтримки циркового мистецтва та покращення роботи циркового конвеєра" видає наказ про приєднання Української творчої дирекції до, власне, Державної циркової компанії.

Тут необхідно пояснити, що представляє собою Державна циркова компанія. Це невелике агентство, засноване 1993 року. На нього покладені глобальні задачі підтримки та розвитку української циркової галузі, створення нових номерів та вдосконалення старих.

2012 року у складі компанії існувало 47 циркових номерів, але був постійний брак репетиційного простору. Власну базу за майже 20 років діяльності компанія не отримала і через це змушена орендувати приміщення у різних цирків, що, за словами директора циркової компанії, тягнуло за собою чимало складнощів.

Отже, через брак власної репетиційної бази Державна циркова компанія і розпочала процес реорганізації та приєднання Старого цирку.

До реорганізації Старий цирк був осередком циркового мистецтва, де вчились діти, готувались нові номери і репетирували артисти. Фото: Христина Пашкіна

Рішення про покращення життя Старого цирку, в якому жоден із можновладців не був, приймалося виключно в кулуарах Мінкульту. Колектив цирку дізнався про процес реорганізації вже після його початку.

Обіцянка-цяцянка. Після наказу про реорганізацію колектив цирку неодноразово готував і направляв до Міністерства культури власні пропозиції та плани щодо поліпшення стану Старого цирку, не передаючи його у сторонню власність.

Тодішній заступник міністра Тимофій Кохан зробив вигляд, що почув, узяв до уваги і навіть дав гарантії збереження та недоторканності установи. Але за якийсь час, у найкритичніший для цирку момент, Кохана вже не було на посаді, відповідно, й усні гарантії не було кому підтвердити.

Закон для всіх, але не для нас. 2015 року вже інший Міністр культури В’ячеслав Кириленко видає наказ про об’єднання штатних розкладів Старого цирку та Циркової компанії. Це відбувалось дивним шляхом.

Відповідно до Господарського кодексу України будь-яка організація може відкривати або філіал, або структурний підрозділ. Але за межами області, де базується головна компанія, можливий тільки філіал, який матиме власну юридичну адресу, печатку та рахунок.

До того ж заробітна плата працівників філіалу, на відміну від тих, хто працює в структурному підрозділі, має відповідати зарплатам головного офісу. Це в теорії. Що ми маємо в дійсності?

Державна циркова компанія, заснована 1993 року, покликана підтримувати та розвивати циркову галузь в Україні. Фото: Христина Пашкіна

Циркова компанія, що знаходиться у Києві, "відкрила" свій структурний підрозділ у Харкові, який не має ні власної юридичної адреси, ані печатки, ані приміщення. Всі працівники Старого цирку були переведені до штату підрозділу циркової компанії ще 1 квітня 2014 року.

Уже більше двох років усі ті, хто щодня працює у Старому цирку, не мають на це права – адже за паперами вони працевлаштовані в одній установі, а на роботу приходять чомусь у приміщення іншого підприємства. У штаті Творчої дирекції працює лише бухгалтерка.

Така ситуація, по-перше, є протиправною, а, по-друге, заважає щоденній роботі цирку, адже для того, щоб зареєструвати навіть незначний документ чи поставити на ньому печатку, необхідно звертатися до головного офісу в Києві. Трудові книжки працівників також у столиці, а в Харкові лише якийсь квазіпідрозділ, який юридично не має жодних повноважень і незаконно займає приміщення цирку.

ВИБІРКОВА КОНСОЛІДАЦІЯ

Бюрократичні війни підсилює ще й людський фактор, адже колектив розділився на тих, хто "за", і тих, хто "проти" реорганізації. Тож тепер Старий цирк більше схожий на джунглі, де треба постійно бути в напруженні та озиратись, щоб раптом якась гадюка не вжалила.

І це історія не про розподіл грошей або території, бо тут апріорі немає ресурсів, за які можуть боротися працівники Творчої дирекції. Це історія про людське – про готовність чи неготовність боротися, про пристосування до обставин, про те, наскільки людина може змінитись у гірший чи кращий бік, якщо над нею нависає хоча б потенційна небезпека. І небезпека навіть не для життя чи здоров’я, а лише для комфортного звичного існування.

Та частина працівників цирку, які відстоюють самостійність Дирекції, пишуть численні листи та заяви. Вони ж, аби зігріти дітей, які займаються взимку при температурі плюс десять, за підтримки місцевих активістів організували акцію "Зігріємо Старий цирк" – для збору коштів на опалювальне обладнання.

Щоби зібрати кошти на опалювальне обладнання, харківські активісти організували благодійну акцію "Зігріємо Старий цирк". Фото: Христина Пашкіна

Через холод у цирку під час вистави діти сидять у верхньому одязі. Фото: Христина Пашкіна

Інша частина колективу, що підтримує реорганізацію та перейшла на бік нових київських власників, захищає їхні інтереси – сумлінно повідомляє про запізнення інших працівників, недотримання розкладу і неправомірні акції.

Наразі заступника директора Циркової компанії Дмитра Лико, який є головним опозиціонером реорганізації, взагалі усунуто від будь-яких функціональних та управлінських зобов’язань.

Ситуація з цирковою студією локальна, але дуже показова. Вона доводить деякі речі, які вже, на жаль, давно не треба доводити – про непрацездатність та неадекватність Міністерства культури, все ще високий рівень рабського менталітету та роздробленість культурної спільноти.

Заступника директора Циркової компанії Дмитро Лико виступає проти її реорганізації. Фото: Христина Пашкіна

Попри те, що останнім часом у суспільстві спостерігається високий рівень консолідації та взаємопідтримки, особливо коли йдеться про боротьбу із владними органами, це все ж таки і досі поодинокі випадки.

Можливо, це ще й специфіка циркового мистецтва – в культурному просторі воно маргінальне і немодне. На велику кампанію, яку розгорнули на захист будівлі та обігрів цирку, широка культурна харківська спільнота не звернула уваги.

Цирк вибивається з актуального нині прагнення до інтелектуальності, соціальної ангажованості, що поглинає різноманітні мистецькі практики. І в цьому наша мистецька спільнота дуже вибіркова та навіть дискримінаційна: підтримуючи одне, ми відтинаємо все інше, що навіть не є противагою до нашої роботи чи зацікавлень, а просто лежить в інший площині.

Як і більшість культурних царин в Україні, циркове мистецтво розвивається не завдяки, а всупереч. Фото: Христина Пашкіна

Але, можливо, прийняття і небайдужість тут покажуть шлях до толерантності та плюралізму в усіх царинах суспільного життя. Не треба бути Робін Гудом і перетворюватися на захисника всіх знедолених. Однак у різних ситуаціях ми всі відчуваємо тиск однієї й тієї ж системи, і замкненість і культурний снобізм точно не допоможуть її подолати.

Старий цирк у Харкові – це не класичний приклад української державної установи з мертвими душами. Вже багато років люди, які там працюють, зберігають та підтримують життя величезної споруди, виховують у ній нові покоління циркових артистів і вболівають за свою справу.

Просто є часи, коли один у полі не воїн.

Вікторія Бавикіна, Христина Пашкіна, спеціально для УП.Культура