Монтаж утопії. Як фестиваль "86" трансформував історію Славутича

Славутич – ідеальне місто. Створене з думкою про ідеальних людей, які реанімуватимуть уже неідеальну атомну станцію після вибуху.

Місто з різнокольоровими будинками – різної висоти, в різних стилях. Місто абсолютно рівне, жодного екстремального схилу, ідеальне для велосипедів.

Фестиваль кіно та урбаністики "86" відбувається у Славутичі вже втретє. Почалося все з утопічної ідеї говорити про міста і кіно поза типовими локаціями.

Наймолодше місто України підійшло якнайкраще. На сьогодні фестивальна команда разом з волонтерами майже на половину складається із славутичан.

Коли я приїхала до Славутича, кураторська група проекту "Кафе "Пінгвін" – Ксенія Малих та Аліна Сандуляк – готували відкриття фотовиставки. В рамках фестивалю мали представити серію фоторобіт швейцарського фотографа Нільса Аккермана, який більше трьох років документував життя сучасного Славутича.

Від зацікавлення архітектурою Нільс швидко переключився на місцевих мешканців, їхній побут, розваги. Це не було сухим документуванням: як я могла спостерігати, місцеві діти сприймають Нільса за свого.

На виставці швейцарського фотографа Нільса Аккермана в рамках проекту "Кафе "Пінгвін". Усі фото Наталки Дяченко

Виставка мала відбутися у закинутій недобудові, серед дерев, що росли всередині під відкритим небом. Локація нетипова для виставки, але це одна з нездійсненних утопій міста: кафе так ніколи й не відкрилося, жодної порції морозива у ньому так і не було продано.

Місцеві діти приходили допомогти прибирати сміття, для цього використовували лопати, мішки – типові травневі атрибути, але нетипове використання.

Будівля кафе біля скейтерського парку, поруч із яким на одному з дерев висять кросівки і кеди – така прикмета. На цегляних стінах розмістили близько 50 робіт Аккермана. Одну зі стін відвели для фото, які приносили самі діти, – на них зображені їхні улюблені місця у Славутичі.

А ще на Нільса чекала непроста подія – під кінець фестивалю його запросили на дискусію "Про що це фото". На світлині, яку зробив сам Аккерман, була зображена щука у ванній. До обговорення запросили місцеве керівництво і всіх охочих.

Історія цієї дискусії почалася з того, що ця серія робіт Аккермана – проект The White Angel, який отрималв Швейцарську фотопремію, – здалася декому зі славутичан провокативною і такою, що зображає місто не з найкращого боку.

У цій серії не було постановочних фото – там були підлітки з цигарками, були некомпліментарні інтер’єри квартир. І хоча для виставки Нільс з організаторами обрали найспокійніші сюжети, закиди у провокативності нікуди не ділися. Тому понад годину обговорюючи щуку на фото, люди знали, на що йшли.

Близько 50 робіт Нільса Аккермана експонувалися на цегляних стінах під відкритим небом

Загалом місто на чотири дні перетворилось на суцільний фестиваль. Цікавим самозапускаючим механізмом стало те, як спершу на сторінці події у фейсбуці почали з’являтися оголошення про пошук попутників до Славутича, потім пропозиції житла. Окремо координацією поселення і навігацією в команді фестивалю займалися дуже серйозно.

Для мене це була перша поїздка. До того бачивши минулорічні фото, я очікувала, що насправді все так і є. Але ні – в реальності всі ці прекрасні будинки з фотографій не туляться один до одного – вони розпорошені по місту.

Славутич цікавий і незвичний, але він не збирається тобі подобатися. У міста багато справ: діти вчаться танцювати гіп-гоп, дорослі працюють.

[L]Місто нормальне у своїй унікальності, воно не з магнітів і листівок – воно з реалізованої утопії. Де таки сталося життя, попри все, у цих нелогічних геометричних кварталах живуть люди, тут чисто і пахне соснами.

Ми замешкали в Бєлгородському кварталі: це 5-поверхові будинки, охайні клумби біля під’їздів і, звичайно, безліч котів, у яких тут особливий статус – вони всюди, вони величезні і безтурботні. В один із днів перевірили, чи відкрито дах – виявилося, що дах – це дружній простір. У Славутичі все для людей.

Сам фестиваль "86" тривав з 6 до 9 травня, і він давно вже вийшов за межі кіно. Одна з важливих некіношних подій – проект чеської художниці Катержини Шеди Made in Slavutych.

Катержина відома своїм захопленням соціальними іграми: її проекти полягають у тому, аби вже наявний соціум створив спільну перформативну активність.

До свого проекту Made in Slavutych чеська художниця Катержина Шеда залучила мешканців міста

Made in Slavutych так само, як і проект Аккермана, не короткостроковий – на фестивалі "86" Катержина запропонувала мешканцям Славутича співтворчість.

"У Славутичі я вирішила зробити дещо, що може видатися дивним: я хочу, аби це місто потрапило до Книги рекордів Ґіннеса. Яким способом – мають вирішити мешканці міста. Це має бути щось спільне, що допоможе їм відчути, що це їхній спільний рекорд. Справжній рекорд, записаний до Книги рекордів Ґіннеса. Рекорд, який розкаже про Славутич читачам і фанатам Книги на іншому кінці світу. Славутич зможе стати містом, яке надихатиме й інші міста в усьому світі. Містом, яке доведе, що все ще варто робити щось спільно".

Аби долучитися до проекту, потрібно було заповнити анкету, яку можна було знайти у магазинах і кафе або в місцевій газеті.

На фестивалі "86" Катержина Шеда вирішила допомогти Славутичу за допомогою мистецтва потрапити до Книги рекордів Ґіннеса

Кінопрограма, крім спеціальних довгоочікуваних показів, поповнилася конкурсами. Тепер тут уже дві конкурсні програми українського кіно: My Street Films – проект, який у кілька етапів було реалізовано молодими кінематографістами під керівництвом кураторів, і "Пальма Півночі".

Фільми про вулицю поцілили відразу в усі типові похибки молодої режисури, але кожна стрічка виявилася у свій спосіб особистою і сміливою. Натомість на "Пальмі Півночі" були представлені дійсно сильні роботи.

Серед гостей фестивалю "86" обговорення ймовірних переможців ніколи не зводилося до одного варіанту. Зрештою, перемогла робота Поліни Мошенської та Марини Ляпіної "Цвєтаєвої та Маяковського".

Режисерка Поліна Мошенська на церемонії нагородження цьогорічних переможців фестивалю "86"

Приз глядацьких симпатій дістався фільму Наташі Машарової та Анатолія Ульянова "Дивокрай". Особливу відзнаку отримали фільми "Перемир’я" Валерія Пузіка та "В школу" Наталі Шевченко.

У перші дні фестивалю було холодно, в залах було тепліше, тому на показах завжди було багато глядачів. Хоча, можливо, багато з тих, хто в минулі роки приїздили сюди насамперед, щоб подивитися місто, цього разу свідомо вирушили саме на фестиваль.

Майже всі гості мали свій план-мінімум, який частіше за все включав у себе такі обов’язкові події:

Музично-документальний проект від музичного агенства "Ухо" – аудіоінсталяція від Пітера К’юсака. На стадіоні та на вокзалі встановили колонки, з яких лунали звуки, записані Пітером у різних містах.

Пітер каже, що його проекти – це не шумова музика, а звукові репортажі. Проект завершився концертом Пітера на міському вокзалі.

Фільми "Атом: Життя в надії та страху" і "Я – Белфаст" Марка Казінса зацікавили, не останньою чергою, тим, що з режисером можна було поспілкуватися наживо.

Марк – північноірландський кінематорграфіст, письменник і куратор, який мешкає і працює в Шотландії, – був членом журі "Пальми Півночі". Він відомий тим, що на початку 1990-х став директором Единбурзького міжнародного кінофестивалю.

Казінс перетворив свою книжку "Історія кіно" на 930-хвилинний фільм, який Майкл Мур відзначив нагородою імені Стенлі Кубрика на Траверському кінофестивалі.

Один із членів журі національного конкурсу короткометражного документального кіно "Пальма півночі" – північноірландський режисер Марк Казінс

Ще одна очікувана прем’єра фестивалю "86" – фільм "Атомоград. Монтаж утопії" української команди у складі Олександра Телюка, Станіслава Мензелевського й Анни Онуфрієнко, побудований на архівних матеріалах про міста, побудовані біля діючих і недобудованих українських АЕС.

Сильне враження справив фільм Girl power чеської режисерки-графітчиці Сані. І можливість поспілкуватися з авторкою стрічки – це дуже хороший шанс сколихнути тему дозволеного і забороненого у публічному просторі, бо, приміром, у Чехії, на відміну від України, за створення графіті у публічному просторі можна понести кримінальну відповідальність.

До речі, в Славутичі майже немає реклами, а от графіті є.

Не знаю, чи вносили всі собі до must see фільм "Черьомушкі", але під час його перегляду зала була повна.

Кіноадоптація оперети Дмітрія Шостаковіча "Москва, Черьомушки" настільки вразила гостей і команду, що всі ще довго наспівували і натанцьовували фрагменти. Це ігрова музична комедія, знята Гербертом Раппапортом 1963 року, про "квартирне питання" і молоду архітекторку.

Кіноконцертний комплекс у Славутичі, в якому з 6 до 9 травня відбувалися фестивальні події

Звичайно, це лише мої узагальнення, бо ж насправді кожна і кожен могли обрати собі на фестивалі кіно до смаку.

Так, наприклад, діти взагалі ніякого кіно не обирали, а збирали матеріали для Капсули. Протягом трьох фестивальних днів учасники за допомогою документації усної історії, фото- і відеозйомки, мапування та творчих практик відтворили власне бачення історії міста.

Піар-підходи у дітей були на висоті: помітивши, що дорослі розслабилися і забули про екскурсію, учасниці почали запрошувати гостей, роздаючи талони на морозиво. Морозиво було, це правда.

Спонтанна екскурсія, яку влаштували діти на фестивалі "86"

А ще був ідеальний ритм і темп міста, комфортного для життя. А фестиваль "86" – це прискорена перемотка подій. У чотири дні вмістилося все, за чим приїхали глядачі з різних міст і країн.

Несправджена ідеальність міста, створеного після трагедії на ЧАЕС, трансформується – тепер щовесни в Славутичі вибухає кіно, урбанізм і гіп-гоп.

***

Більшість фільмів, показаних у "Славутичі", можна буде переглянути під час "Відлуння "86" у Києві. Про дату і час показів можна буде дізнатися на фейсбук-сторінці фестивалю.

Маріам Агамян, спеціально для УП.Культура