Півміста чи півтора: чи зможе Бруно Шульц стати міським брендом Дрогобича

2145
16 червня 2016

Міжнародний фестиваль Бруно Шульца, який вже всьоме відбувався у Дрогобичі, настроєво дуже нагадує стилістику текстів свого геніального патрона.

Він створює окрему, поліваріантну реальність, у яку прагне затягнути всіх, хто намагається до нього доторкнутися. Ґрунтовно відбирає "свою аудиторію" і не прагне стати народним та масовим.

Тексти Бруно Шульца, польськомовного дрогобицького єврея, письменника світової слави, чиє коротке (лише 49 років) життя обірвала невипадкова куля у дрогобицькому ґетто восени 1942 року, дослідники ставлять в один ряд із творами Марселя Пруста та Франца Кафки. Хоч, як на мене, Шульцова галактика значно привітніша до свого читача, аніж світи, у які запрошують згадані класики.

"Парадоксальним чином, Шульц читається і важко, і легко водночас", пише Юрій Андрухович у своїй післямові до першого повного перекладу творів письменника українською, виданих три роки тому у видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". І тут я ствердно киваю. Сучасному читачу важко затихнути, щоб дати можливість всесвіту розгорнутися на сторінках досить коротких оповідань Бруно Шульца.

Портрет Бруно Шульца, виконаний художником Левом Скопом

По ньому залишилося всього дві збірки – "Цинамонові крамниці" (1933, сенсація польської літератури, похвала від самого Вітольда Ґомбровича!) та "Санаторій під Клепсидрою" (1937), за яку Шульц отримав "Золотий лавр" Польської академії літератури. І ще чотири тексти, опубліковані в періодиці.

Чи було ще щось (кажуть, таки було) і куди зникло – у тих лихоліттях з’ясувати не вдається. Відомо лиш достеменно, що 19 листопада 1942 року на розі вулиць Міцкевича і Чацького у центрі Дрогобича офіцер СС Карл Ґюнтер застрелив письменника та художника Бруно Шульца, якого досі від трагічної долі всіх євреїв у цьому краї рятувало тільки те, що він працював домашнім художником і упорядником книжок у гестапівського шефа Фелікса Ландау.

На кухні цієї самої вілли Ландау 2001 року гамбурзький кінодокументаліст Беньямін Ґайслер віднайшов під шаром фарби фрески Шульца (за тим почалася окрема детективна історія з їхнім викраденням).

Графіку Шульца пов’язують і з Еґоном Шіле та Станіславом Іґнацієм Віткевичем, і навіть порівнюють із Ґойєю – через темноту у його роботах проступає щось страшенно людське і водночас майже демонічне.

Дрогобич у прозі Шульца пронизаний декадансовою атмосферою панського парку, що втік з-під опіки заможних власників – а чи то самі власники втекли кудись в інші реальності.

Десь так і сталося – Дрогобич, про який так багато говорилося під час червневого щодворічного фестивалю, був зовсім іншим містом. Як писав львівський сатирик і поет Маріян Гемар, це "місто несподіваної фортуни і краху, місто контрабандист і спекулянт, півтора міста: напівпольське, напівєврейське, напівукраїнське – місто Дрогобич".

Журналіст місцевої інтернет-газети "Майдан" Леонід Ґольберґ, згадуючи цей вислів Гемара, додає переконливу довоєнну статистику: 3 костьоли, 7 церков і 17 синагог.

Тепер єврейський культурний пласт із активного життя міста майже зник – хіба за винятком архітектури. За переписом населення 2001 року у Дрогобичі мешкає 93 % українців, 4,4 % росіян, і 0,5 % поляків.

Одна з 8 збережених, нещодавно відреставрована ззовні хоральна синагога на вулиці Пилипа Орлика, 6 стала частиною Міжнародного фестивалю Бруно Шульца віддавна. Цього року тут відбувалися виставки Ондраша Шурані (Будапешт) та Анджея Відельського (Люблін).

 Сьомий "Шульцфест" відкрився 2 червня виставкою робіт польського художника і педагога Станіслава Бая "Genius loci. Ріка і люди" у Національній картинній галереї імені Возницького. На фото – арт-директор фестивалю Ґжеґож Юзефчук

Шкода тільки, що шукати шлях до синагоги охочим довелося серед хаотичних торгових рядів, які, здається, активно витісняють зі старого центру Дрогобича ті легендарні дикорослі сади та квітники, що їх так млосно живописав Шульц.

Та і всередину нам потрапити не вдалося – брама відчинялася лише на час вернісажів і конкретних імпрез – як-от перфомансу Влодка Кауфмана (Львів) та Олександра Максимова (Дрогобич).

Артисти створили проникливий і точний реквієм, присвячений Бруно Шульцу, і втягнули у всесвіт генія усю присутню аудиторію. Особливість "Шульцфесту" – це поєднання літературознавства та перекладацтва, сучасної літератури і актуального мистецтва.

ШУЛЬЦОЛОГІЯ ЯК МИСТЕЦТВО

Дрогобицький педагогічний університет імені Івана Франка навряд чи заявить вам про це "з порогу", але тут є унікальне місце – тепер музей-кімната, а колись – вчительський кабінет Бруно Шульца.

Перший у світі музей Шульца, створений Полоністичним науково-інформаційним центром ДДПУ імені Івана Франка з ініціативи першого керівника Центру Ігоря Менька (1973-2005), відкрили 19 листопада 2003 року, а 2014-го кімнату оновили.

Сьогодні тут можна побачити і всю історію "Шульцфесту", і наукової конференції, з якої усе колись і розпочалося.

Фрагмент експозиції кімнати-музею Бруно Шульца у Дрогобицькому педагогічному університеті імені Франка. Фото: ddpu.drohobych.net

Віра Меньок, теперішня керівниця Полоністичного центру, "душа" та "мотор" фестивалю, каже: "Найважливіше, що нам вдається зберегти сегменти фестивалю у його складній архітектурі – мистецькі події, наукові, літературні. 2002 року ми зробили першу міжнародну конференцію за участі 15 осіб з-поза меж України. За 2 роки мій чоловік вирішив, що сама конференція – це занадто нудно і варто робити фестиваль".

Доцент кафедри світової літератури, пані Віра зібрала на конференції справді видатних теоретиків літератури та інтелектуалів. Кожен з виступів вартував окремої публікації: антрополог культури та літератури Ришард Нич оповідав про Шульцове "смакування реальності на кінчику язика", літературознавець Єжи Яжембський говорив про парадокси ідентичності пограниччя у текстах майстра, а мистецтвознавець Станіслав Росєк із захопленням детектива-дослідника розповідав про рисунки та шкіци Шульца.

 Секційне засідання наукової конференції за участі Рафала Кошани (Познань), Сергія Слєпухіна (Єкатеринбург), Жанети Налевайк (Варшава), Віри Меньок (Дрогобич) та Павела Прухняка (Краків). За спинами доповідачів – замуровані двері у вчительський кабінет Бруно Шульца 

Напередодні цьогорічної конференції вийшов друком повний тримовний збірник праць конференції попередньої – і цей том на 700 сторінок розпочинається не звичним нудним вступом, а відомим віршем Сергія Жадана "Вони навіть можуть жити в різних містах…", написаним у Дрогобичі на Різдво 2016 року.

Віра Меньок дотепер не може повірити, що всіх цьогорічних зірок теорії літератури вдалося зібрати у Дрогобичі. Шкода лише, що мало хто зі студентів скористався нагодою і послухав наживо лекції відомих (чи навіть легендарних) дослідників.

 "Душа" "Шульцфесту" – шульцолог, керівниця Науково-інформаційного полоністичного центру Дрогобицького педагогічного університету Віра Меньок (у центрі). Фото: Ґазета "Майдан"

Під час окремих виступів закрадалася думка: ці промовці були би не гіршими і в "науково-популярному" форматі для ширшої публіки. З іншого боку, треба віддати належне: "Шульцфест" – безцінний професійний осередок для тих, хто перекладає та досліджує Шульца в усьому світі, й організатори свідомі свого підходу до диференціації публіки.

ПЕРЕКЛАД КУЛЬТУР

Андрій Павлишин, перекладач-полоніст, дослідник українсько-польських стосунків, твердить: "Люди з різних частин світу розуміють, що вони – маргінали, митці для митців, які водночас є ініціаторами інноваційних трендів. Вони не прагнуть вийти на дуже широку аудиторію. Вони прагнуть забезпечити якість спілкування в професійному колі".

Справді, за півтора десятиліття на "Шульцфесті" побували учасники з усього світу.

"Фестиваль має свою надмету: сприяти міжнаціональному та міжкультурному діалогу в регіоні, – продовжує пан Андрій. – Він покликаний пояснити дрогобичанам, ким були ті люди, які загинули внаслідок Другої світової війни, або були звідси вигнані. Сюди "висаджується" десант видатних людей з усього світу, щоби показати: ця тема важлива для Австралії, США, Японії, Бразилії, Близького Сходу чи Європи. Усі заходи відкриті – і люди помалу приходять. Дрогобичани потрохи звикають до того, що у пейзажі міста присутній Шульц, іноземці, митці, перестають боятися невідомого, і зникають підстави для ксенофобії".

Кажуть, перші фестивалі не обійшлися без інцидентів з боку місцевого населення. Кажуть також, тепер ситуація вже значно поліпшилася, але тим не менш, за словами того ж Андрія Павлишина, "у місті й далі існує певне дистанціонування і немає, на жаль, розуміння тієї ролі, яку в уяві інших мешканців світу відіграє Шульц у кореляції із Дрогобичем".

А проте середовище адептів Шульца у Дрогобичі працює: приїздять дослідники, знайомляться з місцевими, надихаються міським духом. Насправді впізнати його витончені тексти тут нескладно – уважне око вловить їх у кожній старій віллі, зарослому саду чи довгій вервечці двоповерхових старих кам’яниць із крамничками на перших поверхах.

 Вернісаж малюнків польського художника Пйотра Луціана на римокатолицькому цвинтарі у Дрогобичі

Чимало з перекладачів після участі у фестивалі стають ще й перекладачами з української – адже і Юрій Андрухович, і Сергій Жадан, і Юрій Винничук виступають тут як промоутери "літератури з високої полиці" для широкого кола своїх читачів.

ШУЛЬЦОВІ ІНСПІРАЦІЇ ТА ПРОВОКАЦІЇ

Уся програма тижневого VII "Шульцфесту" займала 20 сторінок стильної брошури, й охопити її одному гостеві неможливо. Від 9 ранку, коли починалась наукова конференція, і до 11 вечора, коли завершувались останні вистави чи концерти, у Дрогобичі (або й у Трускавці чи навіть у Львові) відбувалося щось атракційне.

Наприклад, можна було зазирнути до Гімнастичної зали Університету, де з нагоди її 120-річчя виставлялися роботи цілої низки художників, що надихалися творчістю Шульца. Щоправда, для оглядин вам довелося б разом зі студентами дочекатися повернення фізкультурника із ключами від імпровізованої галереї – і вже тоді потрапити у ще один "мікрокосмос Шульца" дивний, різнофактурний і повний алюзій.

У музичній програмі сьомого фестивалю головними імпрезами стали концерт Юрія Андруховича та вроцлавського гурту Karbido Atlas Estremo та відкритий виступ Сергія Жадана із "Собаками в космосі" на площі Ринок.

 Концерт Сергія Жадана і "Собак у космосі" на VII "Шульцфесті"

Андрій Юркевич, режисер дрогобицького театру "Альтер" (співорганізатори "Шульцфесту"), каже, що останнім часом ситуація навколо фестивалю і постаті самого Шульца значно покращилася. Важливим, на його думку, став "вихід у люди" – цього року вперше в рамках фестивалю відбувся вуличний концерт.

Міська влада, як кажуть учасники фестивалю, здебільшого ще досі не розуміє, для чого місту Бруно Шульц і як із цього можна створити міський бренд. Але і тут є зрушення – мер Тарас Кучма цього разу надав офіційний патронат фестивалю і у виступі на відкритті конференції зазначив важливість події для міста.

Насправді побудувати навколо Бруно Шульца туризм у Дрогобичі зараз нескладно: організатори фестивалю вже 15 років працюють над цим. Щоправда, вони здебільшого орієнтовані на вже зацікавлену публіку.

Місто натомість могло би взяти на себе туристично-промоційну складову – адже фінансово й організаційно подію вже підтримують поважні інституції: Інститут книги у Кракові, Польський інститут у Києві, Генеральне консульство Польщі у Львові, Міністерство культури та національної спадщини Польщі та інші партнери.

Андрій Юркевич пояснює інертність міського середовища дуже влучно: проблема не в тому, що Дрогобичу не потрібен Шульц, проблема в тому, що Дрогобич має Франка.

"Чомусь багато мешканців сприймають цих двох героїв як конкурентів, – говорить Юркевич. –. Довоєнний Дрогобич справді був "півтора міста". Але у свідомості місцевих мешканців "євреї просто виїхали". Тепер це місто суцільно, підкреслено українське. І тому ми маємо брак толерантності, що не дає показати Дрогобич справді мультикультурним".

На цьому ж, до речі, наголошував під час відкриття  Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Генрік Литвин: фестиваль промує саме той українсько-польсько-єврейський світ давньої Галіції, розуміння якого суттєво впливає на сучасні стосунки України і Польщі.

 Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Генрик Літвін узяв участь у науковій конференції "Бруно Шульц і сучасна теорія культури" у рамках "Шульцфесту". Фото: pedpresa.ua

Леонід Ґольберґ пропонує будувати бренд міста через включення, а не виключення: акцентувати на тому, що у Дрогобичі був і Шульц, і Франко, і Стефаник, і польський поет Казимир Вежинський, і засновник одного з перших нафтопереробних заводів у Європі Маврицій Ґотліб, який сидів за однією партою із Франком.

Легендарна дрогобицька церква Святого Юра XV століття, яку називають "поемою в дереві", і досі діюча солеварня, історія якої сягає XIII століття, і Храм Воздвиження Чесного Хреста, одна з найкращих пам’яток галицької дерев'яної архітектури, могли би разом утворити скансен, привабливий не лише для рідкісних поціновувачів літератури, а й для багатьох звичайних туристів.

Церква Святого Юра у Дрогобичі внесена до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Фото: stezhkamu.com

Такі проекти вже пропонувалися, але жодного разу до втілення справа не дійшла. Тим часом пам’ятки – а особливо солеварня – руйнуються, а місто захоплює всюдисущий український базар з пластиковими вивісками і варварськими прибудовами.

Найстаріша українська солеварня діє у Дрогобичі із XIII століття. Фото: Влад Гуменюк

Після "Шульцфесту" повертаєшся якийсь розгублений і все намагаєшся зрозуміти: чому у нас це працює в такий спосіб? Чому виступи видатних науковців – це ще не привід для студентів прийти/приїхати в університет у позалекційний час? Чому безпосередня приналежність визнаного світового письменника до маленького міста – це ще не привід для містян зацікавитися власним минулим?

Чому маленька провінція з таким колосальним культурним потенціалом і таким затятим осередком активістів, які вже 15 років "лупають сю скалу", досі не створила на цій підставі вигідної для усього міста великої справи?

Ці питання настільки очевидні й водночас парадоксальні, що пошук відповідей на них потребував би цілої розвідки. Але чомусь здається, що такою розвідкою мала би зайнятися сама дрогобицька громада – аби не втратити зовсім ті фактурні й харизматичні особливості, які досі дозволяють називати Дрогобич "особливою провінцією".

У тексті використані фот Пйьотра Луціана і Леоніда Ґольберґа.

УП.Культура дякує Польському Інституту в Києві за допомогу в підготовці матеріалу.

Євгенія Нестерович, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua