Поет у Польщі vs поет в Україні. Чому нам важливо читати сучасну польську поезію

1958
23 червня 2016

Розмову про сучасну польську поезію я почала більш як десять років тому, коли у 2004-2006 роках вела рубрику "Найновіша польська поезія" у журналі "Кур'єр Кривбасу". Тоді були опубліковані великі добірки моїх перекладів віршів кількох важливих сучасних польських поетів та мої ж таки великі есе про їхню поезію.

Але ця надзвичайно широка тема і далі залишається цілком нерозкритою і для більшості читачів – радше зовсім новою, хоча останнім часом у книжкових і журнальних виданнях та антологіях з’явилися українські переклади понад півсотні польських поетів.

Зокрема, у нещодавній оглядовій публікації Олени Шеремет згадано видання поезії Віслави Шимборської, Чеслава Мілоша, Збіґнєва Герберта, Юліана Тувіма, Болеслава Лесьмяна, Евґеніуша Ткачишина-Дицького, Богдана Задури, Марціна Свєтліцького, Адама Відемана, Адама Заґаєвського, Яцека Подсядла, Станіслава Єжи Леца, Тадеуша Домбровського та інших.

Додам, що за останні роки на різноманітні книжкові події в Україні з поетичними читаннями приїжджали Анджей Сосновський, Ришард Криніцький, Пйотр Зоммер, Яцек Денель, Йоанна Мюллер, Марта Подґурнік, Кшиштоф Сівчик, Анета Камінська, Йоанна Лех, Юстина Барґельська, Юлія Шихов’як, Ясь Капеля (і цей перелік далеко не повний).

Відразу скажу, що попри сусідство України і Польщі, попри те, що Польщу щороку відвідують сотні тисяч українців, культура у цій країні функціонує зовсім інакше, ніж у нас, сучасний літпроцес там має цілком іншу структуру, і поет у Польщі – зовсім не те саме, що поет в Україні.

Спробуємо коротко окреслити кілька принципових для розуміння сучасної польської поезії сюжетів.

Насамперед, найновіша польська поезія є за своєю суттю переважно цілком міською. І йдеться далеко не тільки про місто як важливу тему віршів. Ця поезія вписана в місто – властиво, в постіндустріальне місто (навіть якщо автор живе у провінції, він мислить чи принаймні намагається мислити, як мешканець мегаполіса), тому цій поезії так важливо стати формою комунікації.

 Богдан Задура – один із містків між сучасною польською та українською поезією. Задура переклав польською вірші Ю. Андруховича, Н. Білоцерківець, С. Жадана, Д. Павличка та інших. Минулого року у видавництві "Книги-ХХІ" вийшла збірка перекладів його віршів українською "Найгірше позаду" 

Крім того, часто, хоч і не завжди, вірш, поетична книжка та її автор стають складовою видовища. Польська поезія, включно з  поезією в соцмережах, – видовище "для своїх" (хоч і не тільки), де актор є глядачем – і навпаки, або й одним, і другим водночас.

В Евґеніуша Ткачишина-Дицького одна із недавніх книг вибраного називається "Поезія як місце на землі". Мені ж сучасна польська поезія нагадує ідеальну "вулицю" постіндустріального міста – місце зустрічей, місце численних вітрин (де можна побачити виставлене на загальний огляд, а можна подивитися на своє відображення збоку), з атмосферою довіри і відкритого спілкування, з можливістю нових знайомств.

Здавалося б, усе як у нас, особливо відколи триває "ера соцмереж", але насправді – ні. Ресурс найновішої польської поезії – інфраструктурний і соціальний – зовсім інший, ніж в Україні, хоч це і не очевидно.

У Польщі чи не кожне велике місто та й мале містечко займається продажем знань, продажем культури: йдеться про сучасну індустрію культури – театри, фестивалі, книгарні, концерти, музеї, інтелектуальний туризм тощо. А в Україні ці процеси тільки відносно недавно почалися у Львові, Києві та кількох інших обласних центрах, а в провінції немає навіть і цього.

У Польщі культура є прибутковою, відповідно, є розуміння важливості "нішевого" в культурі, передусім – поезії, а відтак те, що не є літературним мейнстрімом, до останнього часу могло розраховувати на "інфраструктурну" підтримку.

Польські "нішеві" так звані "товсті" літературні журнали від 1989 року і до останнього часу зазвичай фінансувалися чи дофінансовувалися за рахунок місцевих бюджетів або "централізовано" – за рахунок польського Міністерства культури та національної спадщини. Але варто розуміти, що це зовсім інший спосіб підтримки, ніж пострадянські рудиментарні явища централізованого державного дотування в укрсучліті.

На відміну від України, у польському літературному процесі важливу роль родовжують відігравати "товсті" літературні журнали. Щоквартальний часопис Zeszyty Literackie видається із 1982 року

Важливий соціальний ресурс польської поезії, власне той, якого майже не має поезія українська, – це дуже активна включеність в актуальний літпроцес практично всіх університетів і довколалітературних дослідницьких інституцій, з Академією наук включно, а це насправді – багато тисяч, навіть десятки тисяч гуманітаріїв по всій країні.

У Польщі прийнято писати серйозні дослідження (аж до монографій) навіть про молодих, наприклад, сорокарічних авторів, прийнято "відкривати нові імена". Критерій – якість поезії. Літературознавці не чекають "смерті автора" – в буквальному сенсі цього слова, – щоби написати про нього ґрунтовне академічне дослідження.

Не останньою чергою завдяки включеності у літпроцес великої кількості університетів у Польщі зовсім інакше, ніж у нас, функціонує літературна критика. Наведу приклад.

Пишучи передмову до книги віршів Адама Відемана у моєму перекладі, я виявила, що тільки в інтернеті та в різних літературних журналах кількість рецензій на його книжки перевищує 180 позицій! І це не рахуючи академічних текстів про його творчість, опублікованих в авторських і різноманітних конференційних збірниках. Загалом відома мені бібліографія довкола творчості цього ще навіть не 50-річного поета сягає близько 300 позицій.

Дуже важливо, що це не виняток. Бібліографія рецензій, монографій, конференційних доповідей про творчість кожного з ключових поетів Відеманового покоління або трохи старших (Анджей Сосновський, Марцін Свєтліцький, Евґеніуш Ткачишин-Дицький, Яцек Подсядло та інші) – це щонайменше 200-300 позицій для кожного з них, бібліографія довкола творчості Збіґнєва Герберта – це понад тисяча позицій.

А відтак наступний важливий сюжет, що стосується сучасної польської поезії, – її проговореність – в довколалітературному та академічному середовищі, властиво – дискурсивність. Спробую пояснити, про що я.

Насамперед – читачі поезії в Польщі, знову ж таки, принаймні до останнього часу, неодмінно були читачами літературної критики.

 У травні польські поети Ярослав Міколаєвський та Адам Відеман презентували свої книги на мистецькому фестивалі "Ї" в Тернополі

Щоправда, приблизно від 2010 року літпроцес у Польщі певною мірою пішов на спад. Одним із прикрих наслідків цього стало те, що до 2015 року цілком занепали чи навіть припинили існування публіковані у провінції, але важливі для цілої Польщі "товсті" журнали, де майже чверть століття постійно друкувалися поезія, письменницькі інтерв’ю, рефлексії та критика.

Але проблема в тому, що занепали не лише журнали: почали перебудовуватися і переважно занепадати також і цілі середовища, які сформувалися довкола цих періодичних видань. Цей процес – а він усе ще триває – зумовлений багатьма причинами. Наприклад, тим, що в довколалітературному середовищі накопичилася певна втома, зникло відчуття напруження всередині літпроцесу.

Зрештою, якщо вести відлік найновішої польської поезії від 1989 року, коли дебютували народжені переважно в 1960-х роках, то саме 2010 року на літературну "сцену" вийшло перше покоління, котре не стало "поборювати" своїх безпосередніх попередників. Між поколінням народжених у 1990-х і поколіннями народжених у 1970-х і 1980-х не відбулося жодного естетичного чи ціннісного протистояння, що для польського літпроцесу абсолютно не типово.

У нас такої міжпоколіннєвої розмови, здається, не було в принципі. Для нашої поезії останнє осмислене покоління "вісімдесятники", і я досі пам’ятаю тексти про це покоління Володимира Моренця. Дуже важливу роль відіграла також "поколіннєва" антологія "вісімдесятників", упорядкована Ігорем Римаруком.

Наприкінці 1990-х мляво розпочалася розмова про українських "дев’яностників" – але вона не була завершена. "Двотисячники", якщо говорити про покоління в українській поезії, – це всього лише слово, яке з точки зору історії літератури нічого не означає.

Поетичне покоління, яке не створило власної критики, яке не змогло проговорити себе – світоглядно, естетично, – як покоління радше не існує. А "двотисячники" – це покоління без критиків, більше того, покоління без розуміння тяглості літератури і свого місця в традиції.

Якраз тому я підкреслюю проговореність як значущу рису літературної ситуації в Польщі. Учасники польського літпроцесу, майже без винятку, знають традицію (і тексти, і контексти) на три століття углиб, причому настільки ж обізнаним є і довколалітературне середовище.

Тобто ваш співрозмовник – із тих, хто претендує, щоби до нього ставилися серйозно – орієнтуватиметься, на рівні цитат, в поезії і Ципріяна Норвіда, і Яна Каспровича (до речі, це хрещений батько Андрія Франка), і Тимотеуша Карповича, і Мирона Бялошевського, розумітиме, як саме творчість Збіґнєва Герберта вплинула на Адама Заґаєвського, а вірші Тадеуша Ружевича – на поетику Тадеуша Домбровського, і яким важливим у 1980-х був поет Ян Полковський, і чому зараз він уже не важливий, і що сказав про найновішу поезію в 1992 році критик Маріан Сталя.

В українській поезії, в нашому літпроцесі в цілому немає нічого подібного. Ні автори, ні критики молодші сорока років радше не знають ні змісту, ні фігурантів важливих літературних і світоглядних дискусій початку 1990-х.

 З новою українською поезією польський читач може ознайомитися завдяки антології "Листи з України", до якої ввійшли оригінали і переклади текстів 50 сучасних вітчизняних поетів 

Вони не згадають, наприклад, започаткованої Володимиром Моренцем полеміки про тоталітаризм і літературу, його ж таки знакових тоді текстів про покоління "вісімдесятників", програмної статті Соломії Павличко "Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа" (1991) тощо.

До речі, варто звернути увагу хоч би і на таке: у нас навіть умовна поколіннєва "лінійка" традиційно твориться зовсім інакше, ніж у Польщі (де зазвичай покоління визначається як "народжені у таких-то роках"). Мабуть, через те, що в умовах тоталітарної літератури 40-річний письменник міг вважатися, та й уважався, "молодим автором".

По суті, українські 1990-ті в поезії майже не підлягають реконструкції, навіть безпосередні учасники подій мають лише уривчасті спогади про них, які, до того ж, ніде не зафіксовані.

У сталінські часи через страх репресій і смерті на рівні кількох поколінь було "вбито" жанри щоденника, мемуарів, інтелектуальної епістолярії, цього всього майже не було і в 1990-х. Винятком, який лише підтверджував правило, був опублікований ще за життя Соломії Павличко її щоденник 1991-1992 років, де проговорювалися різноманітні сюжети української соціокультурної дійсності, в тому числі – дотичні до літератури.

Я на цьому зупиняюся так детально тому, що сучасна польська поезія, навіть та, яка пишеться зараз і зовсім молодими людьми, має за плечима колосальний пласт мемуарної, біографічної, автобіографічної літератури, щоденників, опублікованого (і якісно опрацьованого) листування письменників тощо.

Це зумовлює зовсім інше ставлення до тяглості, до пам’яті, до так званої Великої Історії та малих приватних історій, до забуття – на рівні літпроцесу як такого, і все це позначається на побутуванні актуальної польської поезії, яка в цьому сенсі зовсім інакша, ніж більшість того, що пишуть українські автори, – і водночас дуже близька до тих віршів, які пише останнім часом Сергій Жадан.

Приклад тяглості в сучасній польській поезії – 2015 року Літературну премію Збіґнєва Герберта отримав поет Ришард Криніцький

Ще один сюжет пов’язаний із дуже специфічною особливістю сучасної польської поезії, яку Анджей Франашек, відомий критик, а також дослідник творчості Чеслава Мілоша, у своїй недавній і вкрай скандальній статті, опублікованій у "Ґазеті виборчій", назвав "нудною". Він так і написав: сучасна польська поезія – нудна.

У певному сенсі це справді так. Вона уникає пафосу, не дозволяє собі афекту, як голлівудське кіно, вона не намагається сподобатися. Для польського масового читача, який перебуває в сучасному мультимедійному полі, ліричний герой цієї поезії позбавлений індивідуальності, може, навіть другосортний, він не такий яскравий, як образи з реклами, він не "супергерой" тощо.

Але якраз ця "нудна" поезія – зовсім не для масового читача, бо її ще треба вчитися сприймати і розуміти, але ж і хіп-хоп чи важкий рок теж треба вчитися сприймати і розуміти – безпосередньо задіяна в "поколіннєвій" роботі пам’яті та уяви. Її не цікавить пафос, вона творить підвалини зовсім іншого патріотизму, ніж той, до якого – все ще – призвичаєні українські поети, які намагаються писати "цікаво", водночас не надто "цікавлячись".

"Нудну" польську поезію цікавить власне-історія, а ще більше – власна-історія. "Нудна" сучасна польська поезія, якщо в неї вчитатися, якщо її зрозуміти – насправді про те, що, як і чому поляки пам’ятають про минуле (і чому вони докладають зусиль, щоби його пам’ятати), щоби будувати себе в майбутньому.

Тому вона нам – саме зараз і саме така – настільки важлива. Не тільки тому, що насправді вона – цікава, бо дійсно добра, бо справді інша. А тому, що читання поезії – сповнена радості праця заради того, що буде.

УП.Культура дякує Польському Інституту в Києві за допомогу в підготовці матеріалу.

Маріанна Кіяновська, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua