Меню на завтра. Нова британська драма на українських сценах

1805
15 вересня 2016

21-22 вересня в Національному центрі Олександра Довженка відбудуться сценічні читання п’яти сучасних британських п’єс. Усі ці твори запропоновані Британською Радою в Україні на конкурс для молодих українських режисерів "Taking the Stage". Загалом на нього подалися понад 40 режисерів, але за рішенням журі права на постановку якоїсь із цих п’яти драм отримали десятеро.

Власне, передбачається, що вже весною наступного року за результатами конкурсу з’являться чотири нові вистави. Їхніх режисерів визначать після показу ескізів проектів на нинішніх читаннях.

Нові назви в афіші – завжди приємний факт. І для акторів, які грають у цих п’єсах, і – ще більшою мірою – для глядачів. Українська критика, до якої, втім, мало хто прислухається, майже ритуально ганить наш театр за відсутність новаторських ідей і, водночас, потурання, як у нас кажуть, пересічній публіці, яка, на жаль, частіше за все обирає звичне, мляво відгукуючись на сценічні експерименти.

Безперечно, глядач у нас здебільшого консервативний, і, як правило, приходить до театру не за філософськими одкровеннями чи соціальною правдою, а за розвагами. Театр, який  багато років саме такого глядача плекає, дбаючи не так про його інтелектуальний та духовний розвиток, як про власну касу, між тим, тримає цю публіку на голодному пайку.

Англійські обкладинки п'єс "Чорний дрізд" та "Під небом синім", обраних для постановки на конкурсі "Taking the Stage"

У нас, на перший погляд, нібито грають дуже багато п’єс, деякі театри мають в активному репертуарі по 30-40 назв. Але, якщо ретельно проаналізувати цей список, виявиться, що афіші в Полтаві чи Ужгороді, Харкові та Львові не так уже й відрізняються. Імена десятків визнаних світових класиків взагалі відсутні на цих афішах, а ті, кого хоч інколи ставлять, як правило, представлені двома-трьома хрестоматійними творами.

Навіть бог світової драматургії Вільям Шекспір донедавна, коли вперше на українській сцені були здійснені "Зимова казка" та "Троїл і Крессіда", а до "Бурі" в Національному театрі ім. Івана Франка додали "Ричарда ІІІ", – відомий був публіці хіба що "Приборканням норовливої", "Гамлетом", "Королем Ліром" та вічно молодими "Ромео і Джульєттою" (на початку 2000-х цю трагедію в різних жанрових варіаціях грали відразу сім київських театрів).

Насправді ж, найгірше справи складаються із сучасним репертуаром. "Сучасними" на наших сценах часто виявляються комедії та мелодрами, написані у 1960-70-ті роки минулого сторіччя, які грали ще за радянських часів.

Звісно, у нас і молоду українську драму не надто шанують. Із сучасною ж західною просто лихо. Хіба що німецькі п’єси, завдяки старанням Ґете-інституту, останніми роками регулярно потрапляли до афіш українських театрів. Спорадично такі постановки підтримували Австрійський культурний форум, Британська Рада, Польський інститут. Здається, частіше за все й ініціатива виходила від цих інституцій.

Із сучасних західних авторів хіба що віртуоз елегантної сценічної інтриги француз Ерік-Емманюель Шмітт та брутальний ірландець Мартін Макдонах зуміли захопити серця українських режисерів самостійно. І хоча постановки за їхніми драмами, зрештою, й глядачам прийшлись до смаку, загальної погоди вони, звісно, не роблять.

 Сучасна британська драма: молоді українські режисери за підтримки Британської Ради поставлять п'єси "Легені" та "Шахтарі-художники" 

Саме тому таким важливим здається новий проект Британської Ради "Taking the Stage". Його творці, схоже, намагаються одним пострілом вбити відразу трьох зайців.

По-перше, зрозуміло, познайомити українську публіку із творами провідних драматургів своєї країни. По-друге, дати шанс для реалізації творчих амбіцій молодим українським режисерам. По-третє, заохотити до роботи над сучасними п’єсами наші театри, зокрема, провінційні. Адже, за умовами конкурсу, його організатори забезпечують лише консультаційну підтримку проектів і сплату роялті авторам творів.

По правді кажучи, інколи виплати, пов’язані із авторськими правами, змушують директорів театрів відмовлятися від включення західних п’єс до репертуару. Хоча головною причиною, безперечно, є необізнаність та звичка жити за інерцією, не ризикувати, працювати над перевіреними речами.

Власне, така стратегія приховує набагато суттєвішу проблему, ніж інертність та малоосвіченість. Наш театр, про що необхідно повторювати, часто просто не готовий обговорювати серйозні суспільні проблеми. Він цілком задоволений роллю блазня або, у кращому випадку, розрадника. Він рідко наважується викликати глядача на вимогливий та дискомфортний для нього діалог, пробуджувати його сумління або тривожити колючими запитаннями.

Між тим, практично всі твори, запропоновані для роздумів молодим українським режисерам організаторами конкурсу "Taking the Stage", саме цього й вимагають.

Скажімо, "Чорний дрізд" Девіда Гарровера, що змушує замислитися над майже не обговорюваною в нашому суспільстві проблемою педофілії. За сюжетом до свого спокусника, що вже відсидів за зґвалтування 12-річної дівчини термін у в’язниці, зненацька з’являється його колишня жертва. Для чого? Помститися за свою зламану долю? Чи, можливо, реанімувати колись пережиті справжні почуття? Чи може бути, що невинність володіє темним досвідом, а зрілість – безпорадна та наївна?

Постановка п'єси "Як боги впадуть" компанією Greyscale, в якій ролі матері та доньки грають актори-чоловіки. Фото: Іділ Сукан

П’єса, колись замовлена авторові для Единбурзького фестивалю відомим німецьким режисером Петером Штайном, має премію Лоуренса Олів’є, а зараз іде на Бродвеї, і це, мабуть, визнання її суто літературних якостей, глибини та парадоксальності психологічного діалогу, який ведуть герої.

А от у драмі "Як боги впадуть, то безпечно не буде" Сельми Дімітрієвіч мова персонажів – матері та її вже дорослої дочки – автором свідомо опріснена, геть збаналізована, що, між іншим, лише підкреслює мертвість стосунків героїнь. Утім, драматург і тут має свій козир. Змінюючи в якийсь момент обставини дії, вона раптом відкриває ніжність, що може міститися в рутинних вчинках і словесних кліше.

Лише двоє персонажів і у, можливо, найцікавішій п’єсі серед запропонованих на нинішній конкурс – "Легенях" Дункана Макміллана. Молода пара сучасних зразкових лондонців вирішує, чи варто їй заводити дитину. Страх перед пологами жінки, як і відповідальність за виховання гіпотетичного чада, грають у цих гризотах останню роль. Героїв натомість турбує насамперед те, що нова людина в перенаселеному світі, де виснажені ресурси енергії та питної води, змінюється клімат і насуваються екологічні катастрофи, за життя стане джерелом ще десяти тисяч тон вуглекислого газу.

Два роки тому цю п’єсу, за загальними захопленими відгуками європейських критиків, конгеніально прочитала в берлінському театрі Schaubühne знаменита британська режисерка Кеті Мітчелл, яка посадила виконавців ролей на велотренажери, примусивши їх буквально добувати енергію для освітлення сцени.

Та здається, лише екологічними тривогами зміст цієї драми, геть позбавленої ремарок і вказівок на місце дії, не обмежується. І це, без сумніву, має слугувати стимулом для молодих українських постановників, троє з яких "зроблять рентген" "Легенів" на сценічних читаннях.

На жаль, лише одного з конкурсантів зацікавила драма Девіда Елдріджа "Під небом синім". Героїв у ній шестеро, але між собою на сцені не всі вони зустрічаються. Об’єднує їх лише професія. Усі вони вчителі, правда, бачимо ми їх поза школою і часом в дуже пікантних дуетних ситуаціях.

"Легені" Дункана Макміллана в постановці берлінського театру Schaubühne. Фото: Schaubuehne.de

Домінантка-математичка, скажімо, спочатку просто затягує в ліжко викладача історії та за сумісництвом воєнрука, а згодом, собі на лихо, глузує з його скромних сексуальних талантів. Боязка вчителька географії марно намагається спокусити колегу-філолога, якого більше турбує приготування вечері та перспектива, нарешті, перейти до приватної школи. Третя пара, на щастя, знаходить кохання, попри 20-річну різницю у віці. Девід Елдрідж, насправді, і пише про любов, але соціальні ролі героїв йому так само цікаві.

Тут, до речі, виявляється гідна наслідування та запозичення методу особливість сучасних британських п’єс. Їхні автори насправді досліджують сферу почуттів, їм цікава безпосередньо людина, її пристрасті, фобії та надії, її почуття та думки, її мрії та вчинки, а ґрунтовно виписане побутове тло лише увиразнює ці характери. Проблема в цих п’єсах не декларується, а чуттєво відкривається.

Так відбувається і в, можливо, найтрадиційнішій за формою серед представлених на конкурс п’єс – "Шахтарі-художники" Лі Голла. Свого часу цей успішний автор прославився як сценарист фільму "Біллі Елліот" – про шахтарського хлопчика, який мріяв стати балетним танцівником. Повернутися до близької теми людини, що чинить нестандартно, наперекір натовпу, драматургові допомогла документальна книга Вільяма Фівера, присвячена художній групі Ashington Group, яку в 1930-х роках минулого століття створили робітники, що по десять годин працювали в забої, а вільний час віддавали малюванню.

Власне, це драма не про екзотичний соціальний феномен, актуальний для України, де олігархи підступно вважають, що захопленнями пролетарів мають бути телевізор та горілка, а не художня творчість. Це ще й розмова про сенс мистецтва. Яке, зокрема, має ставити суспільству питання, а не примирювати його з власними забобонами та недоліками.

Британські драматурги саме так і чинять. Гарний досвід – хоча б почути їх. А згодом зробити й власну репертуарну поживу кориснішою та смачнішою.

Сергій Васильєв, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua