Музей і церква: Приречені на співпрацю

2525
16 вересня 2016

"В північно-східній частині древнього Львова, недалеко від Високого замку, в мальовничому парку, що зветься Шевченківський гай, розташована одна з найбільших перлин міста – Музей народної архітектури та побуту у Львові…".

Так лірично зустрічає відвідувача сайт львівського скансену, одного з найбільших у Європі та другого за величиною в Україні музею під відкритим небом. На площі 36,5 га відтворено 110 пам’яток народної дерев’яної архітектури – хати, водяний млин, вітряки, сукновальня, тартак, кузня, олійня та інші. Ще 21 тисяча експонатів зберігаються у фондосховищах.

Однак найцінніше у колекції музею – це 13 сакральних об’єктів. Шість греко-католицьких церков, один римо-католицький костел, п’ять дзвіниць і одна каплиця ставлять львівський Музей народної архітектури та побуту на перше місце серед скансенів у Європі. Але водночас – створюють чимало проблем в порядкуванні та роботі.

На території, де у квітні 1971 року постав Музей народної архітектури та побуту, провадить свою діяльність також монастир Свято-Іванівська Лавра Студійського Уставу УГКЦ, що був заснований окремою грамотою митрополита Андрея Шептицького у 1927 році та відновлений після 1990 року.

Відтоді і досі діяльність монастиря (що наразі налічує чотирьох монахів) на території музею обумовлювалася внутрішньою угодою про співпрацю між музеєм і лаврою, але вже кілька місяців тривають дискусії щодо подальшого формату співпраці між цими двома інституціями. Ініціатором їх стала церква, а каталізатором – початок побудови нового сучасного інформаційного центру послуг у музеї.

ВІД ЛАВРИ ДО МУЗЕЮ

Для потреб новоствореної лаври (а також щоб врятувати від знищення пам’ятку дерев’яної архітектури) митрополит Андрей подарував їй землі, які охоплювали Личаківську дільницю Львова, частину Кривчиць і Знесіння, а 1930 року переніс із села Кривки церкву св. Миколая Чудотворця 1761 року. 7 липня 1931 року її переосвятили на церкву Святої Софії – Премудрості Божої. Відтоді вона стає головним храмом Свято-Іванівської Лаври, а потому – і першим об’єктом майбутнього Музею народної архітектури та побуту.

У радянські часи, коли після 1946 року УГКЦ ліквідували, місцева інтелігенція у 1966 році ініціювала створення на тій території Музею народної архітектури та побуту, і в 1971 році нарешті виникла та установа, яка і порядкує на Чернечій горі сьогодні. У 2003 році музей було передано від обласної ради у підпорядкування міста, і зараз це – комунальна установа, що підпорядковується управлінню культури Львівської міської ради.

Фото з ФБ-сторінки музею

У 1990 році монахи-студити за згодою з тогочасною дирекцією Музею відновили богослужіння в тій самій церкві з села Кривки, а потім, за офіційним погодженням, оселилися на території Музею у приміщенні колишньої монастирської пральні. У своїй діяльності відновлений монастир (Лавра за своїм канонічним статусом є митрополичою) підпорядковується, окрім ігумена Свято-Успенської Унівської Лаври, Львівському митрополиту УГКЦ.

У 2011 році Львівська міська рада своєю ухвалою узаконила три нові будови, що постали за час відновленої діяльності монастиря, і передала їх у власність монастиря Свято-Іванівської Лаври. Також монахи за внутрішньою угодою використовують для своїх потреб п’ять сакральних об’єктів, що належать музею.

УЛЮБЛЕНЕ МІСЦЕ ЛЬВІВ’ЯН         

Шевченківський гай – справді люблене багатьма львів’янами місце, яке не набридає вже хоча б через те, що розташоване на природі, а природа – завжди різна. Сюди масово йдуть на Великдень, часто їздять на фотосесії, гуляють з дітьми і привозять гостей здалеку показати народну архітектуру і культуру Західної України.

Територіально музей розташовано у Личаківському районі Львова, за 15 хвилин від центру трамваєм і трохи пішки догори. 36,5 га музею оточені 153 га регіонального ландшафтного парку "Знесіння". Керує обома установами зараз одна особа – Роман Назаровець: у музеї він став керівником у 2013 році, а у парк, за його ж словами, його "запросили допомогти" у січні 2015 року. Назаровець досі є у Знесінні "виконувачем обов’язків" і визнає сам: тимчасова допомога, на жаль, затягнулася.

Проте, за останні півтора року на Знесінні таки помітні зміни: ініційовано створення міських виноградників, будуються велодоріжки в рамках загальноміської мапи веломаршрутів, що мали би з’єднати Професорську колонію з Високим замком, працюють над ознакуванням, відкрився мотузковий парк. Щоправда, не бракувало і заяв від стурбованої громадськості.

Звіти Музею народної архітектури та побуту за 2014 та 2015 роки також демонструють позитивну динаміку: вперше за часи незалежності поповнено колекцію – перевезено 3 об’єкти (дзвіниця з села Хоросно, хата з села Рівня, та костел із села Язлівчик, реставрацію та перенесення якого фінансувало Міністерство культури Республіки Польща), збудовано нову центральну алею, відреставровано 33 об’єкти.

Дерев'яна скульптура Галичини в костелі із села Язлівчик, розташованому на території львівського скансену. Фото: lvivskansen.org

Також "ожили" чимало експонатів – тут тепер відбуваються майстер-класи, з’явилося значно більше тварин і постійно проводять різноманітні етнографічні свята, що позитивно впливає на заробітки установи (2014 року – 1, 706 млн. грн., 2015 року – 2, 683 млн. грн.).

У музеї працюють 120 осіб у 12 відділах, ведеться наукова діяльність. Найважливішим здобутком за часи нового директора можна вважати створення плану стратегічного розвитку музею на 2014–2020 роки, якому передувало дослідження ЮНЕСКО та стратегічна сесія експертів (10–12 лютого 2014 року). До речі, тодішній настоятель монастиря, отець Власій, був учасником цієї сесії. Загалом до неї залучили 3-х міжнародних експертів, 6 працівників музею та 18 українських спеціалістів.

Як розповідає Роман Назаровець, "жодних претензій чи зауважень щодо планів розвитку лаври не було озвучено, і жодних застережень щодо розвитку музею на його власній території вони не мали". Згідно з цією стратегією, основні пріоритети музею до 2020 року – "розвиток музею як інтерактивного центру мистецтв і ремесел, збереження унікального історичного середовища під відкритим небом, збільшення кількості культурних та пізнавальних заходів".

ЦЕНТР СПОТИКАННЯ

Остання ініціатива у Музеї народної архітектури та побуту, що й стала "спусковим гачком" для конфлікту інтересів монастиря та музею, виросла саме з прийнятої тоді стратегії розвитку. Йдеться про побудову нового, обладнаного та сучасного входу – так званого візит-центру, що у маніпулятивних публікаціях вже встиг перетворитися на "бізнес-центр".

Після низки опитувань експерти дійшли висновку, що перша масштабна інновація у музеї має бути орієнтована на відвідувачів – старий вхід будували ще 1971 року, і він не розрахований на таку кількість гостей (близько 150 тисяч осіб на рік). Ескізний проект з 12-ти запропонованих обирала та сама комісія з 27-ми експертів.

Роман Назаровець розповідає: "Ми не вигадували велосипед, а взяли європейський досвід скансенів. Під візит-центр відведено місце, де колись були старі туалети, і, згідно з генпланом, вони там і мали бути. Ми нічого не перекручували, а взяли чинний генплан (хоч могли би це назвати реконструкцією). У серпні 2015 року проект презентували. У мене збережені всі скріншоти зі ЗМІ – позитивних відгуків було 1250, і лише 3 негативних. Застережень ні від кого не було.

Фото: lvivskansen.org

Відповідно, на 2016 рік ми просили фінансування з бюджету на розробку проектно-кошторисної документації та початок будівництва. Пройшли всі депутатські комісії, всі профільні комісії без жодних застережень. Наш депутатський корпус проголосував, що цей проект якісний, і його треба робити. Станом на сьогодні ми вже маємо робочий проект, вже пройшли державну експертизу, і, сподіваюся, найближчим часом оголосимо тендер".

У візит-центрі загальною площею майже 1000 кв. м. передбачено каси, інформаційні стенди, 16 туалетів (також для людей з особливими потребами), виставкову зону (120 кв. м.), навчально-конференційний простір (187 кв. м. з можливістю поділу на 3 зали) та кафе на 80 місць (326 кв. м.).

Останнє викликало у громадськості чи не найбільше обурення – мабуть, таки дається взнаки втома львів’ян від надміру туристики і ресторанного буму. Тож у соцмережах "зона швидкого харчування" стрімко перетворилася на "численні ресторани і торгові точки".

Директор музею пояснює: "Зона харчування спланована на зразок Трапезної в УКУ. Вона буде у комунальній власності, але щодо її діяльності є два варіанти: ми можемо збільшити штат і оперувати самі – і, відповідно, заробляти; або – це як зробило УКУ – на відкритому тендері взяти оператора – фахівців, які це вміють робити й мають обладнання.

Але і це кафе, і виставкові та конференційні зали будуть приносити прибутки музею, ми зможемо вкладати в ремонти об’єктів, і не муситимемо кожен рік ходити і просити в депутатів. Ця споруда буде активом музею, а не пасивом. Це не адміністративна будівля, яка дає бонуси тільки новими кабінетами".

КРАЩЕ ЗРОБІТЬ ОТАК

Противники новобудови у Шевченківському гаї наполягають саме на цьому: якщо музей вже бере гроші з міського бюджету, то нехай краще витратить їх на побудову фондосховища чи ремонт наявних експонатів. Музей заперечує: все, що потребувало термінового і негайного ремонту – вже відремонтовано, а новий візит-центр за рахунок енергоощадності та власної прибутковості окупить себе протягом 8–10 років.

Фото: lvivskansen.org

В офіційній заяві Свято-Іванівської лаври від 4 серпня 2016 року настоятель монастиря Єрм. д-р Юстин Бойко зазначає: "Свято-Іванівська Лавра радо вітає комплексний підхід до питання розвитку Музею, а саме: спорудження разом із візит-центром адміністративного корпусу (так, як це передбачається чинним генпланом), у якому могли б розміститися фондові приміщення сучасного типу, виставкові і конференційні зали тощо".

Річ у тім, що теперішній адмінкорпус музею, де також мав би бути скоро добудований 3-й поверх, теж належить до старих лаврських споруд – а отже, теоретично міг би бути переданий монастирю – разом з тими 3 га землі, на які монастир претендує у своїх заявах.

Кроки до збільшення своєї присутності в житті музею церква почала робити ще раніше – наприклад, у жовтні 2015 року з нагоди 150-ліття митрополита Андрея Шептицького на Чернечій горі організували потужну наукову конференцію під титулом "Музей народної архітектури і побуту у Львові – спадщина митрополита Андрея Шептицького".

Потім, на основі підсумків конференції, церква звернулася до Львівського міського голови з проханням присвоїти Музею ім`я архимадрита Климентія Шептицького (рідний брат митрополита, задіяний у перенесенні церкви з села Кривки та створенні лаври у 1930-х), а також попросила проголосити 7 липня 1931 року (дату переосвячення цієї церкви) датою заснування Музею просто неба.

Єрм. д-р Юстин Бойко наполягає: співпраця музею та монастиря неуникна – а отже, має бути затверджена і вирішена на рівні вищому, ніж настоятель і директор. Подібних прецедентів в Україні ще, здається, не було, і не дивно, що Львів став першим містом, якому доведеться вирішувати цю проблему, і (можливо) створювати зразок для вирішення багатьох інших суперечливих випадків.

WIN-WIN чи LOSE-LOSE

Отож, 21 червня 2016 року Андрій Садовий після квітневого звернення Курії Львівської Архієпархії УГКЦ доручив створити робочу групу для вирішення дискусійних питань. До неї ввійшли 15 осіб (представники ЛМР, церкви, академічної та музейної сфери), і до початку жовтня група мала би подати свої пропозиції щодо подальшого розвитку Музею та його співпраці з лаврою на його території.

Бойківська дерев'яна церква святого Миколая 1763 року із села Кривки. Фото: photo-mandry.com.ua

За словами Михайла Мороза, в. о. начальника управління культури департаменту гуманітарної політики й учасника робочої групи, вже можна говорити про певний прогрес у нелегкому процесі пошуків компромісу: "На вулиці Чернеча Гора, 1, яку всі знають як Шевченківський гай у Львові, є де-факто дві юридичні особи.

Очевидно, що перебування на одній території породжує необхідність співпраці і вирішення тих чи інших питань щоденного використання. Є необхідність узгодити ці процеси – з тим, щоби музей розумів, яке бачення має релігійна організація, і релігійна організація розуміла, на що вона може претендувати в контексті розвитку музею".

Деякі кроки робочою групою вже вирішені: наприклад, дата 7 липня 1931 року за наказом директора музею від 5 вересня 2016 року встановлена як пам’ятна дата передісторії виникнення музею. Більшість питань ще в роботі; серед них є дрібні – наприклад, інформаційні таблиці (що передбачає узгодження текстів). Питання стратегічні і глобальні, очевидно, потребують більше часу.

"Ми очікуємо, що вже досить скоро буде прийнято єдине бачення, – коментує Михайло Мороз. – Результати мали би бути відповідним чином задокументовані у вигляді чи то угоди про співпрацю, чи то договору, чи меморандуму (юристи визначать правильну назву).

Має бути документ, який би прописував права і обов’язки обох юридичних осіб у стосунку між собою – з тим, щоби цей документ жодним чином не шкодив інтересам музею (все таки, музей є власністю громади міста, і він поліконфесійний – тобто не має прямої прив’язки до однієї конфесії), але водночас давав би можливість релігійній організації задовольнити максимально (у міру можливостей) те, чого вони хочуть для свого розвитку.

Мені здається, зараз ми маємо ситуацію, коли ще можливе те, що називається win-win – коли обидві сторони можуть мати синергію, яка би дозволила вигравати і одним, і іншим".

Експертне середовище музейників насторожено спостерігає за розвитком ситуації. Зеновій Мазурик, віце-президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв і ще один учасник робочої групи, каже, що ще 2003 року була втрачена добра нагода змінити статут музею і схему його управління: "Цей музей – великий багатофункціональний об’єкт, який не може бути керований кимось одним, а повинен мати певну розподілену структуру управління.

Мала би бути наглядова рада (у музеї її немає, – УП), створена з представників відповідних інституцій – з Етнографічного музею, Історичного, пам’яткоохоронних спеціалістів, архітекторів, фахівців з дерев’яної архітектури. Вона би щороку приймала звіти і планування на наступний рік, впливала на стратегію і давала певну вагу, ставила стратегічні завдання".

Реставрація ікон у Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Фото з ФБ-сторінки музею

Михайло Мороз також зауважує, що завдяки цій ситуації він набагато пильніше придивився до діяльності Шевченківського гаю і його специфіки. Бо ж наявність на територію скансену діючого монастиря насправді робить його унікальним і може бути перевагою – якщо правильно побудувати взаємодію та підсилити колектив музею новими, молодими і креативними співробітниками.

За роки незалежності монастир і музей все-таки відлагодили певні механізми взаємодії – наприклад, усі прихожани мають безкоштовний вхід до музею, релігійні свята у Шевченківському гаю починаються з богослужінь, на музейних церквах зазначено присутність Свято-Іванівської лаври, і для своїх потреб церква користується іншими приміщеннями музею.

Силами монастиря було відновлено монастирську криницю та каплицю над нею, реставруються фрески у приміщенні теперішнього адміністративного будинку, і надалі лавра заявляє: "Лавра і Музей є приреченими на взаємну співпрацю".

Водночас, питання передачі музейних земель у власність монастиря і надалі лишається найбільш деструктивним у всій дискусії (і, мабуть, саме тому тут активно підсипають солі та "зради" різноманітні політики). Вилучення землі від пам’ятки національного значення (яке загалом можливе лише на рівні Верховної ради України) створить хоч і одноразовий, проте гучний прецедент реституції церковних земель, і може потягти за собою цілу низку подібних з’ясувань.

Акцентування саме на формі власності, а не на форматі взаємодії, зводить суперечку суто до майнового рівня, і відсуває вбік найважливіше у цій ситуації – механізми співпраці сакрального та світського у сучасній культурній установі, яка має усі шанси стати однією з найбільш привабливих і оригінальних у культурному секторі Львова.

На основі цього випадку усі зацікавлені сторони – і громада міста в тому числі – могли би спробувати змити неприємний присмак, що лишила по собі минулорічна ситуація зі сквером на площі Юра і встановленням пам’ятника Шептицькому. Бо ж зрозуміло, що у Львові (особливо у Львові!) питання цивілізованої взаємодії між церквою та культурними акторами (активістами та інституціями) буде поставати ще неодноразово.

Євгенія Нестерович, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua