Фредерік Беґбедер: Війна від нас не так і далеко

10232
17 вересня 2016

Фредерік Беґбедер – відомий в Україні й світі письменник. Його книжки перекладено українською, включно з останнім романом "Уна і Селіджер".

Французький письменник приїхав у Львів та Київ, щоб зустрітися з читачами та представити свої нові переклади українською.

Уночі перед презентацією свого нового перекладу, письменник улаштував безумну вечірку в одному з львівських клубів. Але на ранок був свіжим, багато жартував і тримався іронічного тону. Під час зустрічі з журналістами Фредерік Беґбедер говорив англійською та французькою мовами.

А ще помітно тішився, коли між традиційними запитаннями про любов і наркотики вдавалося поговорити на серйозніші теми – війну та історичну пам’ять.

ПРО ВІЗИТ В УКРАЇНУ

Я дуже тішуся тим, що я в місті Леопольда фон Захер-Мазоха, який саме тут написав "Венеру в хутрі". Тож не випадково напередодні, під час мого dj-сету грав трек "Венера в хутрі" Velvet Underground.

А потім я стрибнув в аудиторію, і мене носили на руках.

ПРО ЛЬВІВ

Вчора лише о 10-й годині вечора я прилетів і тому ще зарано казати, що я щось напишу про Львів. Але мені дуже подобається львівська бруківка, Опера, старі будівлі, це трохи нагадує мені стару Австро-Угорщину. Очевидно, що це старе європейське місто.

Фото: purple.fr

В одних місцях я почуваюся гірше, в інших – краще, й одразу стає ясно, що останні пасують моєму стилю життя. Наприклад, вчора я був на вечірці на даху, в Парижі небагато таких місць. А тепер проситиму друзів у Парижі імітувати Львів.

Я чув, що Львів називають "маленьким Парижем", але я би сказав, що Париж – то великий Львів.

ПРО ІНШІ МІСТА

Важко говорити про міста детальніше, тому що я через свої книжки часто подорожую, але мало де лишаюся довго. Важко оцінити глибоко, але якісь речі можу відчути одразу: наприклад, набагато прикольніше бути десь у Шанхаї, ніж у Москві.

Наприклад, я ніколи не любив Лондон. Напевно, британці – великі сноби, настільки великі сноби, що проголосували за Брекзіт. Зате я дуже добре почуваюся в Іспанії, особливо в Барселоні та Сен-Себастьяні. Люблю Берлін, міста Італії. Нью-Йорк був кращий 20 років тому, а тепер перетворився на туристичне місто. Хоча в Брукліні досі дуже приємно.

Усе, вже відчуваю, що говорю як туристичний гід. Можу порадити поїхати в Будапешт, там є хороший ресторан, але я забув, як він називається.

ПРО ПИСЬМО

Мені важко пояснити, чим я займаюся, бо сам до ладу не розумію, чим саме займаюся. Я не можу проаналізувати власну працю: це те саме, що гуску попросити аналізувати її печінку на фуа-гра.

Писати я почав у 7 років і більше не зупинявся. Але ніколи не знав, звідки воно береться. Я пишу повсякчас. Іноді мені треба довгий час побути на самоті, щоб написати великий текст. Але так чи так я весь час пишу – в спальні, машини, поїзді, літаку, нічному клубі.

Письмо – це як хвороба. Треба складати слова докупи, описуючи, що ти відчуваєш і що відбувається навколо. Ніби ти сам не живеш, а весь час коментуєш життя. Письмо – це відмова від життя. Це болісно й доволі сумно. Письменників треба лікувати та жаліти. Ніколи не забувайте, що письменникам потрібна допомога та поцілунки, їх треба втішати.

Фредерік Беґбедер на вечірці в київському клубі Crystall Hall під час попереднього візиту в Україну. Фото: mediananny.com

ПРО РОБОТУ DJ

Я не думаю, що я діджей. Я просто письменник, якому подобається ділитися своїми музичними смаками. Я граю раз на три місяці, а пишу щодня.

А взагалі мені подобаються вечірки. Я сором’язлива людина, тому використовую вечірки, щоб виходити в люди. Зазвичай це забирає в мене багато часу, нелегко на це наважитися, та коли трохи хильнеш, стає легше.

Також мені подобається втома після вечірок, коли скорочується відстань між мозком і тим, що я пишу. Коли я втомлений та виснажений, менше боюся писати, мені легше дається письмо.

ПИСЬМО ТА DJ

Мені подобається паралель між роботою DJ та літературною критикою. Я б сказав, що від роботи літературного критика на ранок менше болить голова. Але ці дві професії об’єднує намагання чимось поділитися – своїми знаннями, культурою, пристрастями й прихильностями.

Хоча є й відмінність. Коли я пишу про книжки, то часто виступаю в ролі злого критика – мені може не подобатися книжка, про яку я розповідаю. А от коли я працюю DJ, то ставлю тільки ту музику, яку люблю.

Я думаю, що бути DJ – більш щедро та позитивно, ніж писати про книжки.

ПРО КНИЖКИ ТА ЕКРАНІЗАЦІЇ

Література та кіно дуже різні – мені важко сказати, що я люблю більше, книжку "Любов живе три роки" чи однойменний фільм. Це нагадує появу моїх перекладів українською, вони  – це просто інша мовна версія мене. Роман та фільм "Любов живе три роки" мають дуже мало спільного між собою. Тільки назва в них спільна.

Між цими роботами, книжкою та фільмом, п’ятнадцять років дистанції, тож зрозуміло, що я змінив сюжет.  Я спробував перекласти свій текст іншою мовою, використовуючи іншу лексику. Дуже хвилює та захоплює можливість перекладати власні слова на зображення.

ПРО МОВУ

Мені трохи незручно говорити англійською. Знайте, що я письменник французької мови. Але важливо те, що всі ми – європейці.

Ця ремарка мала додати трохи політичного до мого виступу.

ПРО АВТОБІОГРАФІЧНЕ ТА ПЕРЕКЛАД СЕБЕ ДЛЯ ІНШОГО

Перекладати словами, хто ти й що почуваєш, – значить знати, хто ти є. Це може бути гарним визначенням літератури. І це не я перший придумав, першим був Сократ. Пізнай самого себе – це місія письма.

Стовпи сучасної французької літератури: Фредерік Беґбедер і Мішель Уельбек. Фото: fuckyeahfredericbeigbeder.tumblr.com

Є книжки, в яких я намагаюся говорити про інших. Але навіть говорячи про себе, я говорю за все людство. У випадку з романом "Любов живе три роки", в якому я розповідаю про своє розлучення, що відбулося 1997 року, мене вразило, що от уже 20 років я отримую листи від читачів, які зізнаються, що це – їхня історія.

Віктор Гюго казав, що той, хто думає, що я – це не ти, безумець. Я – це інший. Мене дивує, що письменника, який пише про себе, вважають егоїстом. Я пишу про себе з альтруїзму. Говорячи про себе, я розповідаю про інших.

ПРО ЧАПЛІНА, СЕЛІНДЖЕРА ТА УНУ

Я почав досліджувати Джерома Селіджера, коли він був ще живий. Свою невдалу мандрівку до нього я описую на початку роману "Уна і Селінджер". Наприклад, Селінджер ніколи би не прийшов у таке приміщення, як зараз я – тут є камери, фотоапарати, мікрофони, журналісти. Можливо, мене в ньому вабить саме те, що він – моя протилежність.

Досліджуючи його біографію, я відкрив історію його неможливого нещасливого кохання з Уною О’Ніл. Життя Уни – це теж красива історія, що починається з 1940-х років і триває до її смерті. Їхнє поєднання дозволило створити книжку, що поєднує кохання і війну – і не є автобіографічною.

Мені також цікаво, що цей роман не зовсім художній. Він написаний на межі вигаданого та реального, більше з боку реального.

Над романом я працював 5 років. В процесі я подружився з родиною Чарлі Чапліна, і це дуже втішно. Ця книжка дуже вплинула на моє особисте життя.

ПРО ВІЙНУ

Працюючи над романом "Уна і Селінджер", я досліджував Другу світову війну. З сумом я виявив, що та війна від нас не так вже й далеко. Мені здається, наша ситуація сьогодні дуже нагадує те, що відбувалося протягом 1939–1940 років. Можливо, війна так і не пішла до кінця.

Колись я написав книжку "Windows of the World" ("Вікна у світ"), де є люди, що сидять собі спокійно й раптом стикаються зі злом, яке зненацька постає в їхньому житті. Так само молоді люди в США раптово стикнулися з війною, що їх розділила.

Фото: nnm.me

Звичайно, я думаю, що розмова про це тут, в Україні, має особливе значення. Так само життя в Парижі тепер є життям у місті, сповненим раптової жорстокості.

Уна і Селінджер думали, що вони захищені. Війна їх заскочила зненацька. Це може відбутися з кожним із нас.

ПРО ШКІДЛИВІ ЗВИЧКИ

У кожного письменника є свої слабкості, речі, що дозволяють подолати страх письма. Я особисто часто працюю вночі, і під час такої роботи мені потрібні вино чи пиво. Не рекомендую вживати міцний алкоголь, тому що він може завадити письму – одразу хочеться йти гульнути.

Я також пробував майже всі наркотики, але вони не дуже допомагали в письмі – за винятком хіба що екстазі.

Найгірша моя письменницька звичка – мені потрібна самотність. Я вимикаю телефон, телевізор, мені треба тиша та усамітнення, щоб просто дивитися в небо. Це паскудна звичка, особливо для тих, кого любиш.

ПРО КОХАННЯ

Я дуже романтична особа. Я живу для того, щоб закохуватися – це єдина цікава річ, що зі мною відбувається.

Мої книжки дуже песимістичні й цинічні, але це пов’язано з тим, що їх пише романтичний чувак, який розчарувався. Але розчарувався не в жінках, а в собі.

Поза декадансом, я відчуваю надію на справжню любов на все життя.

Ірина Славінська, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua