Книга як неможливий діалог. Бібліотека Центру юдаїки, зібрана Леонідом Фінбергом

Леонід Фінберг – головний редактор видавництва "Дух і літера" Національного університету "Києво-Могилянська академія" та Директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства – зібрав унікальну для України бібліотеку: тисячі книг на їдиші та івриті.

Центр юдаїки розташований в одному з корпусів Києво-Могилянської академії. Якщо зайти в напівпідвальне приміщення, першими впадають у вічі полиці та плакати, розташовані обабіч вузького коридору. Тут і книги із серії "Бібліотека Спротиву, бібліотека Надії", які видало видавництво "Дух і літера", і акуратно складені в хронологічному порядку номери художньо-публіцистичного альманаху "Єгупець",і сувій Тори.

[L]У певний момент помічаєш невелике приміщення, яке відгалужується від вузького коридору. Це вже згодом з’ясовується, що в ньому зберігається "серце" книгозбірні.

"Тепер вони знають наш секретний код", – вітається й усміхається пан Леонід. У просторому кабінеті книги всюди – столах, книжкових стелажах, шафах та підвіконнях. Але найбільше захоплює колекція друкарських машинок, за якими працювали непересічні для української історії та літератури фігури.

"Я і сам підготувався до цієї розмови", – каже Фінберг, відкриваючи чорний блокнот. Видавець розповідає про перше читацьке самоусвідомлення, детективні історії вивезення книг із Синагоги та про те, чи можуть інтелектуальні книги стати популярними.

РАДЯНСЬКЕ ДИТИНСТВО

Мене навчили читати мої батьки. Першими книгами були дитячі казки. Найбільше запам`яталися розповіді про Барона Мюнхгаузена та Пригоди Гулівера. Тоді книжки були в дефіциті, їх важко було купити, проте моя родичка, яка жила та працювала у Москві, передала мені безцінні дари. Книжки списували, коли вони вже були в такому стані, що користатися звичайним читачам було незручно.

Книг для дорослих у моїй родині практично не було. Батько був робітником, а мама – бухгалтером. Вони читали, а я за ними, радянські детективи: "Подвиг разведчика" і "Ромашка". (Сміється)

"Моя дружина часом просить: "Внеси і мене у свої щоденникові записи"

Я тоді мало читав, але багато й непогано грав у футбол. Коли мені виповнилося 14 років, я вступив до Київського механічного технікуму і там вже познайомився з хлопцями з інтелігентних родин. Мене вразило, що вони такі начитані й розумні. У ті роки я почав читати дедалі більше, але треба пам`ятати, що це були книги 1960-х років, часто набагато більш ідеологічні, ніж інформативні.

Проте в ті роки я цього ще не усвідомлював. Зараз багато з тих книжок варто було б викинути у сміття, але в той час – це були крихти, з яких я здобував свою освіту.

Згодом, наприкінці 70-х, з’явилися молодіжні клуби. Я був активістом у них, проте нас постійно розганяли, "виховували" комуністичні та комсомольські діячі, співробітники КДБ. Саме тоді в моєму житті з’явилися українські книги.

У клубах я познайомився із активістами українських та єврейських рухів, які тоді зароджувалися. Тоді ж я вперше почув людей, які свідомо розмовляли українською. Почав вивчати мову і я. Це були важливі роки мого формування. Згодом я познайомився з родиною Петровських – Мироном Семеновичем та Світланою Василівною.

Їх дім був одним із осередків дисидентської думки у ті роки. Там я зустрівся із Андрієм Білецьким, Вадимом Скуратівським, Борисом Лєкарем, Юрієм Щербаком… Бібліотека родини Петровських, де зберігалося чимало знакових книг ХХ століття, де господарі тримали руку на пульсі тогочасних подій і жваво їх обговорювали, стали дуже важливими для мого подальшого формування.

"СЕРЦЕ" БІБЛІОТЕКИ

Трохи розповім про етап мого життя із кінця 1980-х років минулого століття, який я для себе називаю "моїм другим життям". Перший етап був інженерним, коли я працював на заводі, а згодом в організації, яка проектувала будівництво електростанцій. Проте й у ті роки я тягнувся до гуманітаристики.

"В основі бібліотеки Центру юдаїки – книги, які нам подарував Яків Дов Блайх, рабин синагоги на Щекавицькій"

Вже у 1980-ті роки займався надзвичайно цікавою дисципліною – системним аналізом ефективності соціоекономічних систем.

Двадцять п’ять років тому я почав займатися юдаїкою. Євреї тоді були як після духовного погрому (та й у свідомих українців була не набагато краща ситуація). Жодної людини, яка б могла бути вчителем. Більшість тих, хто мав юдейську освіту, – знав мови та культуру – знищили під час Другої світової війни. А коли почалися новітні часи, багато юдеїв виїхало в Ізраїль чи в Америку.

У радянські часи майже три покоління євреїв не мали доступу ані до книг, ані до знань із історії та культури свого народу. Перші кроки відновлення спільноти – це зібрання людей, які цікавилися єврейською історією та культурою. Згодом постали релігійні громади, національні школи, студентські асоціації, бібліотеки тощо.

Розповім про бібліотеку Центру юдаїки. Її основу складають книги, які нам подарував Яків Дов Блайх – рабин синагоги на Щекавицькій, який доволі багато зробив для відновлення єврейського життя в Україні.

Я ходив до нього і говорив: "Ребе, ти все життя читаєш одну книгу", – маючи на увазі Талмуд, – "віддай нам інші". І коли синагогу ставили на ремонт, він подзвонив та сказав мені, що я можу забрати книги. Тільки запитав, на чому я приїду. "На своїх жигулях", – відповів я. "Боюсь, що не поміститься". Ми вивезли п’ять машин книг.

Вони стали підмурком нашої колекції старовинних книг. А це три тисячі книг на івриті та їдиші. Ці книжки унікальні для нас. Звичайно, в колекціонерів збереглися екземпляри Талмуду і 15–16 ст., але ж видання 1702 та 1720 років, які є у нашій книгозбірні – це теж щось.

Також у цій бібліотеці є унікальні Талмуди, які були надруковані в Славуті відомими видавцями, братами Шапіро. А також книги практично з усіх містечок України, в яких жили євреї. І для нас це багатство, тому, що ми можемо самі цим користуватися та ділитися з читачами.

"Звичайно, в колекціонерів збереглися екземпляри Талмуду і 15–16 ст., але ж видання 1702 та 1720 років, які є у нашій книгозбірні – це теж щось"

Із вивезенням цих книг із синагоги пов’язана цікава й певним чином детективна історія. На території синагоги стояв контейнер. Оскільки планувалася реконструкція, його необхідно було прибрати. Коли я запитав, що в ньому, ніхто не зміг мені відповісти.

Відкривши цей контейнер, ми виявили в ньому близько 1500 книжок, які надіслали з Лондона в Київ. Там закрили інститут, який займався їдишем, і все, що в них залишилося, відправили у київську синагогу. І це незрівнянний подарунок, бо там були книги-першовидання класиків єврейської літератури – Дубнова, Черняховського, Бяліка... Поза тим, у контейнері було більше ніж двісті підручників з їдишу. За цими підручниками працюють всі, хто останні п’ятнадцять років вивчає їдиш в Україні.

Ще одна частина – це книги на їдиші. Ми здебільшого їх отримали, коли збирали спадщину єврейських письменників (мова про тих, хто вижив під час Голокосту), які жили в Україні і писали на їдиші. Ми знаходили їхніх нащадків і просили віддати нам ці тексти. Вони погоджувалися, бо не знали, що з ними робити (практично всі вони пройшли ГУЛАГ).

Єврейські письменники були настільки налякані сталінською національною політикою, що боялися навчати своїх дітей єврейським мовам. Відстоювання мови було, як і в українців, націоналізмом. За це звинувачували і давали строки. Тому жоден із тих, з ким ми спілкувалися, не відмовляв нам, віддаючи книги, рукописи, фотографії своїх рідних.

КНИГИ ВИСОКОЇ ПОЛИЦІ

Ми видали близько ста книг з юдаїки. До того ж, наш Центр працює над підготовкою загальнодемократичних книг. Це ще близько понад сотню назв, які вийшли у видавництві "Дух і літера". Ми розпочали цей проект більше двадцяти років тому. До мене звернувся Костянтин Сігов, що, власне, й створив це видавництво, і запропонував бути співредактором часопису "Дух і література".

Згодом я "втягнувся" не лише в справу видання журналу, а й у справу видання книг, ставши співредактором і співдиректором видавництва. Основний напрямок, яким займається видавництво – переклади з англійської, польської, французької, італійської, японської, арамейської, івриту, їдишу... Якщо Костянтин Борисович – франкофон, то моя спеціалізація – переклади з польської.

Плакати з колекції Леоніда Фінберга

Знаковими для мене проектами, які ми втілили у життя, є твори Януша Корчака. Він перебував в Україні під час Першої світової війни і книгу "Як любити дитину" завершував тут. Ми видали дві його книги українською. У цих книжках є геніальні переклади Сашка Ірванця, Кості Москальця, Володимира Каденка. Ми сприяли тому, щоб ім’я Корчака було присутнє в українській культурі.

Ще один важливий корпус книг – тексти Бруно Шульца. Ми видали його прозу, публіцистику, листування й художні твори. Можна сміливо говорити, що українською мовою представлені всі тексти, які існують в оригіналі.

Важливим проектом для мене стало видання "Бібліотеки спротиву, бібліотеки надії". Її складають ключові книги, які допомагають глибше осягнути ХХ століття та розібратися у викликах сьогодення. Це вже більше 15 книг, дві з яких отримали найвищі нагороди: "Час second-hand" Світлани Алексієвич – Нобелівську премію з літератури, і "Відвага та страх" Олі Гнатюк – премію Львівського книжкового ярмарку та премію міста Варшави.

Ми належимо до покоління, яке робить уперше багато речей. Якось я жартував з поляками, що польська література українською мовою – більш цікава і глибока, аніж польською. Тільки тому, що ми обираємо найкращих і перекладаємо їх.

Моєму поколінню випала велика честь і відповідальність вперше в українській культурі перекладати філософську, історичну, культурологічну літературу. Такі книги існували виключно російською мовою. Інколи можна було побачити щось у журналі "Всесвіт", але це краплини у порівнянні з тим, що існувало в інших країнах у цих напрямках. Звідси – першість, а разом із тим – відповідальність.

За понад два десятиліття "Дух і літера" постало як розвинуте видавництво. В цьому для нас дуже важлива допомога НаУКМА, частиною якого ми є. Працювати над книгами Блеза Паскаля чи Поля Рікера, Ханни Арендт, Тімоті Снайдера та Сергія Аверінцева – це кроки нашого зростання.

Костянтин Сігов ініціював видання тлумачного філософського словника. Французи обрали із різних культур категорії, які буквально не перекладаються іншими мовами. І з цього склали тлумачний словник. Перший переклад цієї книги – українською. Люди, які працювали над ним – це українські вчені, які навчалися в Сорбонні, Оксфорді чи Гарварді. І коли хтось зараз говорить, що щось не можна перекласти українською, – я кажу, що це було раніше. Сьогодні можемо!

"Коли настала комп’ютерна ера, я зрозумів, що ці письменницькі інструменти вже нікому не потрібні. І почав розпитувати науковців, письменників, публіцистів, чи не віддали б вони свої друкарські машинки в нашу колекцію"

ЛІТЕРАТУРНА БОРОТЬБА: ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ТЕКСТИ НЕ ПОПУЛЯРНІ?

Нам завжди хочеться і квиток в кіно, і морозиво. Але ж ресурси є на щось одне. Хочеться видавати і інтелектуальну літературу, і популярну. Проте, популярна література може виникнути тільки тоді, коли існує інтелектуальна.

Свого часу мій колега, професор Мартен Феллер запропонував створити Популярну енциклопедію єврейства України. Я був проти цієї ідеї. Мені здавалося, що популярна енциклопедія може з’явитися тільки тоді, коли є високочола, академічна, коли існують ґрунтовні матеріали і дослідження.

З того проекту нічого не вийшло. В той же час є певні напрямки, де вкрай потрібне існування популярної літератури. Наприклад, люди молодого покоління не будуть читати десятки томів спогадів дисидентів, хоча ці тексти – блискучі. Потрібно робити дайджести чи хрестоматії.

У нас є такий досвід: ми видали антологію текстів про Голокост – "Поза межами розуміння". Я попросив у Майкла Беренбаума – людини, яка створила Музей Голокосту у Вашингтоні і була автором цієї ідеї, надати нам право на видання вищезгаданої книги. Він запитав: "Навіщо вам це? Візьміть будь-яку популярну книгу у цій тематиці". Я відповів: "Це ваше суспільство потребує більш популярні тексти на цю тему, а наше – базових книг".

Водночас, у нас є більш-менш популярні книги. Зрештою, межа між популярною та інтелектуальною літературою – хитка. Але цікавий український парадокс – інтелектуальні книги продаються краще, ніж популярні. Так перша тисяча примірників накладу Словника європейської філософії (переклад з французької термінів, що не перекладаються буквально) розійшовся за півроку. Тобто, спрага в українського читача є.

Зараз починаємо серію "Постаті культури". Думаю, що ще цього року вийдуть перші: Романа Корогодського про Юрія Шевельова, Віктора Петрова-Домонтовича, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу (упорядник Олексій Сінченко), та про Миколу Зерова авторства Володимира Панченка.

"Наразі колекція налічує близько сорока машинок. Частина – дисидентських, другий ряд – від перекладачів"

ДРУКАРСЬКА КОЛЕКЦІЯ

Друкарські машинки – один з елементів нашої бібліотеки. Коли настала комп’ютерна ера, я зрозумів, що ці письменницькі інструменти вже нікому не потрібні. І почав розпитувати науковців, письменників, публіцистів одного за іншим, чи не віддали б вони свої друкарські машинки в нашу колекцію.

Дарували автори, дарували нащадки – так і формувалося наше зібрання. А потім машинки приносили в колекцію і без запитів – бо престижно. Нещодавно до нас прийшла донька Леся Танюка, Оксана, й одразу сказала, що подарує друкарську машинку батька.

На цих машинках і досі можна відчути тепло рук їх володарів. Наразі колекція налічує близько сорока машинок. Частина – дисидентських: Гелія Снєгірьова, Сергія Набоки, Валерія Марченка, Зиновія Антонюка, Івана Дзюби... Другий ряд – від перекладачів: Григорія Кочура, Анатоля Перепаді, Андрія Содомори, Мари Пінчевського…

Наступні – від письменників: Юрія Щербака, Інни Лісової, Костя Москальця, Олександра Ірванця, Мирона Петровського... У нас є машинки, які нам передали від української громади із Німеччини. Історик Владислав Верстюк одного разу прийшовши до нас сказав: "Ну де ще зберігати машинки українських націоналістів, як не тут?! Звичайно, в Центрі юдаїки. Своє збережуть і наше не віддадуть". Є у нас машинки і з шрифтами на їдиші Ісаака Кіпніса та Матвія Талалаєвського, вірменська – Завена Саркісяна, а є й із шрифтом Брайля – для сліпих – подарунок від Лесі Литвинової.

Якось прийшов до нас Ярослав Грицак. Подивився і зізнався, що в нього є машинка Івана Лисяка-Рудницького. Я ж одразу запитав: "Подаруєш?". Він погодився. На кожній машинці ми ставимо різноманітні фотокартки чи документи. Коли черговий раз пан Ярослав завітав до нас, на одній машинці Ярослав помітив фото Чеслава Мілоша. "У тебе є машинка Мілоша?" – запитав він. "Не тільки Чеслава Мілоша, а й усіх інших нобелівських лауреатів", – відповів я (сміється).

КНИГИ, ДО ЯКИХ ПОВЕРТАЄШСЯ

"У тебе є машинка Мілоша?", запитав він. "Не тільки Чеслава Мілоша, а й усіх інших нобелівських лауреатів"

Найчастіше звертаюся до своїх ділових щоденників, які веду понад сорок років. Половина щоденника – довідкова, інша – проекти та плани на рік, місяць, тиждень, день, години. Моя дружина часом просить: "Внеси і мене у свої записи". Із цією книгою я працюю найбільше – це мій менеджерський інструментарій.

Часто повертаюся до книг Януша Корчака, про якого вже згадував. Мені здається, його гуманістичні ідеї багато визначили у ХХ столітті. Часто повертаюся до текстів, пов’язаних з історією та політикою українського та польського дисидентства.

Давно і досить послідовно цікавлюся історією мистецтва, тому і в моїй бібліотеці, і в наших виданнях чимало мистецьких альбомів: про Культурлігу – єврейське мистецтво початку ХХ століття, альбом мистецьких творів Сергія Параджанова, альбоми українських митців 1960-1980-х років ХХ століття.

Окремо скажу про "Кобзар" з блискучими ілюстраціями Василя Седляра, одного з найталановитіших бойчуківстів. Ми повернули в українську культуру цю велику книгу. Свого часу більшовики знищили всі її примірники, оригінали ілюстрацій, а по тому вбили й художника. Легенда про книгу існувала, але майже три покоління українців її не бачили.

Для мене важливі книги Світлани Алексієвич. Я не тільки читав їх, а й вивчав. Бо її тексти – це блискуче написані ґрунтовні соціологічні дослідження найбільших трагедій, які спричинили комуністи. Тут і долі дітей та жінок в роки Другої світової війни, трагедії радянских військових, що окупували Афганістан, Чорнобиля, а потім і радянської людини, що не витримала випробування свободою ("Час Second-hand").

"На цих машинках і досі можна відчути тепло рук їх володарів"

До речі, двадцять років тому ми зустрілися з Алексієвич у Парижі. Я тоді сказав їй: "Пані Світлано, добре було б представити Ваші книги на здобуття Нобелівської премії". Тоді вона відповіла мені: "Ну що ви, пане Леонід, між мною і Нобелівською премією – відстань як до неба". Але час розставив усе на свої місця.

Ну і насамкінець. Майже немає часу перечитувати книги. Не встигаю готувати нові, адже тільки в 2016 році плануємо випустити близько 60-ти книг. Про кожну можу із захопленням розповісти, але це вже тема для іншої розмови.

Юлія Кушнір, спеціально для УП.Культура