Діагностика мистецтвом: Чим запам’ятався ГаліціяКульт у Харкові

2218
18 жовтня 2016

З 4 по 18 жовтня в Харкові триває форум ГаліціяКульт – логічне продовження великого проекту Донкульт, що в 2014-2015-му роках розказував Львову та Києву про регіон Донбасу. Тепер ПогранКульт (що є загальною назвою для всіх форумів) привіз до найсхіднішого мегаполіса України мистецтво Галичини.

У цьому проекті Київ став своєрідним буфером, де зустрілися й поєднали зусилля Східна та Західна Україна. Організатори з Києва (благодійний фонд "Мистецькі надра" в особі Ольги Сагайдак), долучивши колег із Західної України (кураторкою творчих резиденцій була Ірина Магдиш, а лекційно-дискусійної програми -– Ірина Мацевко), обрали платформою для втілення проекту непросте місто Харків.

Організатори форумів декларують майже утопічну мету – об’єднати країну за допомогою мови мистецтва і, насамперед, розказати цією мовою різним регіонам про життя інших українців. Важливо, що цієї мети досягають не звичними для нас засобами ідеалізації, прикрашання чи декорування, а за допомогою критичного погляду на звичні речі.

Формат форуму передбачає різнобарв’я форм комунікації: лекції, виставки, кінопокази, концерти, театральні вистави й обговорення. Організаторам вдалося розказати про захід делікатно й ненав’язливо, без колоніального пафосу столиці.

Від галицької музики та хіпі до лекцій про брендування сучасного регіону, від традиційного мистецтва Львова до перформансів – усе це перетворилось на симбіоз думок, ідей, інтерпретацій. Причому цей симбіоз був розрахований на широке коло відвідувачів і не містив зайвої інтелектуальної патетики.

ВИСТАВКОВА ПРОГРАМА

Під кураторством львівської мистецтвознавиці Наталі Космолінської та київських мистецтвознавців Оксани Баршинової та Дмитра Голеця візуальна платформа, що розташовувалася на семи майданчиках міста, стала центральною точкою форуму.

Експозиція візуальної платформи у ЦСМ ЄрміловЦентр. Фото: Віталій Сидоренко

Чесна у своїй провокативності виставкова програма ГаліціїКульт відверто, мов на прийомі у психотерапевта, розповідає про Галичину все: комплекси, недоліки, об’єкти гордості. В рамках масштабної експозиції у ЦСМ ЄрміловЦентр куратори спробували вибудувати повноцінний наратив "галицького світу".

Темою, що поєднує та, водночас, стає причиною конфлікту двох регіонів стала глорифікація та одвічне питання про статус героя. У роботі "З Новим роком, з днем народження Бандери" художник Ігор Перекліта помістив на радянську вітальну листівку портрет Бандери, який, до речі, виглядає там аж надто органічно.

Робота ілюструє не лише питання окремого локального героя – листівка ставить під сумнів сам феномен героїзації, адже будь-яка постать, що потрапляє в тенета масового захоплення, стає лише новим ідолом на старому постаменті.    

Утім, не всі харків’яни були готові до такої відвертої розмови. Чимала кількість відвідувачів сприйняли листівку із зображенням Бандери та дівчинку-націоналістку, яка промовляє до глядача "Я українка, я бандерівка" (також авторства Ігоря Перекліти), як провокацію та спробу ідеологічного тиску.

Це безкінечне культурне та ідеологічне протистояння регіонів показав у своїй роботі Олексій Борисов – єдиний представник Харкова на виставці. На його картині інтелектуальний і витончений схід бореться на руках із кремезним, але недолугим заходом. Створена в 1997 році робота "Іван-Франко-Іван" залишається актуальною й нині.

 Фото: Віталій Сидоренко

Але незважаючи на відчуття суперництва та несхожості, автори експозиції намагалися побудувати паралелі та знайти точки перетину між діаметрально протилежними в географічному й ідеологічному сенсах містами. Як і Галичина, Слобожанщина – це пограниччя, що в минулому зазнавало імперського впливу та репресій з боку радянської влади. Порівняльний, орієнтований на пошук подібності фокус додав проекту, крім пропедевтичної цінності, елемент історичного аналізу.

Так, організатори несподівано знайшли точку перетину двох регіонів з непростою пам’яттю про конфлікти та втрати… в торгівлі. Прикордонні області завжди були притулком торговців і перекупників, що безперервно везуть щось із заходу на схід і навпаки, використовуючи для цього величезні картаті сумки.

З таких сумок, які в Харкові завжди маркувались як "барабашовські" (від назви харківського ринку, найбільшого у Східній Європі, – Барабашово) Олекса Хорошко та Сергій Петлюк збудували справжній лабіринт, що поєднує зовнішню реальність з експозицією.

Ще одним важливим моментом форуму стала виставка мистецтва Галичини з музейних фондів України в Харківському художньому музеї. Ключовою тут була навіть не експозиція, а прецедент проривання грубої музейної шкіри, яка довгий час надійно захищала установу від будь-яких змін чи трансформацій.

Незвиклим до сторонніх кураторів харківським музейникам довелось змиритися з нетрадиційними підходами колег та віддати у їхнє завідування свої виставкові приміщення. Цей, можливо, вимушений, але все ж таки крок назустріч став маленькою сходинкою до руйнування застарілих та закритих музейних склепів.

 Анатолій Звіжинський, "Терористи". Фото: Віталій Сидоренко

ЛЕКЦІЙНА ПРОГРАМА І ПРЕЗЕНТАЦІЯ РЕЗИДЕНЦІЙ

Виставкова програма була лише одним елементом загального образу. Лекційно-дискусійна платформа форуму розпочалася з обговорення основ західноукраїнської ідентичності – історик Василь Расевич детально розповів про конструювання галицького міфу та постійні стрибки від фанатичної українізації до відторгнення української державності, що особливо резонує з харківською ситуацією в останні роки.

Згадане обговорення та експозиції в ЄрміловЦентрі й Художньому музеї стали логічним початком форуму – відштовхнувшись від точки найболючіших питань травм та ідентичності, галицька культура почала відкриватися у своїх найрізноманітніших проявах.

Подекуди протистояння чи, радше, постійне порівняння заходу зі сходом ставали ключовою темою для лекцій – так, архітекторки Юлія Богданова (Львів) та Євгенія Губкіна (Харків) порівняли "буржуазний" львівський функціоналізм та прагматичний харківський конструктивізм, аналізуючи те, наскільки різні політичні моделі впливали на архітектуру розділених сотнями кілометрів міст.

Головне, що вдалось кураторам – це показати культурне різноманіття Галичини. Практично всі теми, що мають бути задіяні в контексті обговорення галицької культури, два тижні циркулювали на вулицях східного міста: проблеми пам'яті та націоналізму, гуцульська музика, плеяда письменників з Івано-Франківська, львівські хіпі, Леопольд фон Захер Мазох, андеграунд та офіційна культура.

На відкритті ГаліціяКульт. Фото: Віталій Сидоренко

Галичину в Харкові представили як складний соціокультурний феномен, що має багато сторін і граней, від феномену українського націоналізму, який обговорили історики зі Львова, Києва та Харкова, до вуличного виступу львівського етно-гурту "Гич-Оркестр", що грає своєрідний галицький ф’южн.

Однією з частин форуму стала презентація резиденцій ГаліціїКульту, що проходили в Харкові з 11 по 21 серпня.

Колаборація львівських та харківських митців за 8-ма різними напрямками були початковою стадією проекту та відправною точкою жаданого діалогу. Результати своєї роботи показала майстерня під керівництвом Павла Макова, де молоді графіки створили харківські щоденники – враження від перебування в місті та взаємодії з колегами.

Створені власноруч документальні фільми представили учасники кінематографічної резиденції, де менторами були харків'янка Любов Дуракова та галицький режисер Остап Костюк.

Всі резиденції відзначилися глибоким зануренням у місцевий контекст, адже дали учасникам можливість не тільки працювати на задану тему, а й безпосередньо зіткнутися з харківською реальністю.

Ольга Сагайдак на відкритті форуму. Фото: Віталій Сидоренко

***

У безперервному потоці подій ГаліціїКульту, який захопив всі можливі мистецькі осередки міста, головним може виявитись не питання деміфологізації Галичини чи спроби налагодити зв’язки та контакти, а проблема готовності Харкова та його мешканців змінювати своє ставлення до українського заходу та розвінчувати пов’язані з рідним містом міфи.

Після захоплення Криму, західна частина України набула ще більшої туристичної популярності. Замість моря – Карпати, замість Ялти – Львів. Але харків’янам, що подорожують туди, на землю "бандерівців", все одно, що там відбувається, – український захід залишається місцем відпочинку, відпустки, гучних фестивалів і тематичних кав’ярень. Ментально, ідеологічно й історично для багатьох це все одно територія "Іншого".

Важливою перепоною до діалогу залишаються міфи та ілюзії у мешканців Харкова щодо самих себе – брак об’єктивності та адекватного ставлення до себе унеможливлює такий підхід й до інших.

Харків’яни і досі прикриваються міфами про велич першої столиці (відтоді минуло майже 100 років), про велике індустріальне місто (70% заводів якого перебувають у стані руйнації та занепаду), про прогресивний студентський центр, популярний серед іноземних студентів (лише завдяки дешевій, переважно неякісній освіті, оскільки більшість предметів не викладаються англійською), про культурний центр (де на два мільйони мешканців лише три галереї, що займаються сучасним мистецтвом).

Виходить, що найпопулярніше знання про Харків – це лише міфи, від яких ми не хочемо відмовлятися. Здається, було б корисно розказати східному місту не тільки про Галичину, а й про сам Харків, – так само, як і для західної України став би в пригоді форум ГаліціяКульт, адже без якогось струсу ззовні важко подивитись на звичне незамиленим поглядом.

Фото: Віталій Сидоренко

У цьому контексті надважливою для Харкова стала українсько-польська вистава "Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду", що пройшла в рамках форуму. Їй вдалося влучно потрапити у всі болючі локальні точки –  нетаємні, очевидні буденні речі, які більшість воліє залишати не озвученими.

Вистава стала результатом довготривалих майстер-класів "Мапи страху / Мапи ідентичності", де серед великої кількості учасників була зібрана команда для створення нового перформативного проекту. Вистава-перформанс, без п’єси чи сценарію, де неможливо виділити перші чи другорядні ролі, творилася всіма учасниками та заповнювалась особистими історіями кожного.

Команда з режисерок Рози Саркісян та Аґнєшки Блонської, драматургів Йоанни Віховської та Дмитра Левицького, акторів Оксани Черкашиної, Ніни Хижної, Лукаша Вуйціцького, Анни Єпатко та Івана Макаренко відіграли виставу у 5-ти містах України, трансформуючи її залежно від контексту кожного, створюючи своєрідну місцеву деміфологізацію.

На фоні особливостей того чи того міста п'ять героїв розказували свої історії – на грані театру й життя, правди й вигадки.

Порушуючи тишу в суспільстві, актори проговорювали проблеми, актуальні й болючі для кожного, незалежно від місця проживання – дитячі травми та страхи, відчуття соціального тиску та провини. Інтимні почуття та особистий біль наклалися на хаос українського сьогодення, де люди знаходять порятунок у божевіллі та забутті - саме  такий стан є ключовим для перформансу.

Вистава "Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду". Фото з ФБ-сторінки Dofa.Fund

Хоч проект і не був створений спеціально для форуму, він зрезонував  з усією канвою ПогранКульту, піднявши питання пам'яті, самоідентифікації та страху відвертості – в одному випадку від імені цілого регіону, в іншому – у вигляді особистої сповіді.

Організатори й учасники ГаліціяКульт не стали популяризаторами чи пропагандистами галицької культури, не насаджували "чуже" і не намагались зруйнувати "своє".

Вони ініціювали діалог, побудований на саморефлексії, діагностуванні не лише галицького, а й харківського ілюзорного світу.

Форум дав змогу зрозуміти й показати, що різні люди, незважаючи на географічну віддаленість, мають однакові захоплення в музиці, кіно чи літературі, що в кожного міста та його жителів є стереотипи щодо інших та ілюзії щодо себе, і їх визнання та проговорювання не загрожують втраті власної ідентичності.

З одного боку такі заходи – це шокова терапія. Адже кожне місто вірить, що воно найкраще, його показники найвищі, рейтинги ростуть і статистика позитивна. Заперечення цього або сумніви в цьому зазвичай розцінюються як провокація з боку ворога або крайній прояв непатріотичності.

З другого боку, чи маємо ми інший вихід? Чи не має саме мистецтво взяти на себе роль помічника у болючій саморефелксії в ситуації абсурдності українського сьогодення й постійних хованках за позитивною риторикою телевізійних промовців?

Вікторія Бавикіна, спеціально для УП.Культура

Фото: Віталій Сидоренко

powered by lun.ua