Багатогранність людського досвіду: ЛГБТ-кіно в Україні і світі. Частина 1

"Сонячний зайчик" – спеціальна конкурсна програма кінофестивалю "Молодість", який триває зараз у Києві.

Вона включає фільми, героями яких є лесбійки, геї, бісексуальні й трансгендерні люди.

Упродовж п’ятнадцяти років програма лишається найбільшою в Україні культурною подією, на якій можна побачити найкращі стрічки про життя ЛГБТ-спільноти з усього світу.

Цієї неділі програму відкрив французький фільм "Тео і Юґо в одному човні" режисерів Олів’є Дюкастеля та Жака Мартіно, а а вже сьогодні відбудеться церемонія нагородження 15-ї офіційної конкурсної програми "Sunny Bunny".

УП.Культура дослідила розвиток сексуальних та гендерних ідентичностей на кіноекрані, зробила екскурс в історію світових ЛГБТ-кінофестивалів та оцінила перспективи розвитку власного квір-кіно в Україні. Пропонуємо вашій увазі першу частину цієї масштабної розвідки.

ЛГБТ-СПІЛЬНОТА В КІНО:

Зневажливий мейнстрім проти революційної контр-культури

Гомосексуальні, бісексуальні та трансгендерні герої з’являються вже в німому кіно. Найпершим фільмом, що показував гомосексуальних персонажів, часто називають "The Dickson Experimental Sound Film" 1895 року. У фільмі двоє чоловіків танцюють разом, що для тих часів виглядало кричущим порушенням норм маскулінної поведінки.

До початку 1930-х років у європейському та американському кіно накопичилася вже ціла галерея образів гомосексуальних та бісексуальних людей.

У 1919 вийшов один з перших адвокаційних фільмів – "Не такий, як інші" Ріхарда Освальда, головну роль в якому зіграв популярний на той час актор Конрад Вейдт.

Кадр з фільму "Не такий, як інші"

Фільм критично показував нищівні наслідки кримінальної відповідальності за одностатеві стосунки, що на той час була найбільшою правовою проблемою гомосексуальних людей у Європі. Над сценарієм працював сексолог Магнус Хіршфельд, який виступав проти утисків гомосексуальних людей у наукових працях та правозахисній діяльності.

В 1931 році в тій же Німеччині вийшов перший повнометражний фільм про лесбійські стосунки "Дівчата в уніформі", прикметний не лише сміливою темою, але й революційною на той час роботою режисерки Леонтіни Заган зі звуком та монтажем.

Трансгендерні та люди потрапляють на екрани пізніше, ніж гомосексуальні. Певно найвідомішим з ранніх фільмів про трансгендерність є "Глен чи Гленда?" (1953), хоча крос-дресинг як комедійний прийом присутній уже в ранніх фільмах Чарлі Чапліна.

Подальшу історію ЛГБТ-кіно можна спрощено описати як історію співіснування мейнстрімного комерційного кіно, ЛГБТ-персонажі в якому переважно втілювали поширені гетеронормативні стереотипи, та незалежного субкультурного кіно, де гендер і сексуальність розглядалися не як наперед визначені категорії, а були відправними точками для розгляду тіл, бажань та почуттів.

Популярне кіно виконувало функцію соціального контролю, показуючи аудиторіям, що їм належить вважати "правильним" та "неправильним" життєвим вибором.

До 1960-х років гомосексуальність, бісексуальність і трансгендерність вважалися настільки табуйованими, що ЛГБТ-персонажі практично не з’являлися у фільмах, – пристойним громадянам і думати про них не випадало.

В США заборона в Кіновиробничому кодексі на будь-які згадки про "сексуальні збочення" значно обмежувала показ ЛГБТ-героїв, які з’являлися хіба як застереження для тих, хто насмілювався порушувати суспільні норми.

Після Стоунвольських бунтів 1969-го року, завдяки яким постав сучасний політичний рух за права ЛГБТ, суспільне ставлення до гомосексуальності й трансгендерності в США та Європі поволі змінюється, а великі голлівудські компанії починають бачити в ЛГБТ-спільноті нову цільову аудиторію. Тож ЛГБТ-персонажі починають частіше потрапляти у популярні фільми.

Кадр з фільму "Дівчата в уніформі"

Проте навіть фільми, які претендували на показ життя ЛГБТ-спільноти "зсередини", такі як "Оркестранти" (1970) Вільяма Фрідкіна, лишалися досить моралізаторськими.

Стосунки та ідентичності, що виходили за рамки панівних уявлень про "чоловічість", "жіночність" та сексуальність, часто представлялися як хвороби, вимушені помилки, прояви розбещеності, асоціювалися з особистими трагедіями та соціальними катастрофами або, в кращому випадку, виступали екзотичними родзинками для знудженої респектабельної публіки.

Чоловіки-геї поставали манірними та фемінними, бісексуальні та гомосексуальні жінки – монстрами, психопатками чи сексуальними феями, а вихід "Психо" Альфреда Хічкока дав початок цілій галереї гендерно-некомформних серійних вбивць, від "Техаської різанини бензопилою" до "Мовчання ягнят".

Паралельно в незалежному кінематографі різноманіття сексуальностей та способів гендерного самовираження ставало матеріалом для політичних висловлюваннь та пошуків нових естетичних форм.

У 1940-60-ті роки гомоеротика та естетика ЛГБТ-субкультур того часу потрапляють в авангардні стрічки американських контр-культурних режисерів Вілларда Мааса, Грегорі Маркопулоса, Кеннета Енгера та Енді Воргола.

Починаючи з кінця 1960-х, у європейському авторському кіно з’являється низка фільмів на ЛГБТ-тематику, що сьогодні стали кінематографічною класикою: "Теорема" (1968) П’єра Паоло Пазоліні, "Мерзавки" (1968) Клода Шаброля, "Смерть у Венеції" (1971) Лукіно Вісконті, "Конформісти" (1970) Бернардо Бертолуччі, "У рік 13-ти місяців" (1978) Райнера Вернера Фассбіндера.

В 1990-ті роки американські незалежні режисери та режисерки з числа ЛГБТ-спільноти, створюють низку фільмів, в яких відверто оповідають про життя найбільш маргіналізованих її представників та представниць: бідних, бездомних, працівників комерційного сексу, споживачів наркотиків, хворих на СНІД.

Герої фільмів Гаса Ван Сента, Грегга Аракі, Тодда Хейнса та інших є аутсайдерами, які щодня стикаються з агресією, жорстокістю та виключенням. З руки кінокритикині Рубі Річ цей напрям отримав назву "нове квір-кіно".

Кадр з фільму "Оркестранти"

Слово "квір" символізувало відкидання фемінності/маскулінності та гетеросексуальності/гомосексуальності як фіксованих, незмінних та взаємовиключних категорій і відмову від політик ідентичності, які характеризували ЛГБТ-рух 1970-х років. Сьогодні поняття "квір-кіно" та "ЛГБТ-кіно" часто вживаються як синоніми.

У 2000-х роках межі між мейнстрімними та андеграундними образами ЛГБТ-людей починають розмиватися, що пов’язано зі значними позитивними змінами в суспільному ставленні до гомосексуальності та досягненнями в галузі юридичної рівноправності.

ЛГБТ-режисери потрапляють на фестивалі класу "А", фільми про ЛГБТ-людей отримують найпрестижніші нагороди, а інвестиції в ЛГБТ-кіно стають привабливою справою. Популярні байопікі про Алана Тьюрінга чи Іва Сен Лорана викликають однакове зацікавлення і в гетеросексуальних, і в гомосексуальних глядачів.

Ярлик "ЛГБТ-фільм" у США та західноєвропейських країнах перестає маркувати продукцію для винятково субкультурного вжитку й поступово перетворюється на безоцінну тематичну класифікацію.

ЛОНДОНСЬКИЙ ЛГБТ-КІНОФЕСТИВАЛЬ:

Як "Gays Own Pictures" стали стартовим майданчиком для Каннських призерів

Перші ЛГБТ-кінофестивалі з’являються в 1970-ті роки – вони тісно пов’язані зі зростанням самоусвідомлення ЛГБТ-спільноти. Вони стали місцем, де зустрічалися різні аудиторії, стикалися різні політичні погляди і, зрештою, вироблялося спільне бачення ЛГБТ-спільнотою самих себе.

У 1980-ті роки існувало близько десяти фестивалів, серед яких варто відзначити фестиваль Сан-Франциско, що сьогодні став найбільшим фестивалем ЛГБТ-кіно у світі, а також Лондонський кінофестиваль "BFI Flare" про який піде мова далі.

"Історія Лондонського ЛГБТ-фестивалю почалася в 1977 році, – розповідає Браян Робінсон, який вже 15 років є координатором програм "BFI Flare. – Молодий гей-активіст Ричард Даєр, який працював у Британському інституті кіно (BFI), поцікавився, чому BFI проводить сезони жіночого кіно, кіно етнічних меншин, проте досі не має сезону гей-кіно. Керівництво запропонувало йому організувати такий сезон самостійно".

Логотип кінофестивалю "BFI Flare"

Даєр, який пізніше став одним з провідних британських дослідників кіно, влаштував разову програму тривалістю в місяць, яка включала 35 фільмів. Через 9 років його студент, Пітер Паркер, який також працював в BFI, продовжив цю ініціативу програмою "Gays Own Pictures" в Нью-Каслі. З того часу, за винятком одного року, фестиваль відбувається щорічно.

Лондонський ЛГБТ-кінофестиваль постав у часи посилення консервативних настроїв та анти-гомосексуальної державної політики в Британії. Прагнучи посилити тиск на опозиційні місцеві органи влади, уряд Маргарет Тетчер у 1988 році заборонив "пропаганду гомосексуальності" державними службовцями.

У цей час у Шотландії та Північній Ірландії ще діяв закон, за яким відправили у в’язницю Оскара Вайльда. Закономірно, що після відкриття фестивалю консервативні урядовці та члени парламенту публічно вимагали припинити покази. Проте BFI, що попри державне фінансування лишається незалежною благодійною організацією, не відмовився від підтримки ЛГБТ-кіно.

Сьогодні ця підтримка розширилася до включення ЛГБТ-спільноти в офіційну політику забезпечення різноманіття та недискримінації, згідно з якою ЛГБТ-люди (та представники інших дискримінованих груп) обов’язково мають бути залучені до роботи над фільмами, що знімаються за фінансової підтримки BFI.

На думку Робінсона, впровадження подібних політик впливовими кіно- та медіа-інституціями є важливим кроком для досягнення рівності, бо вони задають стандарт, який починають переймати інші гравці індустрії.

"BFI Flare" починався як програма для самої ЛГБТ-спільноти, що отримала змогу нарешті побачити себе в кіно не через призму гетеронормативних упереджень.

"Я думаю, це дуже важливо для ментального здоров’я ЛГБТ-спільноти, – зазначає Браян, – бачити себе на екрані, розуміти, що вони є нормальною частиною реальності, суспільства та світу.

Гомосексуальні люди часто походять з оточення, де їхня сексуальність вважається відразливим збоченням, їх часто відкидають власні родини, й вони опиняються в ізоляції. Тому для ЛГБТ-людей часто дуже важливо просто перебувати в аудиторії, де всі відчувають те саме, що й вони, разом переживати розчарування й радості кіногероїв.

Цей спільний досвід схожий на похід в церкву, він може змінювати людські життя: самотні та зневірені люди отримують впевненість, зустрічають інших, діляться своїми історіями.

Кадр з фільму "Дурна ніч" Гаса ван Сента

Фестиваль ніколи не зводиться до того, що відбувається на екрані. Це завжди також розмови, подальші заходи та ретроспективи, та найбільше – досвід, який люди забирають із собою".

Проте сьогодні ЛГБТ-кіно цікаве не лише ЛГБТ-людям. "Не потрібно бути такими ж як герої, щоб отримати задоволення від ЛГБТ-фільмів", – переконаний Браян. – "Гетеросексуальних людей вони занурюють в інший простір, провокують, освічують, задають питання.

В цьому й полягає магія кіно – в можливості забратися під шкіру іншій людині, побачити світ її очима та відчути її мотивацію. Це велика сила, бо вона дає змогу передавати досвід між культурами, долати прірви між тими, хто традиційно ненавидів одне одного, – показуючи їм, що ми всі є людьми. Зрештою, це змінює весь соціальний простір, бо відкриває людям інші способи буття та мислення".

Нарешті, міжнародна мережа ЛГБТ-кінофестивалів є стартовою платформою для молодих режисерів, яким важко знайти майданчики для показу своїх контроверсійних фільмів: "30 років тому Педро Альмодовар, Гас Ван Сент і, пізніше, Франсуа Озон були в авангарді кіно, вони були абсолютно андеграундними, не-мейнстрімними режисерами, яких мало де погоджувалися показувати.

У 1977 чи 1986 я б ніколи не повірив, що, наприклад, Гас ван Сент, чия короткометражка була показана на "BFI Flare" в перші роки його існування, колись отримає "Золоту пальмову гілку" в Каннах. Проте, скориставшись бонусами, які дають фестивалі, ці режисери потрапили в мейнстрім і стали новим поколінням".

За 30 років наповнення програм фестивалю значно змінилося: "На початку ми були дуже сильно втягнені в політику репрезентації. Ми були вдячні за кожен фільм, в якому один з головних персонажів був геєм чи лесбійкою. Показ бісексуальних та трансгендерних людей нас тоді цікавив менше".

У 2014 році визнання фільмів про бісексуальних та трансгендерних людей повноцінною частиною програми було закріплене офіційним перейменуванням Лондонського фестивалю лесбійського та гей-кіно на Лондонський ЛГБТ-кінофестиваль.

Сьогодні сумних і трагічних історій стало менше, ніж у перші роки існування фестивалю, а геппі-ендів більше. Зросла естетична і технічна якість фільмів. ЛГБТ-кіно стало більш мейнстрімним, – тепер уже нікого не здивуєш ЛГБТ-фільмом у програмах великих фестивалів.

Кадр з фільму "Усе про мою матір" Педро Альмодовара

Проте контркультурне ЛГБТ-кіно також продовжує існувати, і Лондонський "BFI Flare" намагається включати у свої програми експериментальні фільми попри те, що для них часом складно знайти аудиторію.

Незважаючи на величезний шлях, який пройшло ЛГБТ-кіно в Європі, йому є куди розвиватися, переконаний Браян. По-перше, ЛГБТ-спільнота в популярній культурі досі представлена переважно в медіа, які подають дуже обмежену картину. Натомість кіно здатне показати набагато ширшу палітру досвідів ЛГБТ-людей з усього світу.

По-друге, через дисбаланс фінансування з’являється порівняно мало фільмів про бісексуальні та лесбійські стосунки. Бісексуальність у фільмах, знятих геями та лесбійками, як правило зображається як щось вороже. Обмаль режисерок-лесбійок мали можливість зняти більше трьох фільмів, хоча гомосексуальних чоловіків-режисерів легко назвати кілька десятків.

[L]По-третє, переконання, що основні політичні битви вже виграно й сучасному поколінню ЛГБТ-людей не доведеться більше боротися, можуть виявитися передчасними.

"Зростання симпатій до консервативних політиків у Британії та дискусії щодо Брекзіту показують, що расизм та гомофобія, які раніше були табуйовані в публічних дискусіях, починають відкрито артикулюватися певними частинами суспільства", – зазначає Браян.

Ці політичні зміни мало відбиваються в сучасному британському квір-кіно, оскільки фільми знімають досить довго. Проте попередні випадки політичних утисків ЛГБТ-спільноти в Британії сприяли мобілізації, опору та привели до творчого сплеску.

Можливо, цей сплеск повториться знову.

Марія Тетерюк, спеціально для УП.Культура

Про перспективи розвитку квір-кіно в Україні й програму "Сонячний зайчик" у рамках МКФ "Молодість" читайте незабаром в другій частині матеріалу.

Статтю створено в рамках спецпроекту Британської Ради в Україні.

Британська Рада – це міжнародна організація Сполученого Королівства, мета якої – розширення культурних відносин та розповсюдження освітніх можливостей. Британська Рада твориmь дружні знання та будує порозуміння між людьми у Великобританії та в інших країнах за допомогою позитивного внеску в Сполучене Королівство та в країни, із якими працює – змінює життя, створюючи можливості, вибудовуючи зв’язки та довіру.