Марина Врода: Весь сенс у тому, щоб подолати страх

2184
31 жовтня 2016

Ми давно нічого не чули про Марину Вроду – кінорежисерку, яка 2011-го року отримала "Золоту пальмову гілку" Каннського кінофестивалю за свій короткометражний фільм "Крос".

Відтоді Марина подорожувала світом, зняла короткометражку "Равлики" (2014), документальний фільм "Пінгвін" (2015) про життя активістки Ірини Гавришевої та почала здобувати свою третю освіту – тепер у Берліні.

Цієї осені Марина презентувала в Києві режисерську версію фільму "Равлики". Скориставшись цією нагодою, УП.Культура зустрілася з успішною режисеркою у Центрі візуальної культури після прем’єри та обговорення стрічки.

Володарка Каннської нагороди поділилася думками про різницю між навчанням в українському та німецькому університетах, пояснила свій інтерес до чоловічих персонажів і розповіла про майбутній фільм.

ЩОБ ЗНІМАТИ КІНО, УНІВЕРСИТЕТ НЕ ПОТРІБЕН

– Марино, ви закінчили факультет кінорежисури Національного університету імені Карпенка-Карого і вже два роки вивчаєте режисуру в Берліні. Після фестивального успіху ваше рішення довчитися було досить несподіваним. Чому ви його прийняли?

– Я постійно почуваюся недовченою, але для того, щоб знімати кіно, університет не потрібен. Він потрібен для спілкування, для обміну думками, для знайомств.

"Навчання в університеті має три основні складові: вивчення кіно як мистецтва, практика та випробування останніх технологічних новинок тут і зараз, а також наукове дослідження"

2014-го року мене фактично запросили на нову магістерську програму з режисури Університету Фільму Бабельсберг Конрад Вольф – і я поїхала прямо "з Майдану".

Коли відбулося побиття студентів на Майдані, я задумалася про те, як можу вплинути на цю ситуацію, що можу зробити, яка моя роль. Вже пізніше я була волонтеркою, зокрема у школі на Сході, але постійно думала, як ефективніше допомогти українському суспільству.

І тоді зрозуміла, що Україні потрібна репрезентація. Якщо ми вже рухаємося в Європу, то потрібно створювати нові зв’язки, будувати діалог, а як це робити, ми й не знаємо.

Саме за цим знанням я поїхала в Берлін. І для того, щоб навчитися створювати кіно, яке буде зрозумілим і в Україні, і в світі – дізнатися цю універсальну мову, вивчити форми.

Загалом я не думала, що дізнаюся там щось принципово нове, однак з'ясувала, що навчання в університеті має три основні складові: вивчення кіно як мистецтва (перегляд і обговорення класики), практика та випробування останніх технологічних новинок тут і зараз, а також наукове дослідження.

Двох останніх складових зовсім не було під час мого навчання у Національному університеті театру, кіно і телебачення.

– За останні майже двадцять років ви одна з дуже небагатьох випускників кінофакультету університету ім. Карпенка-Карого досягли міжнародного успіху. В чому секрет, адже освіта була однаково неякісною для всіх?

– Напевно, мій секрет успіху в тому, що я не дуже уважно слухала, завжди погоджувалася з тим, що мені говорять, а потім йшла і знімала по-своєму (сміється).

"Нас не вчили працювати в команді"

Університет – це місце зустрічі, це середовище і розкіш бути почутою. Я вступила до Карпенка-Карого після чотирьох років навчання на юридичному і була абсолютно щаслива, потрапивши в місце, де до моїх божевільних ідей ставилися серйозно.

Я була закохана в усіх своїх одногрупників, раділа можливості бути почутою і не помічала недоліків освіти.

Проблеми почалися пізніше, коли ми почали знімати кіно. У нас не було жодної техніки, плівки, грошей, нас не пускали в павільйони. Я працювала, щоб оплатити виробництво дипломного фільму, залазила в борги.

Нас не вчили працювати в команді. Для мене важливою була реакція, однак якісної критики в університеті не було.

Фактично, моїм університетом був наш викладач драматургії, покійний вже Валерій Микитович Сивак. Сам він вчився у ВДІКу, в майстерні Михайла Ромма. І як на мене, саме він мене зробив.

З моїм майстром Михайлом Іллєнком у мене не виникало якихось конфліктів, він на мене не тиснув. Єдине, що я чула від нього: "Тончишь, Врода. Смотри, перетончишь".

Можливо, розгледів у мені щось, а може – навпаки. Від мене ніхто нічого не чекав – я вступала двічі, була восьмою з вісьмох бюджетників, і мені взагалі казали, що я "встигла в останній потяг".

– Що з цим робити? Адже кіношкола Карпенка-Карого, фактично, єдина в Україні.

– На мою думку, рухати Карпенка-Карого можна тільки за рахунок міжнародного співробітництва, і саме цим я зараз займаюся.

"Те, що я можу, це налагодити міст між студентами. Якщо встановляться зв’язки, ці групи зможуть і далі працювати разом"

Я працюю над проектом обміну між студентами. Моя ідея в тому, щоб українські та німецькі студенти-режисери попрацювали спільно: вісім змішаних груп тут в Україні мали би зняти разом вісім фільмів. Така собі мікромодель копродукції.

Нині я приїхала з уже готовою пропозицією від віце-президента мого університету в Німеччині і маю зустрітися з ректором університету імені Карпенка-Карого. Якщо адміністрація університету й самі студенти підтримають цю ініціативу, десь за рік розпочнеться програма.

Фінансування шукає німецька сторона, але організувати цю програму автономно, без залучення університету Карпенка-Карого я не можу.

Мені здається, є потреба зафіксувати те, що зараз відбувається в Україні, і потреба в спілкуванні. А світу бракує комунікації з нами.

Якщо університет долучиться, це буде перший подібний проект Карпенка-Карого, який відкриє якісь нові горизонти перед студентами. Водночас, погодившись на міжнародне співробітництво, адміністрація буде готуватися, зокрема купувати якусь техніку і так далі.

– Якщо вам вдасться усе організувати, яка ваша подальша роль у цьому проекті?

– Можливо, я буду курувати знімальний процес. А можливо, тільки проведу кілька майстер-класів перед початком зйомок.

В КІНО Є ВСЕ, ЩО Я ЛЮБЛЮ: МУЗИКА, ЖИВОПИС, РИТМ, ПОЕЗІЯ

– Не можу не спитати вас, як сталося, що, вивчаючи юриспруденцію, ви вирішили пов’язати своє життя з кіно?

Театр, живопис і музика були зі мною з дитинства. До двох останніх я повернулася тепер, уже в Берліні, і думаю, що якби відразу почала займатися професійно, то з ними і залишилася б. Але так не сталося.

"Що до персонажів, у нас дуже близькі стосунки, бо вони – це я."

З другого курсу юридичного я перейшла на заочне навчання і працювала, оскільки у нас була дуже бідна родина.

Тоді я почала багато дивитись кіно, а ще однією моєю розвагою було читання радянських журналів, присвячених кіно, в бібліотеці мистецтв імені Лесі Українки. І коли я прочитала інтерв’ю чи то з Отаром Іоселіані, чи з Ларисою Шепітько, я зрозуміла, що це ж моя робота!

Мені здається я шукала, де буду розповідати всі свої пережиті історії, і знайшла. До того ж в кіно є усе, що я люблю: і музика, і живопис, і ритм, і поезія.

– Ви і ваші персонажі – які у вас стосунки? Візьмемо, для прикладу, персонажів фільму "Равлики". Це ваш піддослідний матеріал, ви препаруєте українську реальність, готуючись представити на міжнародних кінофестивалях екзотичне явище, чи все ж таки ви з ними ідентифікуєтесь?

– Я почала подавати свої фільми на фестивалі, оскільки шукала "фідбеку", якоїсь реакції на них. Як я вже казала, в університеті мені цього не вистачало.

Мало зробити фільм – треба його показати і не боятися критики. Взагалі весь сенс у тому, щоб подолати страх.

Моїм першим фестивалем була "Вікрита ніч" із фільмом "Прости". Перший міжнародний конкурс – фестиваль в Оберхаузені (Німеччина), а вже потім була "Молодість" (фільм "Клятва"), де зал був повний.

Я дуже боялась цього показу, і як виявилося не даремно, оскільки механіки поставили не ту лінзу і зображення було викривлене (сміється).

Сьогодні в Центрі візуальної культури я також хочу перебороти страх і показати режисерську версію фільму, яку я ще ніколи не показувала і якої я дуже боюся. Але я мушу показати його перед публікою, аби перестати боятися і піти далі.

Що ж до персонажів, у нас дуже близькі стосунки, бо вони – це я.

"Образ жінки, який я мала в Україні від мами, від сусідки – жінки, яка живе тільки сім’єю – мене лякав"

Чому це чоловіки? Я не бачила ваших перших фільмів, але в "Равликах" – це група юнаків, а у "Кросі" – хлопчик.

– Це правда, я ще ніколи не розкривала в кіно жіночий характер. Напевно тому, що більшу частину життя я себе якось так персоніфікувала по-чоловічому.

Той образ жінки, який я мала в Україні від мами, від сусідки – жінки, яка живе тільки сім’єю – мене лякав. Я протестувала проти цього несвідомо, тому, очевидно, так і вийшло, що в кіно я знімала лише чоловіків.

Але "Равлики" – це фільм про енергію руйнації взагалі і пострадянську зокрема, про потяг до самознищення в суспільстві, про розпад зсередини. Він був знятий і змонтований якраз перед Майданом, і, як на мене, він дуже симптоматичний.

Ці хлопці, головні герої фільму, люди абсолютно не протестні, вони могли б опинитися на будь-якій зі сторін конфлікту на Сході, вони майже мертві, знеболені наркотиками, яких зараз повно в усіх українських містах. Але я цього всього не показую буквально.

Водночас, в основі фільму лежить історія реального хлопця з постіндустріального містечка Жовті Води. Ми знімали цей фільм саме там.

Там, на місці, оголосивши кастинг, я знайшла своїх акторів – непрофесійних, простих хлопців, які навіть не були знайомі один з одним. Але вони виявилися настільки талановитими, що я б із ними поставила театр.

Ми так спрацювалися й зжилися, що я не могла від них поїхати і ще довго думала, як створити якийсь проект, щоб їх звідти витягнути.

– Що означають для вас фільм "Крос" і отримана за нього премія? Напевно, це великий стрес, який заважає жити й працювати далі?

– Не скажу, що це було неприємно. Але до премій не можна ставитися серйозно, бо інакше неможливо розвиватися, рухатися далі.

Нагорода була збила мене з пантелику через велику увагу та напруження навколо, але, на щастя, я цей досвід уже майже забула – допоміг Берлін і занурення в нове середовище.

– Зараз над чимось працюєте?

"Це буде мій перший фільм про жінку"

– Я дописую проект повнометражного художнього фільму. Він уже майже готовий, невдовзі подаю його в себе в університеті, щоб отримати фінансування. Це буде фільм німецько-українського виробництва.

– На яку аудиторію він більше розрахований: українську чи західну? Про що він?

– Це фільм для всіх. Він не про Україну і не про Німеччину. Це буде мій перший фільм про жінку.

Ганна Циба, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті