Дорога з окупації: як перформерка Оля Михайлюк вчиться говорити про Схід і Крим

Оля Михайлюк – засновниця мистецької агенції "АртПоле" і авторка літературно-музичних перфомансів за участі письменників Юрія Андруховича і Сергія Жадана.

Вона написала цикл публіцистичних текстів "Крим Україна" і "Донбас: це все про любов". Регулярно привозить на Схід свої культурні проекти та продовжує їздити в Крим. Попри все.

УП.Культура зустрілася з Олею в Бердянську. Разом із колегою з "АртПоля" Мирославою Ганюшкіною вона вкотре приїхала туди переформатовувати культурну програму міста, яке оживає лише в курортне літо.

Маючи досвід організації фестивалів та мистецьких подій у різних регіонах України – від Івано-Франківщини до Луганщини і від Вінниччини до Криму – Оля і Мирослава обрали Бердянськ як місце для системної роботи.

Тут вони не лише влаштовують концерти відомих українських та менш відомих закордонних гуртів, але й співпрацюють із місцевими істориками та музейниками. А ще мріють зробити велике дослідження музичного ландшафту Приазов’я.

Щось подібне кілька років тому задумували робити в Криму. Але не встигли.

ПРО КРИМ

Оля Михайлюк та Мирослава Ганюшкіна реалізують мистецькі проекти в Україні та за кордоном

Мирослава Ганюшкіна: "Зазвичай не відбувається так, що фестиваль, який розвиває місто, вистрелює в перший рік і одразу дає плоди. Хоча в певної частини людей із Бахчисарайської адміністрації таке бачення було.Крим був чимось на кшталт експериментального майданчика – треба було відчути ґрунт, аби знати, куди рухатися далі. Тоді, у 2011-му, на фестиваль прийшло кількасот людей – не так багато, як для фестивалю, але й немало, як для першого разу.Бахчисарай у Криму був одним із місць, куди ще п’ять років тому вирішили привезти фестиваль "АртПоле". До того (і після) він мігрував Вінницькою, Одеською та Івано-Франківською областями.

[L]Ми наводили приклади інших фестивалів, мали період семінарів, конференцій, теоретичної роботи щодо подієвого туризму. Думали, як працювати із цим регіоном. А коли дозріли, сталося так, як сталося".

Бахчисарайський фестиваль називався "Східні ворота. АртПоле – Крим". Вдруге його планували на 2014 рік. Готуючись, обговорювали недоліки і плюси першого, радилися, репетирували. На це пішла вся осінь 2013 року. У Києві саме починався Майдан.

Оля Михайлюк: "Тоді, восени, ми вже розуміли, що щось відбувається. На початку зими 2014-го я дзвонила дівчатам із оргкомітету і запитувала - то як, їдемо [до вас]? По голосу зрозуміла, що їхати треба, але швидше для того, аби підтримати".

У Крим Оля разом із колегами приїхали за два тижні до референдуму, призначеного на 16 березня. На багатьох адмінбудівлях уже висіли російські прапори, хоча це була Україна. Про все, що відбувається, майже не говорили.

Мирослава Ганюшкіна і Оля Михайлюк

Загальнонаціональні медіа тоді розказували про кримськотатарських жінок, які готували їжу для українських солдатів. Але не пояснювали, що все це від безвиході. Ні кримські татари, ні військові не розуміли, що з ними буде далі – одні стояли без наказів, інші мали хоч щось робити, аби не збожеволіти.

Оля готувала матеріали для українських ЗМІ.

О.М.: "Документувала і писала, бо репетирувати змоги не було. Всю увагу перехоплювали події. Було занадто жорстоко, інтенсивно".

М.Г.: "Все відбувалося настільки швидко, що за два тижні можна було побачити, як трансформується історія і світогляд цілого регіону.

Можна було документувати погодинно і за якийсь час вже не повірити, що все це розгорталося просто в тебе перед очима".

За чотири дні до референдуму у військовій частині на Фіоленті, що поблизу Севастополя, вдалося організувати концерт білоруського гурту Port Mone.

Мирослава Ганюшкіна - директорка культурної агенції "АртПоле", що організовує фестивалі та мистецькі події на всій території України

НАВІЩО ТУДИ ЇЗДИТИ

Щоб говорити з людьми і розуміти, як вони змінюються, каже Оля. Це основна причина, чому вона регулярно і попри все повертається в Крим. Мовляв, це схоже на зріз – нікого ні до чого не закликаєш, але документуєш і спостерігаєш.

О.М.: "Я зустрічаюся з тими людьми, яким тоді вистачило сміливості. Сміливості сказати, що вони думають, хоча це було ризиковано.

Мені важливі люди і те, як змінюється чи не змінюється їхня позиція.

Коли я приїжджала востаннє, то найсумніше було від подорожі до моря. Раніше як би зле не було – море рятувало. А тепер ні. Я навіть почала писати казку про сіре море і про те, як зникли всі кольори".

ПРО АЛЧЕВСЬК І ДОВГУ ДОРОГУ ВІД НЬОГО

Кінець літа і спокійне місто. Чеченці в автомобілях з кулеметами. Анабіоз. Галюцинація.

Так відчувалося місто Алчевськ у перші тижні у складі самопроголошеної ЛНР. Це було літо 2014 року.

Оля і Мирослава приїхали туди працювати над новим проектом. І застрягли. Все транспортне сполучення раптово припинилося. Залишалося просто чекати.

У штабі АТО тоді просили місцевих передавати будь-яку інформацію про ворожі сили. Цим і займалися. Оля писала і відправляли статті, сидячи за сусіднім від чеченців столиком.

Так не могло тривати вічно, і з окупації треба було вибиратися. Виявилося, що спосіб є – поїхати на відпочинок на Азов. Точніше, "на отдых на Азов". Так називалися нелегальні тури з окупованого міста до моря. Так би мовити, у відпустку.

Автобуси відправлялися о четвертій ранку. Те, що це не поїздка на літній відпочинок, видавали дивний час відправлення і детальний інструктаж про блокпости.

Пасажирів просили зважати на безпеку всіх і не висловлювати своїх політичних поглядів. І якщо треба лягти на підлогу – лягати.

О.М.: "Було зрозуміло, що будь-яка паніка може коштувати життя. У попередній день такий автобус, як наш, обстріляли. Було небезпечно, але всі намагалися бути спокійними і зосередженими".

За чотири години дороги автобус "на отдых на Азов" проїхав 11 блокпостів: три ЛНРівські, два українські, далі – ДНР і знову українські.

ПРО ТЕ, ЯК З’ЯВИВСЯ БЕРДЯНСЬК

Бердянськ і був тим містом, куди прямував автобус.

М.Г.: "Ми нарешті вибралися із зони АТО у Бердянськ. Коли лише в'їхали, він був для нас Україною і свободою".

У Бердянську Оля Михайлюк та Мирослава Ганюшкіна організовують концерти, резиденції для фотографів, виставки, дискусії

Насправді все не було аж так мирно. Місто було в зоні ризику – це лише кілька годин дороги до окупованих територій. Через море, розповідає Оля, було добре чутно війну. Люди сиділи на валізах. Картини в музеї були запаковані на випадок евакуації.

Але попри це, тут була можливість зустрічатися, спілкуватися, збиратися разом і щось робити. І це було потрібно.

Щоправда, тут абсолютно не працювали звичні для Києва чи Західної України культурні схеми. Зокрема, через закорінену курортність і розмаїття національностей:

О.М.: "Тут є море, яке для нашої роботи дуже доречне. І є історія мирного міста. А ще тут багато болгар, греків, німців, поляків. У цьому перевага, яку треба досліджувати і на основі якої вибудовувати взяємини.

Ми зустріли тут захоплених своїм містом людей, які не хочуть, щоб усе було пов’язане лише з бичками, і хочуть, щоб тут розвивася подієвий туризм".

ПРО 40 КМ, ЯКІ ЗБЛИЖУЮТЬ

Перший перформанс з’явився тоді, коли текст не зміг висловити потрібне. Це все ще було про Алчевськ. І окупований Луганськ, звідки йшли люди. Переважно пішки.

Такі історії одночасно вражали і залишали розгубленими – як і що можна говорити людям, які мають позаду 40 кілометрів дороги і зруйновані домівки?

Оля вирішила знайти відповідь і теж пройти ці 40 кілометрів:

О.М.: "Я не знала, чи маю право їм щось казати. Думаю, ці питання виникають у багатьох – чи можу я говорити, коли не маю подібного досвіду?"

Під час того перфомансу йшла без конкретного пункту призначення. Без навігаторів і напрямків. Для Олі було важливо саме пройти цю відстань.

Дорогою вона трохи обморозила руки й обличчя.

О.М.: "У сутінках вийшла на станцію у Фастові і дуже зраділа, почувши електричку на Київ.

Тоді попросила жінку в черзі відкрити кишеню в наплічнику, щоб дістати гроші і заплатити за проїзд. Вона відмовилась. У той момент я подумала, що все дарма.

Але з’явився чоловік, готовий допомоги. Тоді зрозуміла, що не дарма (сміється)".

Пережите в дорозі вилилося в новий проект.

О.М.: "Мені дуже хотілося поділитися цим досвідом із дівчатами-переселенками. Бо насправді треба просто йти, зробити крок із цього заціпеніння.

Бо одні бояться з одних причин – наприклад, я боюся поранити запитанням чи словом. Інші бояться з інших причин – наприклад, страшно звернутися по допомогу. І в результаті ми всі боїмося".

Словом, усе це було про те, як зробити перший крок. Перформанс отримав назву "Просто пішли". Оля запросила переселенок, записала їхні історії. Попередила, що буде страшно.

О.М.: "Я запитувала, коли відбувається той момент, що ти вирішуєш, що маєш іти. І вони розповідали, який де був вибух, хто і що спостерігав, як наважились піти".

Історії вийшло поєднати з відео, в якому Оля йде ці 40 км.

О.М.: "Але насправді неважливо – я чи не я. Це просто якась людина, яка йде. Для мене важливим був цей рух. Тепер дівчата згадують, мовляв, "она такая сумасшедная – 40 км прошла, она такая, как мы".

Ще в перформансі було вугілля. Його мали і дівчата-переселенки, і сама перформерка. Місцем дії став Бердянський художній музей.

О.М.: "Я була готова до різних варіантів розвитку подій, тому роздала це вугілля. Мені воно дуже допомогло свого часу в Мюнхені.

Там теж був перформанс, я мала робити зовсім іншу роботу, натомість креслила на стінах, писала окремі слова, малювала мапу, поєднувала.

Те, що я не була готова сказати вголос, про що не могла дискутувати, я змогла зобразити за допомогою цього чорного вугілля. З переселенками теж так – думала, або я буду креслити, або вони, якщо захочуть.

У якийсь момент одна із учасниць просто зістрибнула, поставила велику крапку [на спеціально встановленій панелі]і написала "Горлівка, 24 липня". І далі пішло – смерть, танки, діти, вибухи. Це все вони писали, не могли зупинитися.

Ясно, що всю ніч потім плакали, обіймалися. Після того у дівчат, працівниць музею, виникла думка – може, їм треба допомогти? А вони ж прожили поруч рік".

Свій перфоманс із переселенками Оля Михайлюк показувала в Бердянському художньому музеї

У Бердянську живе 100 тисяч людей. І 15 тисяч переселенців. Два роки тому було на п’ять тисяч більше. Таку статистику дали в міській раді. Переселенці повертаються додому, навіть якщо це окуповані міста.

О.М.: "Не завжди, якщо ти є успішним героєм в медіа, ти є таким у житті. Я би хотіла записати історії про те, що зараз відбувається з переселенкам.

Вони постійно говорять, що не хочуть нести образ жертви. Вони хочуть нових справ. І щоб кожен мав свій маршрут, який знайшли ми".

ПРО ТЕ, ЯК БЕРДЯНСЬК СПРИЙМАЄ НОВЕ

Події, організовані Олею та Мирославою в Бердянську, були дуже різні. Наприклад, спільний із Сергієм Жаданом поетично-візуальний проект "Розділові". На нього прийшло більше 400 людей – це немало навіть для Києва.

Приїжджав художник із Закарпаття Мирослав Вайда і близько трьох годин розповідав, що таке перформанс. Лекція, щоправда, перейшла в дискусію.

О.М.: "Людям було дуже важливо зрозуміти, що є мистецтвом, що таке красиво чи некрасиво, наскільки ця складова важлива для перфомансів чи фотографій.

Мирослав сміливо показував записи перфомансів, де глядачеві треба витримати 15 хвилин такого занудного відео. Але люди намагалися зануритися, ставили запитання".

Аудиторія дивувала. Білоруський акордеоніст Олексій Ворсоба із гурту Port Mone на одній з подій навіть пожартував, розглядаючи людей: "Ну это прям Париж какой-то".

О.М.: "Питаю його: "чого Париж?". А тому, що аудиторію не можна визначити за якоюсь соціальною чи віковою групою.

Не було рамок і норм, можна було щиро ставити запитання. Вони прагнули зрозуміти, і це дуже класно.

Бо, наприклад, у Києві всі все розуміють. Хоча насправді так не є, просто більшості не вистачає сміливості поставити запитання. А тут була дуже відкрита атмосфера.

"Ти ніколи не ставиш собі завдання змінити і полегшити – просто це не відбувається інакше"

Зараз постійно йдеться про те, чи здатне мистецтво змінювати світ. Думаю, здатне, але якщо це мистецтво, а не пропаганда.

Передбачуваність – це не зміна світу. З мистецьким актом це завжди дуже тривожно, ти постійно сумніваєшся і не можеш прогнозувати результат.

Важливо вірити в людей. Ти ніколи не ставиш собі завдання змінити і полегшити – просто це не відбувається інакше.

З пропагандою ж розумієш, скільки ти вклав, скільки голосів маєш. Це пропрацьоване. А мистецтво – це диво. Я так думаю".

Альона Вишницька, Оксана Мамченкова, спеціально для УП.Культура