Наш світ. Післямова до книжки Тімоті Снайдера "Чорна земля. Голокост як історія і застереження"

Видавничий проект "Медуза" виник у 2013 році як самоорганізація дослідників та перекладачів.

За цей час українською мовою було видано більше десятка перекладів світової гуманітаристики та інтелектуальної літератури.

Цьогорічна новинка видавничого проекту – книжка американського професора історії Тімоті Снайдера "Чорна земля. Голокост як історія і застереження" (переклад книжки – Павло Білак, Олеся Камишникова, Тетяна Родіонова, наукова редакція: кандидат історичних наук Володимир Склокін (Український католицький університет).

Назва "Чорна земля" (Black Earth) має подвійне значення: з одного боку, йдеться про чорнозем із прямою відсилкою до України та плодючих ґрунтів загалом, з іншого ж боку – про планету Земля, що занурюється в темряву.

Тімоті Снайдер завершив книжку на початку 2014 року, її український переклад вийшов на початку 2017-го, коли політичні процеси, описані в "Чорній землі", та міркування самого автора набули значно більшої гостроти й актуальності.

Спільно з видавництвом УП.Культура публікує скорочену післямову до книжки.

По всій Європі, хоч і різною мірою в різних місцях, німецька окупація знищила інституції, що уможливлювали ідеї взаємності. Там, де німці знищили традиційні держави або зруйнували радянські інституції, які щойно зайняли місце знищених ними традиційних держав, вони створили прірву, у якій расизм та політика спільно вели світ до небуття. У цій чорній дірі вбивали євреїв.

Коли ж їх рятували, то часто завдяки людям, які могли діяти від імені держави або квазідержавних інституцій. Там, де зникла моральна аура інституцій, усе, що залишилося, – це доброта, тьмяне світло, випромінюване окремими рятівниками.

Держава займала ключову позицію в історії тих, хто хотів вбивати євреїв, і тих, хто хотів їх рятувати. Мутація державності в Німеччині після приходу Гітлера до влади в 1933 році, а потім її знищення в Австрії, Чехословаччині та Польщі в 1938–1939 роках перетворили євреїв із громадян в об’єкти гноблення. Подвійна атака на державні інститути балтійських держав та Польщі – спочатку радянська в 1939–1940 роках, а потім німецька в 1941 році – створила особливий простір для експериментів, у якому теорія "остаточного розв’язання" стала практикою масового вбивства. "Голокост від куль" (Holocaust as mass shooting) поширився на схід у радянських Білорусі, Україні та Росії так далеко, як дісталися німецькі війська. Німецька політика тотального винищення потім поширилася назад на захід, на території, які німці завоювали до свого фінального доленосного конфлікту з СРСР, що розпочався в 1941 році.

Усунення інституцій було, однак, нерівномірним у Західній, Центральній та Південній Європі; Голокост поширювався до тієї міри, до якої слабшали держави, і не більше. Там, де політичні структури втрималися, вони надавали підтримку та засоби для людей, котрі хотіли допомагати євреям […].

Характеризуючи Гітлера як антисеміта чи расиста-слов’янофоба, ми недооцінюємо потенціал нацистської ідеології. Його уявлення про євреїв та слов’ян – це не доведені до крайнощів забобони, а радше прояви послідовного світогляду, у якому містився потенціал до зміни світу. Поєднання Гітлером політики та науки дозволило йому представляти політичні проблеми науковими, а наукові – політичними. Він, отже, поставив себе в центрі кола, інтерпретуючи всі дані відповідно до схеми ідеального світу расового кровопролиття, зіпсованого лише гуманізуючим впливом євреїв. Представляючи євреїв як екологічну ваду, відповідальну за дисгармонію планети, Гітлер направив у конкретне русло та персоналізував неминучу напругу глобалізації. Єдиний дієвий засіб охорони навколишнього середовища – знищення політичного ворога; єдина дієва політика – очищення землі.

Наука насправді має і уможливлює певну автономію, і дієва політика повинна визнавати її, а не намагатися поглинути. Невидимі сили світу – це не євреї-змовники, а фізичні, хімічні та біологічні закономірності, які ми здатні чимдалі краще описувати. Досвід європейської імперії, такий важливий для Гітлера, і справді мав біологічну складову, але не ту, яку він собі уявляв. Невидима перевага, що дозволила європейцям завоювати обидві Америки, – не їхня вроджена расова вищість, а мікроби, яких вони ненавмисно привезли у своїх тілах. Стрімке завоювання Нового Світу, що так захоплювало Гітлера, стало можливим, бо завойовникам допомагали мікроби. Уявляючи собі слов’ян, що б’ються, "як індіанці" на дедалі віддаленішому кордоні, Гітлер ігнорував битву, яку індіанці не могли виграти, – битву з інфекційними хворобами. Воюючи на власному континенті, німці не володіли тими імунологічними перевагами, які європейці мали в Північній Америці. У Східній Європі німці настільки боялися хвороб, що, обзиваючи євреїв "тифозною бактерією", щадили євреїв-лікарів, щоб ті могли доглядати за хворими на тиф німцями. Колонізатор повинен був нести хворобу в своїй крові, а не боятися її в крові інших. Він здобув світ не шляхом очищення його від уявного забруднення, а завдяки справжньому забрудненню, яке приніс із собою.

Якщо роз’єднати науку та політику, то простий аналіз на кшталт наведеного вище покаже, чому гітлерівське територіальне рішення екологічної кризи не мало сенсу. Як знав і сам Гітлер, у 1930-і роки існувала політична альтернатива: німецька держава відмовляється від колонізації та підтримує сільськогосподарські технології. Науковий підхід до проблеми скорочення ресурсів, який Гітлер наполегливо називав єврейською брехнею, обіцяв набагато більше вигід для німців (і всіх інших), ніж нескінченна війна рас. Науковці, серед яких і чимало німців, уже торували шлях для вдосконалень у сільському господарстві, відомих як "зелена революція". Якби Гітлер не почав війну, що привела його до самогубства, то дожив би до того дня, коли проблемою для Європи став не брак продовольства, а його надлишок. Наука настільки швидко та щедро збільшила виробництво продовольства, що гітлерівська ідея боротьби втратила чималу долю своєї актуальності. У 1989 році, століття після народження Гітлера, світові ціни на продовольство були приблизно вдвічі нижчими, ніж у 1939 році, коли почалася Друга світова війна, – і це попри величезний приріст населення світу, а отже, й попиту.

Через усунення політики та науки фюрер отримав владу визначати, що є благом для його раси, перевів німецькі інституції на расову основу, а згодом спостерігав за руйнуванням сусідніх держав. Його світогляд також стискав час. Поєднуючи те, що здавалося моделлю з минулого (расову імперію), і те, що виглядало як нагальний виклик майбутнього (екологічну паніку), нацистське мислення закрило захисні клапани розважливості та передбачливості. Якщо в минулому й майбутньому не було нічого, окрім боротьби та дефіциту ресурсів, то вся увага приділялася теперішньому. Психологічне бажання знайти порятунок від почуття кризи переважило практичну спрямованість на осмислення майбутнього. Гітлер не уявляв екосистему відкритою до дослідження та порятунку: він вважав, що надприродний чинник – євреї – спотворив її. Визначені одного разу як вічна та незмінна загроза для людського виду та всього природного порядку, євреї стали об’єктом термінових та надзвичайних заходів.

Перевіркою, що мала підтвердити Гітлерову ідею природи, кампанією, що повинна була врятувати німців від нестерпно клаустрофобійного сьогодення, була колоніальна війна проти Радянського Союзу. Вторгнення до СРСР у 1941 році кинуло мільйони німців у вир війни на винищення на землях, населених мільйонами євреїв. Це війна, якої хотів Гітлер; кампанії 1938–1940 років були лише підготовкою та імпровізацією, набуттям досвіду в знищенні держав. Хід війни на східному фронті створив дві фундаментальні політичні можливості. Спочатку зображення слов’ян як тварин виправдало знищення їхніх політичних утворень, що призвело до появи зон, де став можливим Голокост. Потім, із плином часу, у непевній долі Німеччини проявилася глибока політична логіка мислення Гітлера. Війну представляли і як колоніальну (проти слов’ян), і як антиколоніальну (проти євреїв). Мірою того, як колоніальна війна за Lebensraum наражалася на дедалі сильніший опір Червоної армії, нацисти натомість більше концентрувалися на боротьбі за порятунок світу від єврейського панування. А оскільки євреї буцімто несли відповідальність за ідеї, що, як припускалося, пригноблювали сильніші раси, то лише їхнє винищення могло забезпечити перемогу. Есесівці, які на початку виступали руйнівниками держав, убиваючи членів груп, що вважалися бастіонами ворожих політичних утворень, почали масово знищувати євреїв. У місцях, де німецька влада замінила собою радянську, значна частина місцевого населення приєдналася до вбивств. В окупованій Польщі в 1942 році більшість євреїв депортували з їхніх гетто та вбили в газових камерах, як-от у Треблінці. Євреї решти Європи мали змогу пережити смертоносну гітлерівську логіку тільки в тому разі, якщо вони та їхні сусіди зберегли зв’язок із традиційними державними інституціями. У темних зонах бездержавності уцілілим, таким як Ванда Є., потрібні були велика удача та шляхетна допомога.

Ідея порятунку здається нам близькою; ідеологія вбивства – далекою. Екологічна паніка, знищення держав, колоніальний расизм та глобальний антисемітизм можуть здатися екзотикою. Більшість населення Європи та Північної Америки живе в ефективних державах і сприймає як належне базові елементи суверенітету, що зберігали життя євреям та іншим у роки війни: зовнішню політику, громадянство та бюрократію. За два покоління "зелена революція" видалила страх голоду з емоцій електорату та словника політиків. Відкрите висловлення антисемітських ідей у переважній частині західних країн становить табу, хоча воно, схоже, послаблюється. Ми відокремлені від націонал-соціалізму часом та удачею, тому легко відкидаємо нацистські ідеї, не задумуючись про те, як вони діяли. Наша забудькуватість переконує нас, що ми не такі, як нацисти, і приховує те спільне, що є в нас із ними. […]

Коли стандарти життя плутають із життям, багате суспільство може почати війну проти біднішого в ім’я виживання. Десятки мільйонів осіб померли на війні Гітлера не для того, щоб німці могли просто жити, а щоб вони могли реалізувати американську мрію в глобалізованому світі.

Саме в цьому моменті теорія Гітлера дала йому змогу поєднати глобалізацію та внутрішню політику. Він був правий, вважаючи, що в епоху глобальної комунікації поняття заможності стало відносним та нестійким. Після провалу його наміру здобути Lebensraum внаслідок остаточної поразки Німеччини в 1945 році "зелена революція" задовольнила попит в Європі та більшій частині світу, забезпечуючи не лише потрібне для простого фізичного виживання продовольство, але й відчуття безпеки та очікування достатку. Втім, жодне наукове розв’язання не вічне; політичне рішення підтримувати науку дозволяє виграти час, але не гарантує, що наступні рішення будуть добрими. Інша мить вибору, трохи схожого на той, з яким стикнулися німці в 1930-х роках, може бути попереду.

"Зелена революція" – явище, яке чи не найбільше відрізняє наш світ від світу Гітлера, – можливо, добігає кінця. І навіть не тому, що на Землі забагато людей, а через те, що дедалі більша частина населення вимагає дедалі більших та надійніших постачань їжі. Світовий рівень виробництва зерна в перерахунку на душу населення досяг піку в 1980-х роках. У 2003 році найбільш населена країна світу, Китай, стала нетто-імпортером зернових. У XXI столітті світові запаси зернових ніколи не перевищували об’єму кількамісячного споживання.

Під час жаркого літа та посух 2008 року пожежі на полях змусили ключових експортерів продовольства зовсім припинити експорт, і внаслідок цього в Болівії, Камеруні, Єгипті, Індонезії, Кот-д’Івуарі, Мавританії, Мозамбіку, Сенегалі, Узбекистані, Ємені та на Гаїті спалахнули продовольчі бунти. У 2010 році ціни на сільськогосподарські продукти знов сягнули піку, призвівши до протестів, революції та етнічних чисток на Близькому Сході.

І хоча продовольство у світі навряд повністю закінчиться, багатші суспільства, можливо, знову відчують занепокоєння щодо майбутніх поставок.

Їхні еліти можуть іще раз стикнутися з проблемою визначення зв’язку між політикою та наукою. Як показав Гітлер, їхнє злиття відкриває шлях для іделогії, що начебто може і пояснити почуття паніки і усунути його. Ідучи за сценарієм масових убивств, схожих на Голокост, лідери розвиненої держави, піддавшись паніці з приводу майбутнього дефіциту чи розпаливши її, можуть почати діяти на випередження, визначивши певну групу людей як джерело екологічної проблеми і знищуючи інші держави, цілеспрямовано чи випадково. Як доводить приклад нацистів, присутність вагомих причин для турботи про виживання не є обов’язковою – достатньо миттєвої переконаності, що заради збереження звичного способу життя потрібні рішучі дії. […]

Те, як змінюється планета, може зробити гітлерівські описи життя, простору та часу більш правдоподібними. Очікуване в цьому столітті підвищення середньосвітової температури на чотири градуси Цельсія змінить життя людей на більшій частині земної кулі. Проблему ускладнює непередбачуваність кліматичних змін. Нинішні тенденції можуть бути оманливими, оскільки впливи зворотного зв’язку ще не проявилися. Якщо зникнуть крижані шапки, сонячне тепло буде поглинатися морською водою, а не відбиватися назад у космос. Якщо розтане мерзлота в сибірській тундрі, з ґрунтів виділиться метан, що затримує тепло в атмосфері. Якщо басейн Амазонки позбавлять джунглів, це вивільнить величезний об’єм двоокису вуглецю. Глобальні процеси завжди відчуваються локально, а місцеві чинники можуть або обмежити їх, або підсилити. Узбережжя, ймовірно, затопить, але неможливо сказати, де й коли. Половина міст світу перебуває під загрозою, але яке з них зникне першим, ми знати не можемо. Його кінець настане не від однієї велетенської хвилі, а внаслідок кумулятивної дії безлічі проривів. Жоден шторм не можна буде передбачати завчасніше, ніж за кілька днів. Кожен із них буде унікальним, і все ж кожен належатиме до цієї кумулятивної тенденції.

Можливо, наслідки небачених штормів та безжальних посух похитнуть упевненість у гарантованому доступі до основних ресурсів, що надасть гітлерівській політиці більшого резонансу. Як показав Гітлер у роки Великої депресії, люди здатні малювати образ майбутньої кризи в такий спосіб, щоб виправдати радикальні заходи в теперішньому. За умов достатньо сильної напруги чи наявності достатніх навичок політики можуть впровадити винайдені Гітлером поєднання: між природою та політикою, між довкіллям та домогосподарством, між потребою та бажанням. У глобальній проблемі, яка за інших обставин здається нерозв’язною, можна звинуватити окрему групу людських істот.

Гітлер – дитя першої глобалізації, що постала під прапорами імперіалізму в кінці XIX століття. Ми діти другої глобалізації кінця XX століття. Глобалізація – ані проблема, ані порятунок; це певний стан, що має свою історію і несе особливу інтелектуальну загрозу. У людей не залишилося іншого вибору, окрім як – на чому ніколи не втомлювалися наголошувати Гітлер і Карл Шмітт – мислити в масштабах усієї планети. Оскільки світ складніший за країну чи місто, великою є і спокуса знайти ключ до розуміння всього. Коли глобальний порядок зазнає краху, а таким був досвід багатьох європейців у 1910–1930-х роках, спрощений діагноз на зразок гітлерівського здається придатним для того, щоб прояснити глобальне через посилання на довкілля, надприродні сили чи змову. Коли нормальні правила начебто зруйновані, а очікування розбиті вщент, можна повернути до життя підозру, що хтось (євреї, наприклад) в якийсь спосіб викривив природний порядок речей. Зрозуміло, що проблема справді планетарного масштабу, така як зміна клімату, вимагає глобального розв’язання – і очевидним рішенням є визначення глобального ворога.

Голокост відрізнявся від інших випадків масових убивств або етнічних чисток тим, що німецька політика ставила за мету вбивство кожного єврея – дитини, жінки чи чоловіка. Помислити таке можна було лише тому, що євреїв вважали творцями та носіями зіпсованого глобального порядку. У євреях знову можуть побачити вселенську загрозу; по суті, дедалі впливовіші політичні угруповання в Європі, Росії та на Близькому Сході вже сприймають їх саме так.

Те саме може стосуватися мусульман, ґеїв чи інших груп, які можна пов’язати зі змінами всесвітнього масштабу.

Кліматичні зміни як локальна проблема можуть призводити до локальних конфліктів; кліматичні зміни як глобальна криза – генерувати попит на жертв у глобальному масштабі. Події останніх двадцяти років в Африці дають певне уявлення про те, як виглядають такі локальні конфлікти, і натяки на те, як вони можуть стати глобальними. Це континент слабких держав. За умов колапсу державних утворень посуха може призвести до смерті від голоду сотень тисяч людей, як це сталося в Сомалі в 2010 році. Кліматичні зміни також можуть збільшити ймовірність того, що в епоху позірного дефіциту африканці знайдуть ідеологічні причини для вбивства інших африканців. Можливо, в майбутньому Африка також стане місцем глобального змагання за продовольство, яке, ймовірно, буде спиратися на глобальні ідеологічні обґрунтування. […]

Американці, якщо взагалі й думають про Голокост, то за належне сприймають упевненість, що вони ніколи не вчинили би такого злочину. Зрештою, американська армія була на правильній стороні у Другій світовій війні. Історична реальність дещо складніша. Франклін Рузвельт надіслав расово сегреговану армію визволяти Європу. У США тоді процвітав антисемітизм. Голокост значною мірою закінчився ще до висадки американських солдатів у Нормандії, і хоча вони звільнили кілька концентраційних таборів, але не дісталися до жодного з головних місць масових убивств Голокосту й не побачили жодної з сотень розстрільних ям сходу. Американський процес над охоронцями концтабору Маутгаузен, як і британський процес щодо Берґен-Белзену, поновно приписав довоєнне громадянство єврейським жертвам. Через це пізніші покоління недобачили того ключового факту, що відмова у громадянстві, зазвичай шляхом знищення держав, і уможливила масові вбивства євреїв.

Нерозуміння зв’язку між державною владою та масовими вбивствами лежить в основі панівного в США на початку XXI століття міфу про Голокост: США, мовляв, – це країна, що цілеспрямовано рятувала людей від геноцидів, спричинених зарозумілими державами. За цією логікою, знищення держави слід радше пов’язувати з порятунком, а не з ризиком. Безперечно, США посприяли знищенню режимів у Німеччині та Японії в 1945 році. Але вони також сприяли й відбудові державних структур. Однією з помилок вторгнення до Іраку в 2003 році була віра, що зміна режиму повинна стати позитивним імпульсом. У теорії знищення держави та її панівної еліти мало принести свободу та справедливість. Насправді ж послідовність подій, зумовлених незаконним вторгненням США до суверенної держави, підтвердила один із невивчених уроків історії Другої світової війни. […]

Поширеною американською помилкою є віра в те, що свобода полягає у відсутності державної влади. Генеалогія цього непорозуміння повертає нас до Німеччини та Австрії 1930-х років.

У панівному стереотипному уявленні нацистська Німеччина – це всемогутня держава, що класифікувала, репресувала, а потім знищила цілий клас власних громадян. Але нацисти зовсім не так прийшли до Голокосту і навіть думали про нього не так. Переважна частина жертв Голокосту не були німецькими громадянами; єврей-громадянин Німеччини мав значно більше шансів вижити, ніж євреї-громадяни держав, знищених німцями. Нацисти знали, що їм треба вийти за межі власної держави і вщент знищити сусідні суспільства перед тим, як виникне надія на революцію у них вдома. Якби Гітлера вбили в 1939 році, чого він ледве уникнув, нацистська Німеччина, імовірно, залишилася би в пам’яті як всього-на-всього ще одна фашистська держава. Не лише Голокост, але й усі інші головні німецькі злочини відбулися на територіях, де державні інститути було знищено, демонтовано або серйозно скомпрометовано. Убивство німцями п’яти з половиною мільйонів євреїв, понад трьох мільйонів радянських військовополонених та близько мільйона цивільних у так званих антипартизанських операціях – усе це відбувалося в бездержавних зонах.

Оскільки Голокост – осьовий момент сучасної історії, його нерозуміння спрямовує наші думки в хибному напрямку. Якщо в Голокості обвинувачують сучасну державу, то її ослаблення видається корисним. Представники правих політичних сил вважають ерозію державної влади під впливом міжнародного капіталізму природною; ліві зображають некеровані революції доброчесними. Анархічні протестні рухи XXI століття сходяться з глобальною олігархією у дружній штовханині, у якій жодна зі сторін не може постраждати, бо для обох справжній ворог – це держава. Як ліві, так і праві побоюються радше порядку, а не його знищення чи відсутності. Повсюдний ідеологічний рефлекс – це постмодернізм: перевага малого над великим, фрагменту над структурою, швидкого погляду над панорамою, відчуття над фактом. Серед як лівих, так і правих постмодерністське пояснення Голокосту переважно слідує німецькій та австрійській традиції 1930-х років. У результаті вони генерують помилки, які не зменшують, а збільшують імовірність майбутніх злочинів. […]

Ідеальний капіталізм, який уявляють собі прихильники вільного ринку, залежить від соціальних чеснот та мудрої політики, котрі він сам по собі не породжує. У створеній німецькою політикою особливій формі капіталізму, яку на власному досвіді відчули євреї та їхні рятівники під час Голокосту, кожний обмін залежав від особистої довіри в тому сенсі, що другий учасник угоди міг зрадити та вбити. У крайній версії ринкового утопізму, яку сам Гаєк не підтримував, Віденська школа мислить заодно з Айн Ренд. Вона вірила, що конкуренція є сенсом життя як такого; Гітлер казав практично те саме. Такий редукціонізм, хоч і спокусливо елегантний, є фатальним. Якщо лише конкуренція має сенс, тоді природно знищувати людей, які їй протистоять, та інституції, які їй запобігають. Для Гітлера такими людьми були євреї, а такими інституціями – держави.

Як знають усі економісти, ринки не функціонують ідеально ані на макро-, ані на мікрорівні. На макрорівні нерегульований капіталізм підкорюється крайнощам циклу ділової активності. У теорії ринки завжди відновлюються після депресії; на практиці страждання людей, спричинені економічним занепадом, можуть мати складні політичні наслідки, зокрема кінець самого капіталізму, ще до того, як відбудеться відновлення. На мікрорівні фірма в теорії постачає бажані та доступні товари. На практиці компанії в пошуках прибутку можуть генерувати зовнішні витрати, які самі не відшкодовують. Класичним прикладом таких зовнішніх ефектів є забруднення, за яке виробники не платять, але яке шкодить іншим людям.

Уряд може встановити плату за забруднення, що інтерналізує зовнішні ефекти і, отже, зменшить небажані наслідки. Було би нескладно інтерналізувати вартість вуглецевого забруднення, що спричинює зміни клімату. Потрібна якась догма, щоб протистояти цьому рішенню як антикапіталістичному, хоча воно залежить від ринків і в довгостроковій перспективі збереже їх. Серед американських світських правих деякі прихильники необмеженого вільного ринку знайшли таку догму: твердження, що наука – ніщо інше, як політика.

[L]Оскільки наукова основа кліматичних змін очевидна, деякі американські консерватори та лібертаріанці заперечують обґрунтованість науки, представляючи її висновки як прикриття для нечистоплотних політиків. Це злиття науки та політики, цілком можливо, небезпечне. […]

Популярне уявлення, що вільні ринки є чимось природним, також є злиттям науки та політики. Ринок – це не природа, він залежить від природи. Клімат – не товар, яким можна торгувати, а радше передумова для економічної активності взагалі. Претензія на "право" знищити світ в ім’я прибутків кількох людей виявляє важливу концептуальну проблему. Права означають обмеження. Кожна людина є цінністю сама по собі; важливість особи не вичерпується тим, що хочуть від неї інші. Індивіди мають право на те, щоб їх не визначали як учасників глобальної змови або представників приреченої раси. Вони мають право на те, щоб їхню землю не вважали чиїмсь життєвим ареалом, на те, щоб їхні політичні спільноти не були зруйновані.

Коли держави відсутні, права за визначенням неможливо гарантувати. Держави не слід сприймати як належне, як щось, що можна використовувати та відкидати; вони є плодами тривалих та непомітних зусиль. Спокусливо, але небезпечно, весело розламувати державу, як це роблять праві, чи з розумінням вдивлятися в її уламки, як це роблять ліві. Політична думка – це ані руйнування, ані критика, а швидше історично зумовлений образ множинних структур: праця сьогодні, що може зберегти життя та порядність завтра.

Одна з множинностей – між політикою та наукою. Визнання відмінності їхніх цілей уможливлює мислення про права та держави; їхнє злиття – це крок до тоталітарної ідеології на зразок націонал-соціалізму. Інша множинність – між порядком та свободою: вони взаємозалежні, хоч і відмінні. Твердження на зразок "Порядок – це свобода" чи "Свобода – це порядок" приводять у підсумку до тиранії. Твердження "Свобода – це відсутність порядку" неминуче приводить до анархії, яка є нічим іншим, як особливим видом тиранії. Зміст політики – тримати в грі численні й автономні уявлення, а не піддаватися мрії про тотальність, нацистську чи якусь іншу.

Ґустав Герлінґ-Ґрудзинський, який перебував у сталінському ГУЛАГу в той час, як його брат надавав притулок євреям, писав, що "людина може бути людяною лише за людяних умов". Мета держави – зберігати ці умови, щоб її громадянам не треба було вважати особисте виживання своєю єдиною ціллю.

Держава існує заради визнання, впровадження та захисту прав, що означає створення умов, за яких права можуть бути визнані, впроваджені та захищені. Держава існує, щоб створювати відчуття тривкості.

Остання множинність, отже, стосується часу. Коли нам бракує відчуття минулого чи майбутнього, теперішнє видається хитким ґрунтом, непевною основою для дій. Неможливо захищати держави та права, якщо ніхто не враховує уроків минулого й не вірить у майбутнє. Обізнаність в історії дозволяє розпізнати ідеологічні пастки та породжує скептицизм щодо потреби в негайних діях унаслідок масштабних раптових змін. Завдяки впевненості в майбутньому світ може виглядати інакше, аніж як, за словами Гітлера, "площа поверхні точно виміряного простору". Завдяки часу, четвертому виміру, три просторові виміри вже не здаються такими клаустрофобійними. Упевненість у тяглості – це протиотрута від паніки та тонізуючий засіб від демагогії. Відчуття майбутнього твориться в теперішньому з того, що ми знаємо про минуле: четвертий вимір, збудований із трьох вимірів буденного життя. У випадку кліматичних змін ми знаємо, що саме можуть зробити держави, щоб вгамувати паніку та заприязнитися з часом. Ми знаємо, що легше та

дешевше отримувати рослинну, а не тваринну їжу. Ми знаємо, що продуктивність сільського господарства дедалі зростає і що опріснення морської води можливе. Ми знаємо, що енергоефективність – це найпростіший спосіб скоротити викиди парникових газів. Ми знаємо, що уряди можуть установити плату за вуглецеве забруднення і взяти на себе взаємні зобов’язання скоротити викиди в майбутньому, а також перевіряти виконання цих зобов’язань. Ми також знаємо, що уряди можуть стимулювати розробку відповідних енергетичних технологій. Сонячна та вітрова енергія дедалі дешевшають. Термоядерна енергія, прогресивна атомна енергетика, енергія приливних хвиль та біопалива, виготовленого з незернових культур, дають справжню надію на економіку, засновану на новій енергії. У довгостроковій перспективі нам знадобляться технології вловлювання двоокису вуглецю з атмосфери та його зберігання. Усе це не лише мислимі, але й досяжні речі.

Держави повинні інвестувати в науку, щоб можна було спокійно розмірковувати про майбутнє. Дослідження минулого пропонує пояснення, чому такий курс є мудрим. Час підтримує думку, думка підтримує час; структура підтримує множинність, а множинність – структуру. Цей ланцюжок думок менш чарівний, ніж очікування загальної катастрофи та мрія про особистий порятунок. Ефективне запобігання масовим убивствам поступове, а його герої – невидимі. Жодна концепція стійкої держави не може змагатися з образами тотальності. "Зелена" політика ніколи не буде настільки ж захопливою, як червона кров на чорній землі. Але протистояння злу вимагає натхнення чимось розумним, а не гучним. Множинності природи та політики, порядку та свободи, минулого та майбутнього не настільки п’янкі, як тоталітарні утопії минулого століття. Образ єдності завжди прекрасний, але її логіка порочна, а політика тиранічна. Відповідь прихильникам тотальності – не анархія: вона є не ворогом тотальності, а її служницею. Відповідь – продумані множинні інституції: нескінчена праця творіння різноманітності. Це питання уяви, зрілості та виживання.

Нас єднає з Гітлером планета, на якій ми живемо, і деякі з його тривог: ми змінилися менше, ніж думаємо. Нам подобається наш життєвий простір, ми фантазуємо про знищення держав, чорнимо науку та маримо катастрофою. Якщо ми уявляємо себе жертвами якоїсь глобальної змови, то наближаємося до Гітлера. Якщо ми віримо, що Голокост – результат вроджених рис євреїв, німців, поляків, литовців, українців чи ще когось, ми перебуваємо у світі Гітлера. Розуміння Голокосту – наш шанс зберегти людяність, можливо, останній. Цього недостатньо для його жертв. Нагромадження добра, хоч би яке величезне, нездатне скасувати зло; порятунок майбутнього, хай який успішний, не скасовує вбивство в минулому. Мабуть, правдивим є твердження, що врятувати одне життя – це врятувати світ. Але протилежне – неправда: порятунок світу не поверне навіть одного втраченого життя. […]

Тімоті Снайдер. Голокост як історія і застереження

Переклад з англійської: Павло Білак, Олеся Камишникова, Тетяна Родіонова під науковою редакцією кандидата історичних наук Володимира Склокіна

Дизайн обкладинки: Микола Леонович

Титульне фото на сторінці: 5seconds/Depositphotos.com