Де випити кави в Донецьку, або Як формується громадянське суспільство

Узимку 2012 року я вперше потрапила в Донецьк. Привела мене туди робота куратором в Ізоляції. Платформі культурних ініціатив, незадовго до того сформованому мистецькому та суспільному центрі.

Її поява виглядала чимось, що відбулося всупереч, а не завдяки – всупереч місцевому соціальному контексту та політичному клімату, всупереч загальноприйнятній естетиці, що побутувала в місті.

Поява місця всупереч міста – визрівання ініціативи з сітки антагоністичних відносин. Мене відверто привабив нон-конформізм та навіть конфліктність Ізоляції, сміливість бути занозою в тканині міста, сміливість декларувати інакшість, сміливість не уникати агресії, а намагатися трансформувати її в продуктивну енергію.

Перший мистецький проект Ізоляції, що відбувся до мого прибуття, на метафоричному рівні задекларував саме цей трансформативний метод: китайський художник Цай Гоцян в Ізоляції працював з порохом, вибухову енергію якого спрямував на створення портретів місцевих шахтарів.

Порох, зазначав Цай Гоцян, не має своєї валентності. Це просто сила. Нею можна вбити, а можна створити мистецтво. Напрямок дії для цієї сили задає людина.

Мене тоді вразили не стільки розміркування Гоцяна про природу художнього матеріала, очевидно просякнуті засадами феншую та китайської філософії. Мене вразив додатковий метафоричний рівень, створений вже самою Ізоляцією щодо місцевого контексту. Донбас в історії створення інституції поставав таким порохом, безвалентною силою: потенційно агресивною та некотрольованою чи потенційно продуктивною?

Сира енергія регіону, що виросла з його могутнього індустріального минулого, з мультикультуральної історії його заселення, назагал примусового, а від того й трагічного, з потужного розвитку науково-технічного комплексу, яким часто не могли пишатися аграрні регіони, бо наука в совєтській Україні йшла пліч-о-пліч з промисловістю – уся ця інтелектуальна та індустріальна міць за останніх часів незалежної України почала втрачати свою позитивну валентність.

Це сталося почасти завдяки навмисним діям новоявлених корумпованих "еліт" регіону, ще й до того ж пов'язаних з російськими структурами, а почасти – завдяки неуникній ентропії часів переходу від індустріального суспільства тяжкої промисловості в пост-індустріальну цифрову еру.

Чи могла Ізоляція в цій точці розлому скерувати агресію Донбасу в інше річище? Питання залишається на сьогодні відкритим. Чи досягли ми (зокрема, я як інтегральна частина донецького періоду інституції) хоч якогось поступу в трансформації соціальної тканини міста? Чи Ізоляція залишилася утопічним проектом, дюжиною мрійників, що наївно дотримуються принципу "ми змінюємо місто, місто змінює нас", аж поки це місто ворожо не випхнуло тебе назовні за допомогою батальйону "Схід", складеного з найманих солдатів-чеченців та вищого керівництва російської регулярної армії.

Постійно хочеться забігти вперед, розібратися в ситуації, знаючи її нещодавні наслідки.

Варто, одначе, розмотувати причинно-наслідковий клубок поступово, діахронічно, не перестрибуючи в пам'яті в майбутнє, (що зараз, у цій точці писання тексту вже теж є минулим – суцільний анахронізм) – варто спромогтися мені зараз подивитися на Донецьк зразка 2012 року – на Донецьк, в якому ще нічого не сталося.

Отже. їхала я в місто вже після розмов в фундаторкою Ізоляції Любою Михайловою про причини заснування інституції, після першої мистецької декларації Цая Гоцяна – тобто їхала я вже внутрішньо готова до антагонізму.

Перше зіткнення з містом виявилося несподіваним: Донецьк виглядав набагато цивілізованішим за будь-який інший індустріальний центр країни. Він вражав майже клінічною чистотою, дбайливою доглянутістю своїх вулиць, вивіреним ландшафтним дизайном, новими тролейбусами та уніфікованими зупинками, новим вокзалом, аеропортом та стадіоном, живописною свіжовідремонтованою набережною, перебудованими хрущовками, що почали виглядати як акуратні фасади де-небудь в Німеччині. Донецьк вражав збереженим історичним центром міста, з мінімальним втручанням новобудов та загальною рекламною незасміченістю.

Я себе теж занадто не обманюю з цим першим враженням – "мій" Донецьк складався з самісінького центра та поодиноких відхилень від основної міської артерії. Але я мала змогу споглядати центри міста і в Запоріжжі, і в Кривому Розі, і в Дніпрі (особливо до його нещодавного урбаністичного поштовху), і вони виглядали занедбаними робочими кварталами, порівняно з доглянутим Донецьком.

Утім, одна річ бути туристом, що окинув оком найпозірніший, найповерховіший рівень якогось міста. Інша справа – жити в ньому, сформувати щоденні практики побутування з огляду на аплітуду життєвого простору та його можливостф. На що в місті можна подивитися – питання гостя. Що в місті можна щоденно робити – питання його мешканця.

Усвідомлення того, що Донецьк не є сучасним урбаністичним центром, а лише мімікрує під сучасність, залишаючись потьомкінським селом з красивими фасадами, прийшло дуже швидко. Воно, власне, настало з першим моїм робочим днем, коли я на шляху до Ізоляції вирішила випити кави, так як це можна було зробити хоча б і в Києві, пробігаючи повз, взяти собі каву на виніс, щоб випити її вже на робочому місті, перевіряючи вранішню пошту. Або навіть вийти з дому завчасно та передивитися стрічку новин зі свого айпада саме там, у кав'ярні за чашкою капучино.

У Донецьку зразка 2012 не існувало кав'ярень.

Тобто очевидно, в місті були ресторани, де можна було б випити кави. Найчастіше то були заходи з білими скатерками на столах, дорогі та пафосні. Де, можливо, навіть і смачно готували, і де збирався місцевий бомонд у норкових жилєтках та лакованих туфлях.

Каву в таких закладах можна було випити десь з полудня, сидячи на терасі з курцями кальяну. Також у місті існували маленькі острівці в транзитних зонах торговельних центрів – декілька столиків посеред вітрин. Власне, в такому торговельному закладі, в славнозвісній Грін плазі, я частіше за все й пила свою ранкову каву, бо це було єдине місце, відкрите з 9 ранку.

У Донецьку зразка 2012 року не існувало кав'ярень, що працювали хоча б з 8 ранку. Не було кав'ярень, куди б можна було б прийти з групою друзів пограти в настільні ігри, чи принісши їх із собою, чи взявши їх в самому закладі. Не було кав'ярень, що забезпечували своїх відвідувачів свіжою пресою чи навіть невеличкою бібліотекою. Не було кав'ярень, де можна було б провести півдня для написання статті, користуючись безкоштовним вайфаєм. Не було кав'ярень, де можна було б влаштувати поетичні читання чи невеликий акустичний концерт.

Це зовсім не тривіальна справа – не мати змоги випити кави зранку. Відсутність кав'ярень – це не місцевий глюк, ідеосинкразія. Відсутність кав'ярень – це симптом. Він красномовно свідчив про відсутність публічного простору, а отже про відсутність громадськості. У Донецьку зразка 2012 року жили люди, робітники, споживачі, але там не існувало об'єднаного суспільного тіла. Там не існувало громад.

* * *

Вольфґанґ Шивельбуш, німецький соціолог та культуролог, подає захоплюючу історію поширення кави в Європі у своєму дослідженні "Смаки раю: соціальна історія прянощів, збудників та дурманів", в українському перекладі 2016 видавництва Анетти Антоненко. Шивельбуш доводить, що кава стала тим механізмом, що уможливив перехід суспільства від середньовіччя до нових часів, сформував нові класи, а саме міщанство та буржуазію, та загалом заснував нове соціальне тіло – громадськість, яка поступово зруйнувала монархію.

Щоденний раціон середньовічної людини до завезення в Європу картоплі та кави складався з хліба та пива. Останнє було не питтям, а їжею, істотною поживною речовиною, з якою робилися супи для усіх вікових категорій, включно з дітьми.

Шивельбуш зазначає, що пивний суп зберігся в поодиноких сільських регіонах Німеччини аж до XIX століття. Не дивно, що з багатьох живописних полотен XVI – XVII сторіч на нас дивляться огрядні тіла, що цілком відображали загальні дієтичні преференції тогочасних людей. Також постійне споживання "доброго алкоголю", яким вважали пиво, створювало вайлуваті маси, що завжди перебували трохи напідпитку.

Часи Реформації принесли із собою "велику протверезницю" – каву. Знана в арабському світі як "вино ісламу" з XV століття, кава потрапляє в Європу завдяки хрестовим походам та війнам, але аж до середини XVII століття вважається певним видом ліків.

З кінця XVII століття кава розпочинає свій карколомний поступ, витісняючи пиво зі щоденного споживання. Таке витіснення зумовлене не стільки смаковими якостями нового напою, скільки загальним умонастроєм доби, для якого кава стає основним механізмом формування нового соціального тіла.

Середньовічна людина – переважно селянин, що працює в полі. Людина нового часу доби Реформації – розумовий працівник, що проводить час в приміщенні, в конторі, за столом. Реформація пропагує раціоналізацію людського життя, поміркованість, нову етику праці.

Лондонська кав'ярня кінця XVII століття

Ідеалом стає людське тіло, яке працює точно та несхибно як годинник. Як анекдотичний приклад тут Шибельбуш подає Канта, за невтомною точністю щоденних прогулянок якого його сусіди звіряли свої годинники (Шивельбуш: 57).

Кава поширює принцип раціональності і на фізіологію. Вона висушує огрядні пивні животи, збуджує нервову систему, стимулює думку та підтримує бадьорість – іншими словами, вона пропонує "не що інше, як подовження й інтенсифікацію часу для роботи" та стає "безпосереднім продуктивним ресурсом" або "першорядним чинником ефективності". (Шивельбуш: 58.)

Більш того, засновуються спеціальні місця її споживання, кав'ярні, які швидко перетворюються з точок пиття на простори дебатів та обговорень поточних подій. У 1678 році в Лондоні відкривають кав'ярню "Ллойдз", в якій найчастіше збираються люди, пов'язані з мореплавством: капітани та власники кораблів, купці та страхові агенти. Протягом XVIII сторіччя "Ллойдз" перетворюється на найбільшу страхову компанію світу.

Таким самим чином з кав'ярень виростають найзнаніші аукціони "Сотбі'с" та "Крісті'з". Британська Академія Наук виникає з посиденьок "Оксфордського кавового клубу" – кола студентів та професорів Оксфорда, що збиралися в кав'ярні Тильярда. На початку XVIII століття багато лондонських тижневиків подають кав'ярні як свої редакційні адреси. Так засновник журналу "Татлер" Ричард Стил, зазначає кав'ярню "Грек" як місце своєї кореспонденції та збору інформації.

Масштаби громадської самоорганізації вже навіть в другій половині XVII сторіччя розвинулися до такої мірі, що почали турбувати Карла ІІ, який в 1675 році намагався заборонити кав'ярні. Протистояння цьому указу було настільки сильне, що король за одинадцять днів його відкликав. Загалом в 1700 році в Лондоні існувало 3000 кав'ярень на 600 000 населення – одна кав'ярня на 200 мешканців. "Так на політичну арену вийшла нова сила – громадськість, викристалізувана й злютована в запалі каварняних дебатів, або потіснити владу монарха," підсумовує Шивельбуш (68.)

* * *

Історія кав'ярні як осередку громадського життя назагал є частковим прикладом взаємозв'язку простору із соціумом, що обговорюється ще з часів Античності. Чи оточення формує свідомість, а чи спочатку треба інтеріоризувати певні ментальні установи, а тільки потім запроваджувати їх у життя? Що з'являється спочатку, кава та кав'ярня чи ж бажання до громадського врядування, з якого постає нове місце зустрічі?

Проект групи "Убік" на виставці "Місце зустрічі" в Платформі культурних ініціатив Ізоляція. Фото надане авторкою

Ми в Ізоляції безпосереднім чином намагалися втілити прицип, згідно з яким нове місце формує нову свідомість. Місто, в якому була відсутня культура кав'ярень, конче потребувало простору для зустрічі, де могло б постати нове соціальне тіло – небайдуже та дієве, просякнуте цікавістю, тіло емпатичне, оздоблене новими способами пізнання світу.

Ізоляція не була "арт-центром", до якого приходять на щось подивитися, хоча саме так нас називала локальна та всеукраїнська преса, нездатна позбутися мовних та ментальних кліше. Ізоляція була місцем, куди люди приходили діяти, а не споглядати. Ми засновували на своїй території майстерні цифрового виробництва, влаштовували книжкові клуби з читання наукової фантастики, створювали з місцевими студентами-архітекторами прототипи меблів, влаштовували сесії малювання з натури, вчилися готувати, слухали електронну музику на терасі, танцювали, провадили масштабні художні та архитектурні резиденції, варили скульптури з мила, паяли інтерактивні інсталяції – і наостанок, так, створювали виставки, які органічно поставали з усього цього різноманіття спілкування.

Такі виставки завжди були верхівкою великого айсберга. Вони не були привнесені штучно ззовні, а мотивовані самою нашою територію та нашим там перебуванням. У цьому й полягав принцип site-specific – органічної прив'язки до міста, його соціальної історії та архітектури, його інтелектуальних, емоційних та природних ресурсів.

Проект Анни Надуди на виставці "Місце зустрічі" в Платформі культурних ініціатив Ізоляція. Фото надане авторкою

Улітку 2013 року я як куратор зробила виставку, яку назвала, довго не розмірковуючи, "Місце зустрічі". Із запрошеною групою художників, ми намагалися засобами мистецтва проговорити та візуалізувати все те, що уособлювала собою Ізоляція.

З Анною Надудою та її велетенською гіллястою скульптурою ми розвмолявли про те, чи можуть існувати неієрархічні людські спільноти, на кшталт косяків риб чи зграї птахів? Як риби чи птахи самоорганізовуються в групи? Чи є у них обов'язково лідер, який керує? Чи нам, людям, обов'язково мати вказівку зверху чи ми можемо об'єднуватися в спільноти через органічно повсталі локальні емпатичні зв'язки?

З Юлею Костирьєвою, Юрою Кручаком та Максимом Луночкіним ми намагалися відчути простір міста так, як його сприймає незряча людина, а також погратися в "кухонний оркестр", де музичний гурт якраз і є метафорою здорового суспільства, в якому кожен грає на своєму інструменті, але водночас створює спільну мелодію.

З Іваном Світличним навчалися слухати простір у буквальному розумінні цього слова, бути сенситивними, відточуючи канали сприйняття, в результаті чого простір поставав не механістичним та відстороненим оточенням, а органічним продовженням нас самих, відгукуючись на нашу присутність.

З групою Убік (Аліна Якубенко, Денис Селіванов, Ярослав Коломійчук, Віктор Харкевич) намагалися відтворити місце радикальної інакшості, запозичуючи просторові принципи комп'ютерних відеоігор для трансформування виставкового простору.

Проект Івана Світличного на виставці "Місце зустрічі" в Платформі культурних ініціатив Ізоляція. Фото надане авторкою

Золоте літо Ізоляції 2013 стало незабутнім емоційним досвідом, коли почало викрісталізовуватися розуміння, що наш соціальний магніт потроху спрацьовував. 10 000 відвідувачів того літа, на противагу шістьом сотням майже випадковим чи спеціально запрошеним за два роки до того, були вже навіть не "відвідувачами", а провісниками зародження нового соціального тіла, яке ми так прагнули побачити.

* * *

Справжнє місце зустрічі, неметафорична українська агора, як ми знаємо, сформувалася наприкінці того ж року в Києві. Донецьк, місто неіснуючих кав'ярень, так і не спромігся на громадський подвиг. Серед іншого, доцентрова сила Ізоляції діяла там лише три роки на момент Майдану. Трансформація колишньої фабрики ізоляційних матеріалів, розташованої на вулиці із символічною назвою Світлий Шлях, так і залишилася утопією.

Повертаючись думками назад на три чи шість років, налаштовуючи ретроспективне бачення подій, постійно запитуєш себе, навіщо прикладалися зусилля, тоді, на вулиці Світлого Шляху, згодом на Майдані? Скільки років потрібно, щоб можна було констатувати з остаточною впевненістю, що щось було поразкою чи навпаки успіхом? Що ми посіяли на всіх цих наших місцях зустрічей та агорах? Чи воно колись проросте, згодом? Можливо, фатальність умовивідів скороспішна. Можливо, думка обертається скоріше, ніж життя. Можливо, посіяному необхідно визріти.

Проект групи Kitchen orchestra на виставці "Місце зустрічі" в Платформі культурних ініціатив Ізоляція. Фото надане авторкою

Після революції завжди наступає спад. Надмірне емоційне та фізичне піднесення не витримує напруги. Приходить час витриманих дій, повільних, систематичних рухів, які для багатьох виявляються набагато складнішими,, ніж одномоментний ривок.

Існують люди з повільним типом м'язів, марафонці, яким важко зробити різкий старт, але які можуть безкінечно продовжувати дію. А існують тіла зі спритними м'язами, спринтери, які можуть вертикально зірватися з місця, але не здатні довго бігти.

Цікаво, чи існують подібні психо-фізіо-типи для великих спільнот? Може українці в масі своїй спринтери, що можуть згуртуватися заради чергового Майдану, але нездатні запровадити поступові реформи?

[L]Особливо це питання болюче зараз, коли бачиш такий відкат до всього того домайданного "порєшалова", що відбувається ще з більшою цинічністю, коли навіть близькі друзі виправдовуються, що треба діяти "як зручно", а не "як правильно", коли страх втратити свої мізерні блага переважає страх і далі жити в неправовій країні. Невже нічого з посіяного не проросте?

Потім озираєшся навкруги та бачиш якусь фантастичну кількість маленьких ініціатив, фантастичну кількість маленьких просторів, якихось коворкінгів та хабів, якихось гібридних закладів, що навіть важко описати, кав'ярень, де можна послухати лекцію з літератури, бібліотек, де можна випити авторський коктейль; художніх резиденцій, для започаткування яких ніхто не чекав появу інституцій чи грантів; напівприватних–напівпублічних місць, де можна створювати музику.

І все це починає булькати та вирувати в Івано-Франківську, Винниці, Дніпрі, Маріуполі, Ужгороді. І ось уже найцікавішу виставку можна побачити в Миколаєві, а не в Києві, а до найцікавішої події літа треба їхати в село Шишаки Полтавської області.

Це ж і є нове українське соціальне тіло. Самоорганізовані зграї риб та птахів, що керуються не принципами ієрархічної влади, а принципами просторової, фізичної та емоційної інтуїції. Це тіло локалізоване та периферійне. Воно, можливо, поки що переймається локальними зв'язками більше, ніж своїми правами на державному рівні. Але це тіло вже усвідомило свою гідність. Його навряд чи можна позбавити права діяти.

Просто багато можновладців, залишившись на ментальному домайданному щаблі, ще короткозоро не усвідомили, яка кількість публічних просторів відкрилася після Майдану.

* * *

Цікаво, чи існують в Донецьку зразка 2017 кав'ярні, де можна було б зіграти в шахи з другом чи написати довгу статтю, користуючись безкоштовним вайфаєм закладу?

Олена Червоник, спеціально для УП.Культура

Заголовне фото на сторінці: stillfx/Depositphotos

Фото обкладинки: -Strider-/Depositphotos