Коло млина: як сільський магазин на Полтавщині стає бібліотекою

Мистецькі платформи, культурні простори, освітні центри. Все частіше в Україні вони з'являються у зовсім нетипових для цього місцях – на заводах, у цехах, закинутих хатах чи кінотеатрах.

Спецпроект УП.Культури розповідає про такі місця в Україні.

Перша історія – про Христанівку в Полтавській області, де сільський магазин перетворюється на бібліотеку і соціальний центр, а закинута школа – в новітній освітній простір.

Христанівка починається там, де млин. Високий вітряк на вигоні, на пагорбі. Звідти видно на кілометри вдалину: сусіднє село, ліс, поле. А якщо збігти по схилу, то під ногами розливається річка – гирло Сули. За кількасот метрів школа, яка зовсім не схожа на школу – велична будівля початку минулого століття, округлі вікна, розписи. На в'їзді її не видно, але якщо млин – значить, десь поряд.

Словом, коли на горизонті з'являється вітряк, то все, приїхали. Христанівка.

Так було років тридцять тому.

Зараз майже нічого не змінилося: гирло річки там само, хіба що обміліло, зі схилів взимку можна кілька хвилин безперешкодно з'їжджати на санчатах. Сторічна школа така ж велична, якщо розгледіти її в заростях і не помічати електродротів, що стирчать зі стін.

Млина немає. Ще немає дитячого садочка, лікарні, а автобус заїжджає сюди двічі на тиждень. Є люди – близько ста п'ятдесяти. Хліб не возять – бо нема куди, нема магазину. Точніше, не було до квітня. Тепер є. Називається "Коло млина".

– А просто в нас магазин буде з перспективою. Не просто сільський, а коло млина. А де млин? А нема млина. Зато спрямували мисль, – сміється Оксана. У неї чорне волосся, зібране у хвіст, і ледь закочені рукава спортивної куртки.

Оксана Олійник. Усі фото до матеріалу: Альона Вишницька

Магазин, який з перспективою, – це біла цегляна будівля на в'їзді в село. Невеличка – лише один поверх, одна кімната. Тут колись був сільмаг, але закрився півроку тому. Заіржавіла вивіска над вікном "Товари повсякденного побуту" залишилася з минулого життя. А може, і з позаминулого. Її замінять на "Коло млина" – от тільки знайдеться дизайнер, щоб розробити лого. Залізні двері й важкий замок. Всередині порожні запилені полиці, а зліва від дверей – дубова лавка. Пахне сирістю.

До відкриття лише два дні. Оксана розпаковує коробки з "Ашану": засіб для миття посуду, олія, томатна паста, кришки для закруток, мівіна. Стандартний асортимент. Хіба що є набір різних спецій, навіть прованські трави. А розкрутяться – і, каже, тут можна буде руколу місцевого виробництва купувати. Буде така собі платформа для реалізації домашніх харчів. Місцеві зможуть приносити сюди молоко, сир, овочі, яйця і купувати одне в одного. Зараз так не заведено.

– Ну от прикинь, баба бере, копає часник, їде в райцентр, а там той часник бере й купує її сусідка. З сусідньої хати. І шо виходить? Обидві з'їздили хтозна-куди, а нашо? А вдома ж, бачте, не прийнято – чого це я буду в Галі питать, ніби в мене не виросло? – розказує Оксана. Вона пробігає очима заставлені полиці з товаром. Бракує соняшникового насіння. Забула. А про нього, як на зло, всі чомусь питають і просять: ну ви ж не забудьте, мовляв, привезти соняху в магазин. Так, наче сонях не росте тут на полях.

– Я, коротше, буду тут мєдіум. Буду налагоджувать комунікацію, – рішуче каже жінка, викладаючи на прилавок новий, з магазину, калькулятор.

У кутку, по діагоналі праворуч від дверей, стоїть піч. Біля неї кілька ящиків із порожніми пляшками – привіт від попередніх власників. Там, де колись було "Чернігівське світле", вже тліє аромапаличка.

– Але щось мені підказує, шо я не зможу займатись чісто торговлєй, – каже Оксана. – Це все одно буде шось странне.

Сільмаг і філософія

Странне – бо після коробки із кетчупами в магазин занесли замотаний в поліетилен стос книг. Потім ще один, і ще кілька, перев’язаних мотузкою. І чотири великі картонні коробки.

Це для бібліотеки. Вона теж тут буде, в сільському магазині. Як товари повсякденного побуту, тільки книжки – від казок і шкільних підручників до філософії. Всього кілька тисяч екземплярів, які тепер можна взяти почитати, просто зайшовши по олію.

Бібліотеку збирали два роки. Оксана якось узяла й написала пост у своєму фейсбуці, що так і так, надсилайте книжки, будемо робити сільську бібліотеку. І почались безперервні смски від "Нової пошти" про те, що прийшло нове відправлення на відділення у Лохвиці. І там – книжки. Від видавництв, із домашніх шаф, із бібліотек. Зараз книжок уже кілька тисяч. І тепер вони нарешті стануть повноцінною відкритою бібліотекою. Так, у сільському магазині.

А взагалі все странне почалось тоді, коли чотири роки тому Оксана з чоловіком Орестом і сином Енеєм переїхали сюди з Києва. У глухе село на Полтавщині, куди не їздять автобуси, не привозять хліб, де немає дитячого садочка чи школи. Але звідси відносно близько до райцентру. Всього лише 12 кілометрів – так, як від київського Академмістечка до центру. А хату тоді ще купили за 30 тисяч із газом і унітазом, каже Оксана. Це взагалі недорого. І бо Полтавщина – це Полтавщина. Тут красиво.

Потім у них народився ще один син – Улас. Зараз йому майже три. Він сидить у магазині на дубовій лавці й витягає одну за одною книжки з коробки. Розпаковує. Не найцікавіша колекція для півторарічного хлопця – без картинок. Дитяче вже посортували і розставили на кількох нижніх полицях. Тому Улас нудиться і розважається тим, що залазить і злазить з високої лавки.

Час від часу питає, про що ті книжки. Орест відповідає серйозно: це філософія, це наукова книжка про рослини. І заносить із машини наступні коробки. Є кілька його улюблених – із фентезі. Він письменник, пише, каже, психологічне та езотеричне фентезі. Колись іще працював журналістом і навіть лікарем у психіатрії. Словом, було різне. Тепер він у декретній відпустці. Хоча книжки ніхто не скасовував. У Ореста волосся зібране у хвіст на потилиці. Крім нього в Христанівці так більше ніхто не ходить.

Оксана вчилася в Могилянці: бакалаврат із філософії, потім культурологія. А потім була довга боротьба з раком: пошуки грошей, пошуки лікарів, Ізраїль. Коли все закінчилось, Оксана пішла вчитися на психотерапевтку – допомагати тим, кому потрібна допомога. Так, як їй тоді.

Зараз вона стоїть на табуретці в сільському магазині й намагається придумати, як краще розставити книжки на верхній полиці, щоб було видно низеньким. Якщо класти одна на одну, то влізе більше, але найнижчі будуть ніби підставкою. Ніхто навіть не здогадається, що там щось лежить. Зате верхні будуть як на п’єдесталі. Вагається. Врешті, дістає з коробки радянську кремезну книжку "Спартак" і рішуче кладе її першою.

Орест зачаровано розглядає колекційне видання якоїсь фентезійної класики. Кілька хвилин думає – і відкладає для себе.

Майже всі полиці вже заповнені. Лишилось розібрати одну коробку. Це з того, що влізло в машину сьогодні. Вдома ще гори бібліотечної літератури.

– Нічого собі, яка нєхіла в мене тут культурологічно-філософська бібліотека, – констатує Оксана. В коробці знову привіти від одногрупників із Могилянки. Цього разу французькі екзистенціалісти.

Культурологічно-філософська бібліотека переїжджає на полицю лише частково. Решта книжок їде перечекати період адаптації – щоб не відлякати.

Так починалася історія соціально-культурного центру на базі сільського магазину. Соціального – бо крім бібліотеки функціонує "Банк речей". Крім книг, Новою Поштою надсилали ще й одяг. Тепер його можна брати тут безкоштовно – кому що треба. Іграшки розмели в перший день. Зараз просять ще штанів – вони на диво розходяться шаленими темпами.

А ще тут збирають батарейки.

І в радіусі десяти метрів є відкритий вайфай. Так і називається – kolomlyna. Бо ну яка бібліотека без інтернету. Це було б щось странне.

Школа і електродроти

Зранку Оксана годує кіз. До них треба йти через вулицю, метрів сто. Тут чекають дві великі дорослі кози і п`ятеро малих. Всі білосніжні й застрибують передніми лапами на коліна, як цуценята. Просять їсти. Але в сарай Оксана впускає їх по черзі – старших доїти, молодших годувати. І аби вони не потікали на горище. Там сіно складене аж до даху, і кози навчилися як коти – за кілька секунд долати перешкоду. Шукай їх потім на даху.

На стінах розвішані малюнки. Із Києва Оксана часом привозить щось із зробленого на заняттях. На імпровізованій поличці в стіні стоять книжки. Є Жадан і ще кілька сучасних.

Коли Оксану все дістає, вона приходить сюди і лежить на сіні – читає.

Сьогодні, наприклад, дістає те, що п’ятниця. А якщо п’ятниця, то немає сенсу навіть пробувати комусь додзвонитися у справах – всякі сільські й районні ради, комунальні структури працюють лише до обіду. Офіційно. Але чомусь слухавку ніхто не бере.

[L]А додзвонитися треба терміново. Бо якщо ні, то все піде коту під хвіст. Все – це сторічна школа Лохвицького земства. Одноповерхова будівля з високими стелями, шестикутними трапеційними вікнами й дверима, розписами на стінах. Унікальний модерн, народжений у 1914 році.

Історія така: на початку ХХ століття збудували близько сотні світських шкіл. Але за унікальним проектом – щоб школи були впізнаваними серед інших. Про це потурбувалася Олена Пчілка – оголосила конкурс для архітекторів. Виграв Опанас Сластіон. Стелі мали бути не нижчі за чотири метри, а вікна – світлі й великі.

Скільки тоді побудували таких шкіл, точно не відомо. Поки що знайшли півсотні, більшість на Полтавщині. А тут, на Лохвиччині, всього десять. Якщо школі пощастило, то зараз там сільський магазин або житловий будинок. Якщо ні, то вона померла разом із селом. Пошуком і реєстрацією шкіл зараз займається проект "Школи Лохвицького земства" разом із Ольгою Герасим’юк. Ключова мета – знайти їх усі і дати їм статуси пам’яток, попередити руйнування там, де є що зберігати.

Металобрухт і книжки

Христанівська школа була школою до 1995 року. Потім за браком учнів її розформували, а дітей перевели в сусіднє село. У школі зробили фельдшерсько-акушерський пункт. Не у всій будівлі – лише в одній кімнатці праворуч. Але коли він був, то була й електрика. Тепер нема ФАПу – нема світла.

А нема світла – це значить, що на цю будівлю вже взагалі надії нема. Бо підключити назад майже неможливо, каже Оксана. Треба аналізувати стан мережі, її потужність і можливість потягнути ще одну точку. Словом, усе дуже складно. Мінімум півроку. І не факт, що вийде.

Простіше, звісно, не відключати. Але для цього треба переоформити договір. Наприклад, на Оксану. Тому вона набирає вже четвертий номер – сільська рада, районна, лікарня. Якщо не додзвонитися сьогодні, то в понеділок може бути пізно.

Додзвонюється.

– Там будуть нульові рахунки, я їх обіцяюся платить. Ну там же нічого такого! Просто переоформити договір. Ну слухайте! Ви ж балансоутримувач, ну слухайте! Ше ж не одрізали, правда? Не одрізали? – з того боку телефону кажуть, що ще не одрізали, але все дуже складно, як то можна так переоформити, і взагалі вихідні скоро. Але ще не одрізали.

Завдяки проекту "Школи Лохвицького земства" христанівській дали статус пам’ятки архітектури.

Але це не має жодного стосунку до електрики. Зрештою, ніде не пише, щоб у пам'ятці була електрика. Але світла у школі багато. Може, через те, що всюди вибиті шибки.

Стіни розмальовані, з деяких стирчать дроти. Їх намагалися видерти на металобрухт, але нічого не вийшло. А ще виривали паркет – той, сторічний. Просто трощили сокирою.

– О, шо це ви, в школу приїхали вчиться? – сміється Оксана до компанії дітвори, яка примчала сюди на велосипедах. Хлопці побачили, що до школи йде Оксана. Значить, там щось, мабуть, буде.

Бо попри те, що в школі немає вікон, тут пробують вчитися. Поки було тепло – влітку і восени, там щосуботи проводили літературні читання. Оксана повісила оголошення, що о 17 чекатиме дітей на читання вголос казок. Приходили, слухали, читали.

Потім хотіла зробити англійський мовний клуб для дітвори. Прийшла в сільраду.

– Питаю: можна я англійську в клубі буду безкоштовно викладати? А в клубі тільки дні народження святкують і поминки. Раз у п’ять років вибори. А мені той вже колишній голова сільради каже: нє, гражданочка, ви сначала пропишіться, а то ми ж не знаєм, шо ви за люди.

Так з англійською в Христанівці нічого й не вийшло.

Але до Оксани, Ореста, Уласа й Енея часто приїжджають волонтери: з Австралії, Великої Британії, Ісландії, Португалії. Звідусіль. Живуть тут від кількох тижнів до кількох місяців. Коли вони є, можна влаштовувати спікін-клас із носіями.

У серпні в школі буде міжнародний волонтерський табір. Приїдуть дванадцять іноземців і відновлюватимуть те, що можливо, своїми силами. А потім, якщо все вийде, буде повноцінний освітній центр. Якщо, звісно, знайдуться на це гроші. В ідеалі, як собі думає Оксана, тут проводитимуть освітні табори для дітей. З’їжджатимуться діти з різних куточків України, матимуть зустрічі з цікавими людьми. Така собі неформальна освіта по-христанівськи зі сторічною історією. І з вирваними електричними дротами.

– Тут треба просто дві вівчарки поставити на вході, – серйозно каже найменший з компанії хлопчик. Йому років вісім, він кинув велосипед метрів за десять від школи. Розглядає недопалки на розтрощеному ганку.

– Їм оце нема робить чи шо? – додає і ногою відгрібає сміття в бік.

У його селі є школа. У школі світло – там немає шибок. На в’зді є млин. Коло млину є вай-фай.

Альона Вишницька, спеціально для УП.Культура