Усі відтінки кризи: що показують українці на мистецькій бієнале у Венеції

1898
30 травня 2017

У Венеції, де до кінця осені триватиме 57-ма бієнале сучасного мистецтва, роботи українських авторів можна побачити у чотирьох проектах.

Частиною офіційної програми є український павільйон – національне представництво, організоване за підтримки та часткового фінансування Мінкульту.

У паралельній програмі відбувається виставка Future Generation Art Prize, влаштована PinchukArtCentre.

Крім того, на одній із площ у центрі міста виставила свою масштабну скульптуру молода авторка Ліна Кондес. А на набережній Дзаттере розмістили виставку Lost&Found за участі відомих авторів – зокрема, Іллі Чічкана та Жанни Кадирової.

УП.Культура розповідає, як виглядають і про що розповідають ключові проекти родом із України на цьогорічному арт-форумі – національний павільйон та виставка Future Generation Art Prize.

Робота українського дизайнера Антона Белінського - перше, що бачать відвідувачі найціонального павільйону на бієнале. Фото: Оксана Мамченкова

Винести за дужки

Якщо вийти зі станції Санта Лючіа – головного залізничного вокзалу Венеції – і повернути ліворуч, то хвилин за сім можна дійти до невеликого мосту делле Гульє. Перейшовши його, натрапити на лотки зі свіжою рибою і першими полуницями.

Це – район Каннареджо, найбільш густонаселений, але менш популярний серед туристів. Ті традиційно поспішають далі – до Гранд-каналу і славнозвісної площі Сан-Марко.

Утім щодва роки Венеційська бієнале, один із найавторитетніших міжнародних показів сучасного мистецтва, коригує традиційні маршрути гостей міста. Скажімо, цього разу, саме в Каннареджо, за 10 хвилин від центрального вокзалу, розмістився український павільйон бієнале.

У будівлі початку ХХ століття, де колись були виробничі цехи, а протягом останнього десятиліття – пустка, нині показують проект "Парламент". Це нова серія визнаного в світі класика фотографії Бориса Михайлова.

Крім того, є три сателітні проекти молодих представників української арт-сцени.

Борис Михайлов. Фото надано галереєю Dallas Contemporary

Аби побачити нові роботи Михайлова – лауреата престижної премії Хассельблад, у виставковій історій якого є показ персонального проекту в нью-йоркському МоМА, – знавці та поціновувачі мистецтва залюбки звертають зі звичних венеційських маршрутів.

Так говорить Пітер Дорошенко, виконавчий директор американської галереї Dallas Contemporary. Цього року разом із Лілею Куделею, яка працює в тій же інституції, він курує український павільйон.

Дорошенко запевняє: на головних локаціях бієнале, розташованих у приміщенні венеційського Арсеналу і на території садів Джардіні, роботи сотень художників врешті-решт зливаються в інформаційний шум.

А фотографії Михайлова лише виграють від того, що винесені за дужки цього мистецького надміру, переконаний куратор.

Робота Бориса Михайлова із серії "Парламент". Фото надано галереєю Dallas Contemporary

Криза мовою образів

Стіни будівлі, де розмістився український павільйон, пофарбовано в білий. Спеціально до відкриття тут зробили найпростіший ремонт – у власника не доходили руки облаштувати простір. Тож дім стояв занедбаний.

Кістяк експозиції – півтора десятка великих фотографій політиків. Утім на зображеннях неможливо розпізнати облич.

Роботи створені в естетиці ґлітч-арту – мистецтва, яке використовує технічні завади і перешкоди. У результаті виходять дивні, ніби зіпсовані образи.

Скажімо, на одній із фотографій проглядається жіноча постать. Вона вдягнена у піджак і, вочевидь, активно жестикулювала, коли її підловив об’єктив фотографа. Знімок нагадує пошкоджене зображення багаторукої індуїстської богині в діловому костюмі.

На іншій роботі також вгадується жінка. Вона в сірому. Між її долонями ніби народжується згусток невідомої темної матерії.

А тут чоловік. Частина його тулуба лишилася незмінною, зате більшу частину обличчя нахабно перекриває рукав вишитої жіночої сорочки. Але й він нечіткий.

Експозиція проекту "Парламент". Фото: Dallas Contemporary

– Усе почалося з хвороби і телевізора, – починає розповідь 78-річний Михайлов.

Це було три роки тому. Він лежав на дивані своєї квартири в Берліні, куди переїхав з України на початку 1990-х, дивився телевізор і фіксував картинки, що мерехтіли на екрані.

– Художник постійно перебуває в депресії, – з усмішкою доповнює митця Віта Михайлова, його дружина і напарниця. – Коли хороша робота зроблена, він депресує, що вона закінчилась і більше нічого хорошого зроблено не буде. Знаходити нові ходи все важче. А повторюватись він не любить.

У пошуках нових образів Михайлов, чиї найвідоміші проекти 20-річної давності задокументували життя харківських безпритульних і бідняків, уважно спостерігав за телепрограмами різних країн світу. І ловив їхні уривки на цифрову камеру.

Борис Михайлов. Із серії «Історія хвороби», 1997–1998, кольоровий друк. Фото: Фото: Sergey Illin/PinchukArtCentre

Фотограф експериментував із зображенням. Дружина допомагала, маніпулюючи пристроями передачі телевізійного сигналу.

У той момент, коли Михайлов натрапив на трансляцію з українського парламенту, пазл із ламаних ліній і битих пікселів почав складатись у проект із визначеною концепцією.

Художник не мав на меті фокусуватись на українському політикумі. Пошкоджені поганим сигналом образи мали стати універсальними символами турбулентності, котру переживає західна демократія і ті ідеології, що циркулюють у суспільствах.

– Кризу треба виразити в арті, показати її в довербальному стані, де розмова не має значення, – говорить Михайлов. – Цей розмовний елемент вибивається зміною картинки. Я так це відчув.

 Робота Бориса Михайлова із серії "Парламент". Фото надано галереєю Dallas Contemporary

Нову візуальну мову класик фотографії склав із абеток кубізму та супрематизму – двох напрямків авангардного мистецтва початку ХХ століття, що розірвали взаємини живопису із зображенням реального світу.

Проект викристалізувався кілька місяців тому і дуже вчасно. Куратори Дорошенко і Куделя, вигравши конкурс концепцій національного павільйону України на бієнале, саме шукали для нього художника.

Гра в класиків

Річ у тім, що спочатку цей українсько-американський тандем планував демонструвати роботу "Купол" знаних художників Іллі та Емілії Кабакових. Під створеною ними конструкцією мали регулярно відбуватись покази робіт молодих українських митців. Але після оголошення про перемогу проекту Кабаков відмовився від участі, посилаючись на стан здоров’я.

Попри регламент конкурсу, Дорошенка і Куделю вирішували не змінювати. А ті запросили Михайлова, влаштувавши на бієнале перший показ його "Парламенту".

При цьому ідею залучити молоде покоління зберегли. Так простір збагатився іншими проектами. Скажімо, авторства Івана Світличного і його колег зі Sviter.

Протягом кількох днів за допомогою пристроїв вони фіксували інформацію про приміщення павільйону: температуру, вологість і їхні коливання.

Потім пропустили дані через спеціальний алгоритм. І з’явився 8-годинний трек, де фізичні подразники, що впливали на одні органи відчуття, перетворилися на подразники для вух – звуки.

Також тут показують фотожурнал донецького об’єднання Жужалка. А ще кілька предметів одягу, що обігрують політичну тему, від дизайнера Антона Белінського.

Мистецька група Жужалка. Фото: Dallas Contemporary

Утім центральною фігурою павільйону залишився Михайлов. На користь цього свідчить і каталог, до створення якого Дорошенко запросив всесвітньо відомого німецького фотографа Юргена Теллера.

Він мав знімати українського класика і його напарницю за роботою над "Парламентом" і під час відпочинку.

Тому на фотографіях в каталозі Михайлов лежить на дивані з камерою. Його поза видається незручною. Або ж закрапує очі. Чи наливає горілку і тягнеться за бутербродом з червоною ікрою.

Поважні гості на відкритті павільйону – куратори та митці з різних куточків світу – теж обговорюють переважно вихідця з Харкова і його серію.

– Мені подобається закладена в цей проект спонтанність і неможливість повторити жодну з робіт, – каже мексикансько-американський куратор Педро Алонсо. – Хотілося б думати, що його робота нагадує – ключовим елементом демократії є участь. Її краса і виклик – у неможливості бути пасивним.

Іван Світличний (по центру) і художники групи Sviter. Фото: Dallas Contemporary

Мистецтво родом з війни

Якщо роздивившись роботи українського фотографа у тихому провулку в Каннареджо, повернутися на галасливу вулицю, то за півгодини енергійної прогулянки венеційськими лабіринтами можна дійти до мосту Академії.

Це вже центр міста. Як підтвердження – безкінечні натовпи туристів.

Тут, на березі Гранд-каналу в палаццо Контаріні Поліньяк XV ст., куратори київського PinchukArtCentre бельгієць Бйорн Гельдхоф і Анна Смолак з Польщі – розмістили виставку Future Generation Art Prize.

Палаццо Контаріні Поліньяк. Фото: Sergey Illin/PinchukArtCentre

Це масштабний і амбітний проект столичного центру сучасного мистецтва. У його рамках міжнародне журі, до складу якого потрапляють визнані експерти сучасного мистецтва, щодва роки обирає 20 найцікавіших художників зі всього світу віком до 35 років. Цього разу довелося опрацювати 4,5 тис. заявок.

Ще один митець потрапляє до проекту автоматично, вигравши національний конкурс Премії PinchukArtCentre. Останнім її переможцем стало мистецьке об’єднання "Відкрита група".

Урешті-решт художники-фіналісти створюють роботи, які показують у Києві. А тепер – у Венеції. Інколи для показу під час бієнале створюють абсолютно нові проекти.

Скажімо, художники "Відкритої групи" привезли роботу, над якою працюють із 2015-го, але показують вперше.

 Робота "Відкритої групи". Фото: Sergey Illin/PinchukArtCentre

Виглядає вона так. На величезному столі, що стоїть у тьмяній залі палаццо, встановлено спеціально запрограмований принтер. Із нього тягнеться довжелезний аркуш паперу зі списком із понад 1,1 тис. імен.

Це – знайомства, що їх зав’язали і зафіксували художники за останні два роки. Збір імен почали, коли задумалися над кількістю бойових втрат, що їх несе Україна на сході.

Тоді загиблих військових було понад 5,3 тис. Нині, згідно з офіційними даними, – більше 9 тис.

Будь-кому складно уявити собі таку кількість людей, вирішили художники. І спробували зробити абстрактне конкретним.

– Тому тепер негативну статистику зникнення людини із цього життя ми замінюємо для себе на статистику виникнення чогось нового – скажімо, нових знайомих, – пояснює Станіслав Туріна із "Відкритої групи".

Робота "Відкритої групи". Фото: Sergey Illin/PinchukArtCentre

До речі, минулої бієнале 2015-го західноукраїнські художники брали участь у національному павільйоні, який тоді курував Гельдхоф. Тоді вони також звернулись до теми війни, представивши проект "Синонім до слова "чекати".

На спеціально встановлену стіну вивели зображення дев’яти камер спостереження. Кожна з них у режимі реального часу показувала дім бійця, котрий воює на українському сході.

Протягом тих місяців, що тривала бієнале, художники по черзі сиділи перед екраном. Трансляція завершувалась, коли військовий повертався додому.

Відповідальне мистецтво

Поважні судді Future Generation Art Prize щоразу обирають найкращого художника серед 21 фіналіста. Той отримує $ 100 тис.

Цього разу нагорода дісталась південноафриканці Дінео Сеше Бопапе.

Її переможна інсталяція називається mabu/mubu/mmu. Винесені у заголовок слова походять із діалектів південноафриканської мови селеді. Позначають землю.

Інсталяція Дінео Сеше Бопапе. Фото: Sergey Illin/PinchukArtCentre

Роботу завжди створюють із місцевого ґрунту. У Києві – з українського, у Венеції – з італійського.

Мабуть, тут є посилання на дім, господаря, вмістилище, життєвий цикл, – розмірковує про роботу художниця. – У контексті африканського континенту це, певно, також нагадує нам про кордони, створені [штучно на континенті]після Берлінської конференції.

Бопапе розповідає, що на початку ХХ ст. її бабуся змушена була переїхати в регіон із гіршою землею – плодючі шматки тоді розділили між європейськими колонізаторами.

– Розміщення роботи Дінео у замкнутому просторі, де історія проступає через оздоблення стін і розвішані на них картини, встановлює тонкі зв’язки між тим, як колонізація вплинула на жителів Африки і збагатила при цьому Венецію, – говорить про роботу британська журналістка Керолайн Ру, яка пише для видань на кшталт The Telegraph і Vanity Fair.

Фрагмент інсталяції Дінео Сеше Бопапе. Фото: Sergey Illin/PinchukArtCentre

Утім художниця наголошує – попри політичний контекст, її робота про інтимніші переживання і тонші матерії: "Мені хотілося б зачепити [глядача] за щось таке, для чого ще навіть не вигадано слова".

Володарка цьогорічної спеціальної премії Future Generation Art Prize, кенійсько-британська художниця Фібі Босвелл навпаки наголошує на політичній складовій своєї інтерактивної інсталяції.

Її Mutumia, що в перекладі із діалекту предків художниці означає жінка, говорить голосами реальних жінок, котрі розповідають про своє минуле і досвід дискримінації.

В основі інсталяції – історії про використання жінками свого тіла як інструменту протесту в тих ситуаціях, коли решта методів вже не працюють.

Інтерактивна інсталяція Фібі Босвелл. Фото: Sergey Illin/PinchukArtCentre

У Києві проект із закільцьованої анімації, записів  хорового співу та інтерактивної складової, коли присутність відвідувачів активує записи із розповідями жінок, утворював довгий коридор.

У Венеції робота стала масштабнішою – її розмістили у просторій залі із високою стелею. Мультиплікація демонструється на кожній зі стін.

Від збільшення розмірів інсталяція, однак, не втратила інтимності. Вона так само потужно діє на глядачів. Хоча велика кількість присутніх у залі призводить до того, що записи голосів жінок зливаються у нерозбірливу какофонію, відвідувачі не поспішають покидати залу.

Платформа в кімнаті з існталяцією. Коли відвідувачі ступає на неї, то активується інтерактивна частина проекту - починають звучати записи жіночих історій. Фото: Sergey Illin/PinchukArtCentre

Венеційською новинкою проекту стала можливість для кожної відвідувачки розказати власну історію. Мікрофон і розроблений художницею питальник міститься в одному із приміщень палаццо.

Подальша подорож залами палаццо Контаріні Поліньяк – це багаторазова зустріч із різними історіями дискримінації, протесту і невдоволення насаджуваним порядком денним. А ще – історіями про пошук способів взаємодії чи прощання із політичним минулим.

Недарма на соціальній відповідальності художників наголошує куратор виставки Гельдхоф. І називає учасників проекту, котрих об’єднує лише приналежність до молодого покоління, "адвокатами змін".

Робота американця І.Джей Хілла у внутрішньому дворі палаццо. Фото: Sergey Illin/PinchukArtCentre

І такий підхід разюче контрастує із головним кураторським проектом цьогорічної бієнале під назвою Viva Arte Viva, створеним француженкою Крістін Масель. Той апелює до мистецтва як до останнього прихистку і місця втечі в добу катастрофічних змін на планеті.

Інсталяція Ібрагіма Магами з Гани. Фото: Sergey Illin/PinchukArtCentre

Оксана Мамченкова, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua