Як диригент Віктор Гуцал доводить, що народне є сучасним

2125
31 травня 2017

Десята ранку. На п’ятому поверсі Будинку національних  творчих колективів у центрі Києва гамірно. Музиканти займають свої місця в репетиційній залі.

Шість рядів стільців для шістдесяти музикантів. Праворуч – кобзарі й духова секція оркестру. Ліворуч – бандуристи зі скрипалями. Цимбалісти зі струнними – в центрі. Перкусіоністи – на гальорці.

Сьогодні вони писатимуть аранжування для альбому оперної співачки. Та спочатку треба налаштуватися.

Музиканти НАОНІ. Усі фото в матеріалі: Дмитро Ларін

Нервово, одна одній у відповідь повискують скрипки. Миттєво розганяються й неквапливо зупиняються барабани. Кудись поспішають цимбали.

Какофонію звуків припиняє гуркіт дверей. До зали входить диригент, ступає три кроки і стає за пульт. У нього білосніжно-сиве волосся. Вдягнений у відпрасований темний костюм. Червона краватка поверх світло-сірої сорочки.

Це – Віктор Гуцал. Його музиканти утворюють Національний академічний оркестр народних інструментів (НАОНІ).

На раз-два він підіймає паличку. На три-чотири перетворює у злагоджену мелодію те, що хвилину тому було безладним гамором.

Диригент – це, напевно, мозок. Бо він керує всіма процесами, аби ті функціонували наче єдиний організм, − говорить Гуцал.

Віктор Гуцал з пультом

Цієї зими йому виповнилося 73 роки. 33 з них він працює мозком і за сумісництвом художним керівником оркестру НАОНІ.

За спиною в колективу майже півстолітня історія і десятки випущених альбомів. Колаборації з оперними музикантами та експериментальні виступи з гуртами на кшталт рокерів "Другої Ріки" та електронників ONUKA.

Худкерівник НАОНІ каже, що вдома музику вже не слухає. Проте уявити себе в іншій ролі не може, адже робить те, що любить і вміє найкраще.

Оце в нас музей, − Гуцал заходить до невеликої кімнати, вщент заставленої музичними інструментами. Світлі шпалери контрастують із десятками відтінків дерева, вкритого лаком. − Головна експозиція в Лаврі. Там є музей народних інструментів. У нас – його філія.

 

З кутка кімнати порожніми зіницями визирає чорна цапина голова. Дерев’яна. Замість капелюха – тарілка; тонка шия – гриф зі струнами – вростає в бочку барабану.

А це – бийкоза називається. В основі, бачте, бубен. Струни. Зверху ще ударний. Народ наш завжди із видумкою був. Треба ж було придумати таке, − говорить, сміючись і дивуючись водночас. Він упевнений, що народна музика – це фундамент. І жодна інша музика існувати без неї не може.

Гуцал родом з Поділля.

Я народився в прекрасному місці – селі Требухівка, − каже з інтонацією казкаря.

 

Требухівка – селище на перетині трьох Бугів – межує з Меджибожем. Старовинне місто в минулому було вотчиною ремісників і торговців, а нині відоме завдяки фортеці з видом на річку.

400-літні стіні Меджибізького замку  були для місцевих дітей ігровим майданчиком. Кам’яними сходами бігав малим і Гуцал:

− Я ріс шостою дитиною в родині. Батьки з дитинства працювали на землі. Тож середовище було як у всіх – немузичне.

Утім у Требухівці все одно знаходилося місце для музики – увечері на вулицях лунали співи. Компанії хлопців і дівчат влаштовували імпровізовані змагання – хто кого переспіває.

Я в своєму житті багато разів плакав, коли слухав музику, − говорить він, заплющивши очі. − Це була й симфонічна музика, й опера. Скільки є того високого, що влучає в тебе та викликає емоцію. Проте пісня, особливо в хоровому виконанні…

 

Кілька десятиліть потому, в 2007-му Гуцал напише післямову до 700-сторінкової збірки українських народних пісень.

А поки, у 1949-му, він п’ятирічний хлопчик і разом із сім’єю їде з рідного села – рятуючись від голоду, родина Гуцалів знаходить новий дім у Львові.

У місті батько отримав роботу на залізниці, мати присвятила себе синам і дочкам, а ті змогли піти до школи.

Утім у звичайному класі Віктор не затримався надовго. Вчитель музики помітив талант і звернувся до батьків – хлопцю треба йти до спеціалізованої музичної школи:

Батьки завжди мене підтримували. Їх це дуже тішило, − згадує диригент. − Я зараз дивлюся на молодих музикантів, на дітей. Слухаю їх часом і про себе думаю – як це так? Сьогодні для дитини стільки розваг існує, а вона сидить – і грає. Але якщо тяга є, то вже і не треба змушувати дитину займатися.

 

Перший музичний інструмент Гуцала коштував 2 рублі 48 копіок. Це була домра – найдемократичніша, але зовсім непроста.

Нині в НАОНІ грає багато музикантів, які свого часу закінчували консерваторію по класу домри. Сам Гуцал пошепки називає вибір такого інструменту долею.

Якби батьки тоді купили йому фортепіано, ким би він був тепер? "Напевно вже не пов’язав би своє життя з народною музикою", − відповідає замислено.

Далі була музична десятирічка. Дехто з однокласників після випуску обрав медичний чи політехнічний виші – так тоді було модно. Проте Гуцал не сумнівався у правильності свого музичного вибору.

 

1961-го перебрався до Києва, аби навчатися в консерваторії. Спочатку клас кобзи, а згодом додалось диригування.

Його перший оркестр був навчальним – тоді всі однокурсники пробували себе в ролі диригента. Проте не всім вдалося ними стати.

Разом із тим, навчаюсь на кафедрі народних інструментів, Гуцал заглибився в історію українських народних інструментів.

Ви знаєте, що скрипка має українські витоки? − Гуцал підходить до скляної шафи та вказує пальцем на подібний до груші інструмент. Це гудок, триструнний прототип скрипки. – Його можна побачити на куполі Софійського собору. Якщо це розпис ХІ сторіччя, то коли з’явився гудок? Це ж маляр не просто так з голови узяв. Значить, він був у побуті, його знали.

Усього відомо близько 60 українських народних інструментів. Деякі вважаються забутими. Кафедра бандури, скажімо, з’явилася в київській консерваторії лише наприкінці 1950-х.

 

Україна отримала оркестр народних інструментів останньою з усіх союзних республік, каже Гуцал.

Здавалося б, чого нам не вистачало? – до цього усміхнений Гуцал враз серйознішає. – Україна має найбільше музичних інструментів, до того ж яких колоритних. А оркестру не було. Авторитетні люди, композитори боролися за це. І тільки 1969-го його вдалося створити. Не завдяки державі, ні, а завдяки музичній спільноті. Вже потім політика почала поступово змінюватися і українці зрозуміли, що ми – достойний народ, не ликом шитий.

Перед Гуцалом-диригентом тоді стояло складне завдання – знайти людей і встановити між музикантами контакт, досягти порозуміння. Та головне – сформувати репертуар.

 

12 квітня 1970 року під час першого концерту новоствореного оркестру зі сцени київської опери неодноразово пролунав "Запорізький марш". Знаковий твір сліпого бандуриста Євгена Адамцевича зазвучав по-новому в оркестровці Гуцала.

Натомість комуністична партія помітила в ньому не оновлене аранжування, а подібність до пісень січових стрільців.

За декілька років марш заборонять, а плівку з його записом розмагнітять. Диригенту закидатимуть надмірну любов до національної музики, коли в фаворі має бути інтернаціональна.

Гуцала звільнять з оркестру. Повернутися він зможе лише 1984-го. З цього моменту почнеться нова історія оркестру НАОНІ.

Все життя ми в боротьбі. Нам би й не хотілося, але ми маємо весь час доводити, що ми повинні бути, повинні існувати, повинні грати, і так далі, і так далі… Весь час. Ніхто ніколи не скаже, що ми – головні, що народна музика – це фундамент нашої духовності. А насправді ми і є головні, − Гуцал замовкає та після паузи голосно і з усмішкою запитує. – Ви згодні чи ні?!

 

Для нього в цій боротьбі відведено декілька ролей: перекладача, котрий втілить написані композитором ноти, педагога, який об’єднає учорашніх студентів із заслуженими артистами. А ще роль батька, бо оркестр називає великою сім’єю.

Ми хоч і не заперечуємо індивідуалізм, але в колективі всі мають якось ладити одне з одним, взаємодіяти, спілкуватись. Дуже важливо, коли є динамічна та ритмічна злагодженість. Саме тому диригент має бути для оркестрантів моральним, музичним і художнім авторитетом.

Творчі експерименти – це теж частина боротьби. Останній з них – у співпраці з електронним гуртом ONUKA – завдяки цьогорічному Євробаченню в Києві побачила вся Європа.

Гуцал пам’ятає лідерку проекту Нату Жижченко маленькою дівчинкою. Каже, що вона несе цілющу силу до народної музики. Вона ж називає його одним з китів, на яких тримається українська держава.

 

Для оркестру НАОНІ експерименти – це нові барви. У нас, звісно, і своїх багато, але все, що додається, − це добре, − говорить Гуцал. − Я тільки за подібні проекти, щоб ніхто не думав, наче народні інструменти – це щось рудиментарне. В нас є головне завдання зберегти наші традиції, нашу основу та першоджерело. Народну. Інструментальну. Музику.

Він відчеканює кожне слово, а потім замріяно додає, що хотів би поєднати фольклор з візуальним перфомансом. Наприклад, з пісочною анімацією.

Наостанок виникає питання – що такого має статися, аби боротьба скінчилася? Де кінець шляху? Гуцал витримує паузу, а потім з усмішкою каже – боротьба не закінчується ніколи. Праці, як і життя, без боротьби бути не може.

Ти зійшов на гору, а горизонт уже розширився і ти йдеш далі. І так весь час, весь час, весь час. Бо немає вершини мистецтва. Сьогодні ти виконав симфонію Бетховена, а завтра ти маєш виконати її краще. І завтра, чи за рік, або за п’ять ти будеш вже іншою людиною, по-іншому сприйматимеш світ. Бо ти митець. І таким є твоє життя.

Віктор Омелянович закінчує імпровізовану екскурсію своєю філією музею народних інструментів. Крізь подвійні двері з зали долітає тонкий хор струнних. Запис альбому в розпалі.

− Всім розкажіть, що скрипка – це український інструмент. Італійці зробили класичній варіант і їм це вдалося. Але ми все одно родоначальники. Ми.

 

Марія Педоренко, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua