Дівчина з фотоапаратом: як Ольга Якимович знімає побут війни

Професію фоторепортера в гарячій точці досі часто вважають чоловічою.

Утім, у світі, а нині – в Україні, працює чимало жінок-фотографів, котрі мають справу зі складними темами війни та конфліктів, їхніх передумов та наслідків.

Тож УП.Культура вирішила розпитати кількох найпомітніших українських фотографинь про їхній шлях у професії.

Перша розповідь – про Анастасію Власову. Друга – про Юлію Кочетову-Набожняк. Сьогоднішня – про Ольгу Якимович.

Ольга Якимович. Фото: Максим Нестеренко

Ольга Якимович у фотожурналістиці понад 10 років, її світлини виходили друком у десятках українських ЗМІ. Нині працює у виданнях "Киевский телеграф" та Ера FM.

Також багато років вона співпрацює з Українськими тижнями моди – зйомку фешн-бекстейджів називає власним професійним хобі.

Фото: Rocco Lamparelli

На Сході України знімає з літа 2014 року. Перед тим висвітлювала конфлікт у Косово.

У зону АТО поїхала за власним бажанням, прагнучи документувати події та розібратися у їхніх причинах.

Фото: Наталя Кравчук

Фото: Костянтин Пустовалов

У моєї мами було в житті два страхи. Коли я переросла дитсадковий вік, вона просила: "Олю, що завгодно, тільки не мотоцикл!". Коли почала вчитися і працювати фотографом, мама благала: "Що завгодно, окрім гарячих точок!".

За рік я поїхала в Косово. Мамі про це сказала, коли на руках вже були всі документи, візи і квитки. Вдячна їй, що будь-які мої рішення вона завжди приймає, навіть якщо вони їй не до душі.

У Косово я знімала в 2008 році, одразу після укладення мирного договору. Перші базові принципи роботи в зоні конфлікту мені розповіли саме там: куди можна заходити, а куди ні, як має рухатися машина, як працює група, як спілкуватися з переселенцями.

І хоча згодом, під час Майдану, у мене теж не обійшло відчуття власного "безсмертя", усе ж чітко спрацьовувало розуміння: щохвилини в тебе може щось "прилетіти".

Усі фотографії: Ольга Якимович

Поїздки в АТО стали для мене новим досвідом. По-перше, на відміну від Косово, це були події в розвитку. А по-друге, на відміну від Майдану, відбувалися не вдома, не в Києві (у випадку Майдану цей фактор трохи заспокоював).

У такій ситуації більше думаєш про те, як тебе можуть зрозуміти, чи буде доречним жарт, як спілкуватися с з людьми. Це надважливо в плані безпеки, бо ти перебуваєш в зоні бойових дій, де всі люди по-своєму переживають стрес. І потрапити у складну ситуацію можна на рівному місці.

Працюючи, завжди намагаюсь бути дуже щирою. За натурою я є людиною досить оптимістичною, тому завжди усміхаюсь, запитаю, як справи, говорю просто, по-людськи.

Були випадки, коли зупинялась на блокпостах і мені казали, мовляв, Боже, як класно – ви з нами поговорили, бо в нас такий блокпост, що всі проїжджають повз, спілкуємось тільки між собою, нудно, нічого не відбувається. Нудно, звісно, тоді, коли немає обстрілів.

У таких випадках тебе охоче приймають, сприймають як джерело інформації. Розпитують, що там на "великій землі", що в Києві, що по ТБ передають. Це полегшує роботу: вони самі почитають розмову і тобі не доводиться продиратися крізь якісь проблемні зони.

У спілкуванні із військовими спершу складно було подолати бар’єр. Не скажу, що я боялася людей у формі, але не знала, як із ними говорити.

Мені потрібно було побачити в службовці особистість. Не ті обов’язки, які він виконує, а людину. Утім, після кількох перших поїздок цьому вчишся.

Працюють ті ж правила, що й у спілкуванні із будь-ким іншим: повага, дипломатія, етикет. Якщо доречно – усмішка чи жарт. Кілька разів рятувало саме почуття гумору. Особливо тоді, коли їхала не з прес-туром, а зі своєю невеликою компанією колег.

Вперше в зону конфлікту я поїхала в липні 2014-го, разом зі знайомим іноземним фотографом. У мене є постійна робота, але на той час зйомку зі Сходу мені не замовляли. Хотілося самій розібратися, що там відбувається, побачити все на власні очі.

Тоді помітила відмінності в роботі наших і закордонних журналістів. Ті більш обережні – у висловлюваннях і діях. Уникають двозначності. Навіть у командній роботі, кожен сам за себе.

А ще вони намагаються дуже чітко все спланувати. Якщо в нас, зазвичай, є приблизний план, а далі – залежно від обставин. То їх це "за обставинами" нервує. Коли план ламається, вони почуваються менш комфортно. Думаю, це просто особливості менталітету і виховання.

Перші поїздки через прес-штаб АТО були доволі спокійними: виїзди на блокпости, окремі позиції. Більше нагадувало роботу в Києві, коли ти приїжджаєш на подію і маєш чітку програму того, що робитимеш.

Але мене не задовольняла необхідність отримувати постійні дозволи, а також обмеження у часі: на зйомку могли дати 15 хвилин або півгодини.

Будь-який фотограф знає, що за такий час нічого путнього ти не знімеш. З людьми потрібно знайти спільну мову, вони мають відчути, що ти не ворог.

Якось я поїхала на схід на тиждень, а лишилась на півтора місяці. Вийшло це так, що я познайомилась із медиками, які вивозили фотокореспондента газети "Сегодня" Сергія Ніколаєва, загиблого в Пісках.

Вони запропонували пройти курси першої допомоги. На той момент повноцінних п’ятиденних курсів парамедицини в мене не було, а без них почуваєшся невпевнено – не можеш допомогти ні іншим, ні, що важливо, собі.

Тож я поїхала на тиждень, аби пройти курси. Планувала скласти іспит і повернутися до Києва.

Але завершення курсів збіглося з ротаціями – тих, хто стояв на позиціях два-три тижні, міняли на тих, хто перебував на базі. Потребували людини, яка б документувала роботу.

За попередні п’ять днів до мене придивилися, стали мені довіряти. Тож я стала повноцінним членом команди – фотографувала і була запасним парамедиком.

Спочатку ми поїхали в Піски. Щойно повернулись звідти, відправили на Широкіно. Були виїзди під обстрілами з пораненими. Але найбільше було побуту, який я багато знімала.

Проте побут не дуже цікавий для новин. Це радше історія, яку ти хочеш почути потім. У ній бракує динаміки, подієвості. Просто люди, які живуть у таких умовах.

Тому поки я відклала цей матеріал. Він має вилежатися, можливо, отримати проводження замальовками про життя цих людей у мирний час. До речі, більшість із тих, кого я там знімала, тепер успішно реалізується в інших сферах – хтось відкрив кав’ярню, хтось знайшов роботу мрії, хтось створив документальний фільм.

Це приносить якийсь оптимізм, бо частіше чуєш історії про невлаштованість людей, які повертаються з фронту, – про проблеми в сім’ї, відсутність роботи, неможливість соціалізуватись.

В зоні АТО мій підхід такий. Зазвичай призначають старшого, який читає короткий інструктаж: там не висовуватись, того не робити. І я повністю підлаштовуюсь під команду.

Адже коли лишаєшся в сірій або червоній зоні і не виконуєш наказів, то підставляєш всю команду. Коли приймаєш правила, все стає досить просто.

Так, можливо я не зніму якийсь особливий кадр, але я точно знаю: ми приїхали вчотирьох і вчотирьох поїдемо, ще й когось вивеземо.

Я не з тих, хто прибігає і без зайвих слів клацає камерою в обличчя. Бо це приватний простір людини – неважливо, де вона перебуває, в мирному місті чи в АТО. Мабуть, в цьому і є різниця документального фотопроекту та репортажної зйомки.

Репортаж прийшов-відзняв – і тобі неважливо, хто ці люди. Це грубо, але насправді так і є: ви не знаєте одне одного, вони не знають, де і в якому контексті вийдуть фото.

Коли ж довго працюєш над темою, бачиш особистість людини. І це вже зовсім інший рівень відповідальності. Дуже важко повертати довіру людей, якщо до тебе вони вже мали негативний досвід співпраці із пресою.

Поїздки в АТО зробили мене ще більш цинічною, ніж я була, жорсткішою. Так, я співчуваю і співпереживаю, але мені це не рве душу.

Я стараюсь контролювати свою внутрішню цілісність. Бо коли мене почало занадто сильно переймати побачене, я зрозуміла, що починаю розсипатись на шматки. Для нормального функціонування мені це не треба. Я пам’ятаю всі історії, співчуваю, але не пропускаю через себе.

Після останньої поїздки у мене вперше в житті було страшне безсоння. Хоча, здавалося б, нічого надзвичайного саме для мене там не відбувалося. Не було надто сильного стресу чи трагедій.

Однак я приїхала, три дні відсипалась, а потім півтора місяці не спала, ходила як зомбі. Ніби й почувалась рівно, але не могла спати. Це, звісно, доводило до істерик.

Я почала читати багато літератури на тему посттравматичного синдрому (ПТСР), спілкувалася з психологами. Паралельно намагалася допомогти кільком знайомим. І тоді поступово прийшла до розстановки пріоритетів.

На безсоння більше не страждаю, але якісь наслідки залишилися. Як мені видається, досить легкі. Думаю, всі, хто туди їздив чи їздить, мають ПТСР у тій чи іншій мірі.

За десять років роботи я бачила дуже багатьох дівчат, які стартували з репортажного фото, але за два-три роки зникали з професії.

[L]Часто дівчата вимагають певного підходу та уваги до себе від колег-чоловіків. Але ж ми передусім фотографи: однаково займаємо місця, підходимо до спікерів. Так, це складна робота: важка техніка, багато часу на ногах, довго або бігаєш, або сидиш. Не всі витримують.

Те, що ти дівчина-фотограф, в конфліктних зонах іноді працює в плюс, допомагає швидше знайти контакт з героями. Були ситуації, коли приїжджаєш на місце з колегами-чоловіками, а люди не хочуть говорити. Підходиш, знайомишся, спілкуєшся – і вони вже трохи відкритіші, доступ на зйомку отримує ціла група.

З іншого боку, доводиться постійно чути: та навіщо тобі це потрібно, це небезпечно, от пропустимо тебе, а потім маємо за тебе відповідати. Але ж я сама за себе відповідаю і знаю, куди піду, а куди ні.

Крім того, наскільки б добре до тебе не ставилися, навіть ті ж колеги, все одно часто між рядками читаєш: та що ти взагалі можеш, що ти там відзняла! Сприймаю це як ще один штурхан для себе – довести, що можу не гірше, а може й краще.

Це додає роботі змагальності, підштовхує до того, щоб бути кращою і досягти більшого.

З якогось часу в АТО стала їздити з маминою обручкою на руці – ніби маю чоловіка, який на мене чекає. Це спростило роботу. Бували випадки, коли мою відкритість та комунікабельність сприймали як пропозицію до чогось більшого. З тих ситуацій я вигребла, але повторення їх не хотіла б.

Як і кожен фотограф, я багато чого переглядаю, але культивувати в собі якийсь певний стиль зйомки війни – ні. Мені здається, для фотографа важливо розповісти свою історію власною візуальною мовою: як ти це бачиш, як відчуваєш, що саме хочеш сказати.

Дай бог, щоб глядач все це "прочитав" у твоєму фото. Не прочитає – залишиться звичайна картинка з фронту. Люди в формі. Щось роблять – стріляють, біжать. Добре, якщо ти ще й пишеш: можеш додати зображенню ті слова, які не зміг в нього вкласти.

Але загалом фотографія – продукт твоїх внутрішніх переживань, твоєї освіти, твоїх думок і почуттів.

Зйомка модних показів та їхніх бекстеджів - хоббі Ольги Якимович

Оксана Мамченкова, Інна Семенова, спеціально для УП.Культура