Композитор Олексій Шмурак: Те, чого вчать у консерваторії, не існує

4812
15 серпня 2017

Олексій Шмурак – піаніст, композитор і співзасновник ансамблю Nostri Temporis.

Він закінчив Національну музичну академію імені Чайковського і відмовився від нот. Тепер він створює музичні перформанси, займається академічною композицією та інтердисциплінарними практиками.

УП.Культура поговорила з композитором про те, чому він насправді не композитор, чим небезпечні консерваторії, де працювати випускникам музичних академій і чому сучасна музика має бути мультимедійною.

Реклама:
Олексій Шмурак. Фото: Марія Ковальчук

Я не композитор, я артист. Композитор пише музику, а артист виступає. Я пишу музику, звісно, але з людьми мені легше спілкуватися як артисту.

Композитор може сидіти в залі у той час, коли його музику грають. Або композитор може, наприклад, зробити музику – і її слухають в інтернеті. Мені так некомфортно.

Комфортно, коли я присутній у просторі, спілкуюсь із аудиторією – і вона на мене реагує.

 

Про вигаданий простір

Під час навчання в консерваторії я зрозумів: те, чому нас вчать, і що насправді відбувається у світі, ніяк не пов’язано.

Вчать нас одному, на телебаченні щось зовсім інше, в кіно третє, на фестивалях четверте, на рок-сценах п’яте. А те, чому нас вчать, не існує нiде. Це такий вигаданий простір, якась секта, яка не має жодного відношення до реальності.

Реклама:

Тому було зрозуміло від самого початку, що треба щось змінювати. На останніх курсах я вже взагалі не сприймав почуте на парах.

Спершу було легко i трохи смiшно, бо я нічого не знав – ні про літературу, ні про кіно. Я взагалі був дуже наївний і обмежений, якщо порівнювати з собою нинішнім.

Олексій Шмурак у просторі Plivka. Фото: Женя Перуцька

Мені було комфортно, я думав, що це так треба – дивитись у ноти, правильно грати ноти, інакше не можна. Я не знав, що можна інтерпретувати, грати з простором, що важлива візуальна складова, світло.

Наприкінці другого курсу ми з колегою Максимом Коломійцем [композитор, арт-директор, гобоїстприм. УП.Культура] заснували Ensemble Nostri Temporis. Це був ансамбль, який грав сучасну академічну музику і робив різні мультимедійні проекти. З цього все почалося.

Потім я почав співпрацювати з електроакустичним композитором i артистом Олегом Шпудейко. І всюди було або відео, або перформанс, був задіяний простір.

Композиція з вокально-електроакустичного альбому Олега Шпудейка і Олексія Шмурака, що вийде у 2018-му

Це деякою мірою кризовий момент, коли довго перебуваєш в одному середовищі, де нічого нового не відбувається, хочеш з нього вийти. Врешті-решт виходиш. Це як у фільмі "Матриця" – дають червону таблетку, він виходить у реальний світ і не може вже повернутися назад.

Саме тому я не зможу зараз просто сісти писати ноти й ігнорувати все те, що відкрив за ці роки. Я можу тільки інтегрувати.

Фото: Тарас Тарасов

Є органіка людини. Вона може змінюватися з часом, але не радикально. Людина не може стати принципово іншою. Ця моя органіка – використовувати рiзнi засоби, активно спiлкуватися, iнтегрувати – була завжди, просто ранiше в мене не було поля, де я міг би її висловити.

Про музичні межі

Стерти рамки – це звучить красиво, але нереально. У Києві зараз все кипить і розвивається – є "Ухо" [музичне агентство, яке влаштовує концерти академічної та імпровізаційної музикиприм. УП.Культура], Kyiv Contemporary Music Days [освітньо-концертна платформа сучасної академічної музикиприм. УП.Культура].

Але в багатьох iнших структурах продовжує жити академічний формат. Мені здавалося, що за останні чотири роки сталося море всього і просто неможливо робити одне і те ж.

 

Консерваторії працюють за тими ж програмами, грає роль соціокультурна ідентичність – людям приємно усвідомлювати себе продовжувачами традицій, Бетховена і Шостаковича. Ти не можеш їм сказати: все, чувак, цього більше немає, кордонів немає, давайте зіллємось в екстазі.

Тому я займаюсь іншим – привношу підходи з академічного бекграунду в експериментальну мультимедійну сцену.

Про консерваторії

Потрібно визнати, що більшість речей, які викладають у консерваторії, не існують на ринку. Якщо оркестри і театри ще існують, то нотна академічна музика, що пишеться сучасними композиторами, існує на останньому подиху.

Тому, якщо казати про реформу освiти, по-перше, треба дуже серйозно зайнятися звукорежисурою. Треба вивчати функціональну музику. У нас взагалі ніде не вчать писати хорошу музику для фільмів, реклами, телебачення.

Фото: Женя Перуцька

Потрібно визнати, що крім нотної музики для акустичних iнструментiв, існує безліч інших сучасних жанрів. Є інсталяція, мультимедійний проект, інтернет та його можливостi, врешті-решт.

Звісно, в Україні є люди, які працюють у форматі електроакустичної музики, але це просто крапля в морі.

Щороку в українських консерваторіях випускають по 20-22 композитора, для яких немає ринку. Нікуди не можна влаштуватися композитором.

Тому потрiбно або зробити спеціально під це дотації, як це роблять на Заході, де є купа фестивалів, замовлень, стипендій, або визнати, що ринку немає і змінити освіту. Навіщо на це виділяти гроші?

 

Про композиторів, які зникають

Існує серйозна проблема. Ніхто не працює над тим, щоб виростити нове покоління. Коли ми з Максимом Коломійцем заснували в 2007 році ансамбль, то думали, що за десять років в Україні буде п’ятнадцять-двадцять крутих композиторів. Але ні.

Майже всі з тих талановитих людей, яких ми знали, поїхали. Вони зараз переважно в Європі. А ті, кому зараз по 15-18 років, навіть не хочуть вступати в українські консерваторії. Вони хочуть одразу на Захiд. Тому, думаю, з цим реальна криза.

Необхідно створювати композиторську спільноту. Причому ця композиторська спільнота має бути з мізками, вони мають вміти працювати з мультимедіа, простором, інтернетом, неакадемічними жанрами.

 Фото: Женя Перуцька

Про контакт аудиторії з музикою

Люди бояться взаємодії. Ми одного разу з поетами робили перформанс на книжковому фестивалі в Запоріжжі. Це був перформанс у цікавому просторі, абсолютно не академічному – бетонні стіни, будматеріали.

Ми були в різних кутках зали, ходили туди-сюди, читали, експериментували з музичними iнструментами. І ми були впевнені, що люди теж ходитимуть і якось з нами взаємодіятимуть.

Але вони поводилися зовсім інакше. Вони притислися до стін і з усіх сил намагалися бути не артистами.

 Фото: Женя Перуцька

Те ж саме в мене було, як не дивно, в Мюнхені. Ми проводили там перформанс із російським хореографом і європейськими художницями. Вiдвiдувачi сідали на підлогу, ближче до стін.

І ось що я зрозумів: люди бояться бути перформерами, артистами. Виявилося, що інтеракція – це дуже складно. І проблема не в людях. А в тому, що ми не знаємо, як це робити.

Хоча, мабуть, сучаснi театральнi i перформативнi дiячi знають. А нам треба вивчати.

Про те, що далі

Музика неймовірно змінюється. У класичній цього, можливо, не помітно. Але сучасна музика трансформується з шаленою швидкістю.

Молодь, яка є зараз, кардинально відрізняється від тієї, що була десять років тому. Відповідно, і з сучасною класичною музикою відбудеться те саме – за десять років ситуація зміниться, зміниться попит, і люди слухатимуть щось інше.

Фото: Тарас Тарасов

Це не означає, що вони слухатимуть лише сучасну музику. Ми живемо в епоху архiвiв i стирання кордонiв сучасного й iсторичного.

Вистрiлити може будь-що. Наприклад, Чарльз Айвз [американський композитор, основоположник нової американської композиторської школи ХХ століття – прим. УП.Культура] і Джачiнто Шельсi [італійський композитор і поет – прим. УП.Культура].

Це композитори, які прожили дуже довге життя – більше 80 років. Але за життя їхню музику ніколи не виконували. Вони собі існували всередині своєї тусовочки.

Але коли Айвзу було під 90, а Шельсi за 80, їх хтось актуалізував і почав виконувати. Тепер це світові композитори, класики.

Тому я припускаю, що зараз в Україні живе композитор, якого ми не знаємо, або знаємо, але не надто цiнуємо. Може, колись він стане модним – і ми дуже здивуємося.

Композиція з вокально-електроакустичного альбому Олега Шпудейка і Олексія Шмурака, що вийде у 2018-му

Альона Вишницька, спеціально для УП.Культура



Реклама: