"Нечуй. Немов. Небач": Уривок із несподіваного роману про Івана Нечуя-Левицького

3918
26 серпня 2017

Роман "Нечуй. Немов. Небач" – про кохання і зраду, натхнення й боротьбу великого письменника в епоху парових машин.

Іван Нечуй-Левицький – одна з найбільш загадкових та недооцінених постатей української літератури кінця ХІХ-ХХ століть.

Він народився у 1838 році, за десять років до "Весни народів", а помер, коли Україна ненадовго здобула незалежність у 1918-му.

Реклама:

Попри те, що Іван Левицький прожив майже вісімдесят років і став класиком української літератури, про його життя залишилося не так багато відомостей, а постать письменника оточує чимало домислів.

Відомі та маловідомі факти з життя Нечуя набули нового трактування у світлі технічних досягнень Вікторіанської епохи.

Чому він не одружився, хоча достеменно був закоханий? За що його кохали жінки? І чи міг насправді кохати? Адже хворе серце Нечуєві замінив механізм, який слід було заводити, наче годинник, – кожного дня. Він писав і так боровся з Імперією, яка також використовувала силу металу й пари, аби підкорити не лише серця, але й душі.

Тему для книги вибрали читачі впродовж голосування у Facebook за проект "Стартап Нечуй".

Книга виходить у серії "Приватна колекція" літературознавця Василя Габора у Літературній агенції "Піраміда". Сьогодні пропонуємо уривок із неї на УП.Культура.

 

Нечуй. Немов. Небач.

Реклама:

На Медового Спаса під церковний дзвін на Подолі, на пристані ладнався до виходу великий паровий дуб. Кочегар розпалив топку і тепер кидав у неї хрустке вугілля – голий по пояс, засмаглий та блискучий від поту.

До пірсу під’їжджали один за одним електричні та кінні екіпажі, з них виходили пани. Усі були в масках тварин і поправляли їх на собі, немов зібралися на карнавал. Але в руках несли плетені кошики, з яких визирали наїдки та напої: вуджені ковбаси, варені яйця, хлібини й салатна городина, плящини з вином.

Між собою пани віталися з поклонами і виглядали кумедно: Ведмідь вітав Цапа, Лис знімав капелюха перед Вовком, Білка ручкалася з Півнем, а Ворона обіймалася з Бобром. Їхні шкіряні із заклепками маски були зроблені майстерно та витончено. Пани завантажували кошики з провіантом до дуба і самі сходили трапом на палубу.

Збоку виглядало, що це зібрання якогось дивного, проте цілком пристойного товариства. Година була рання, зайвих очей було обмаль.

Нечуй та Теобало приїхали на Поділ в електричному кебі. Коли Нечуй розплатився з візником, Теобало простягнув йому шкіряну маску:

– Будеш зайцем. Не годиться новаку бути хижим звіром.

Сам Теобало почепив собі похмуру машкару зубра з рогами.

– Добре, що тебе здалеку буде видно, – сказав уже під маскою Нечуй, показавши на роги Теобала. – Я хоч не помилюся!

– Та і я тебе, братчику, завважу! – Гниверба теліпнув Левицького по заячих вухах.

Вони зійшли трапом до дуба, і чоловік у масці вовка спитав:

– Для чого всі звірі збираються тут, панове?

– В ім’я святих Кирила й Мефодія! – відповів Теобало. Нечуй зрозумів, що це був пароль.

Вони сіли на лавки поміж іншими людьми в масках звірів. Усі весело теревенили про погоду та інші дрібниці бо, певно, добре знали один одного, а Нечуй мовчав та вглядався в їхні очі, намагаючись угадати, хто ж то.

Пани все прибували, і ті, кому не вистачило місця на дубі, заповнили ще два човни. У них на веслах сиділи дужі веслувальники в однакових чорних масках ведмедів, що блищали на сонці дрібними іскрами.

Маховик парового двигуна зробив кілька обертів, і від нього довгі тяги прокрутили щедро змащені чорною оливою механізми, розташовані біля уключин. Як по команді, весла з боків дуба піднялися й опустилися у воду без плюскоту – судно відчалило від дерев’яного пірсу та рушило вверх за течією Дніпра. Обабіч дуба і трохи позаду ескортом пливли два човни.

На дубі один із чоловіків у масці лиса красиво затягнув:

Ангели, знижайтеся,

До землі спускайтеся,
Бог, що сотворив нам віки,

Живе нині з чоловіком,
Станьте з хором,

Всім собором,
Веселіться, адже з нами Бог!

До нього додалося ще кілька голосів:

Це час наближається!

Це син посилається!
Це літа прийшла кончина.

Це Бог посилає сина.
День приходить –

Діва родить.
Веселіться, адже з нами Бог!

Тоді пісню підтримали на човнах. Товариство співало вже хором, гучно й розкотисто:

Звіщений пророками,

отчими нароками,

В останнім буде літі,

це є в Новім Заповіті.

Дух свободи нас в нас родить,

Веселіться, адже з нами Бог!

– Тут вся Громада київська? – тихо спитав Нечуй, нахилившись до Теобала.

– Не вся, але тут майже самі тузи!

Вони, минувши зелену Оболонь та численні селянські човники, підпливли до Вишгорода і за ним пристали до одного з безлюдних островів, укритого деревами й чагарниками.

Ніс дуба із шурхотом ковзнув піщаним дном до берега, і всі прибулі, закотивши штани та тримаючи взуття в руках, посходили на берег. Слідом повиносили кошики з наїдками. Одного члена громади, у масці лева і, вочевидь, літнього, двоє інших попід руки знесли на землю.

– Усі ми зголодніли, браття! – гучно повідомив чоловік у масці лиса. – Аби машкара не заважала нам попоїсти, пропоную провести новаків крізь скорочену процедуру, адже всі ми їх добре знаємо, і вони добре зарекомендували себе на випробуваннях! Чи всі згодні з такою пропозицією? – звірі схвально загули.

Усі вишикувалися у два ряди, і Теобало Гниверба, трохи накульгуючи, повів Івана вздовж них. Разом із ним ішли двоє у масках Синиці та Орла. І Нечуй знав, що то Микола Лисенко та його поручитель.

Як Нечуй рухався вздовж шеренги, пани знімали свої машкари та представлялися з поклоном, хоча більшість із них він і так добре знав:

– Володимир Антонович до ваших послуг!

– Павло Житецький до ваших послуг!

– Олександр Русов із повагою!

– Михайло Старицький, мої шанування!

– Павло Чубинський до ваших послуг!

– Володимир Страшкевич із повагою!

– Михайло Драгоманів, радий бачити вас у нашому товаристві!..

Нечуй усім кивав, і його заячі вуха кумедно теліпалися, коли він вклонявся на всі боки.

Попереду на ослінчику нерухомо сидів чоловік у масці Лева:

– Прочитайте присягу! – його голос видався Нечуєві неживим, металевим. Він став перед левом на одне коліно, а поруч опустилася Синиця. Обидвоє поклали руку на серце. І там, де мало битися Іванове, він відчув лише легке шурхотіння механізму під шкірою:

– Присягаюся в жодному разі та за жодних обставин не розказувать нікому про членів громади та час і місце їх зібрання, – почали вони разом. – Не повідомляти жодній душі, яка не є членом громади, про її плани й задуми. Стояти горою за всіх членів Громади і помагати їм у добрих справах чи й у біді так само, як вони допомагатимуть мені. Присягаюся служити українській справі іще більш завзято, як робив це досі!

Чоловік у масці лева помовчав, а тоді сказав:

– Присягу прийнято!

Двоє у масках ведмедів зняли з нього машкару лева – Іван раптом пізнав Тараса Шевченка та мимоволі відступив на крок.

– Тільки сильний стає на бік слабкого! – сказав Тарас металевим голосом, і слова за ним повторила вся Громада:

– Тільки сильний стає на бік слабкого!..

– Тепер і ти зніми маску, – сказав Теобало, що стояв позаду і розстібав ремінець своєї машкари. – Звірі стали людьми, а народ стане нацією.

Кілька громадівців зайшли далі на острів і повернулися з оберемками хмизу. Розклали багаття,

порозстеляли рушники, подіставали пляшки і чарчини, поставили самовар. Усі дуже зголодніли, тож із охотою накинулися на наїдки.

– Я думав, доброї пам’яті дідо Стех не встиг доробити Тараса, – сказав Нечуй, наминаючи курячу ногу.

– Зробив не все, що хотів, але таки досить, – відказав Теобало. – Заповів його по смерті Громаді.

Громада гуляла, аж поки не впали сутінки та не зійшов місяць. При його світлі чоловіки знов повдягали химерні маски, повантажилися на дуба, і він рушив разом із човнами до бистрини. Серединою Дніпра простягнулася місячна доріжка. Громадівці запалили смолоскипи й затягнули на кілька голосів:

Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни,

Волі і світу промінням

Ти її осіни.

Світлом науки і знання

Нас, дітей, просвіти,

В чистій любові до краю,

Ти нас, Боже, зрости...

– Яка краса! – сказав Нечуй Лисенку. – Чому я не чув цього раніше?

– Се таємний гімн Громади, – мовив Микола, – настане час, і його знатимуть усі.

Петро Яценко "Нечуй. Немов. Небач."

Літературна агенція "Піраміда"

Титульне фото на сторінці: Depositphotos

Заголовне фото: billiondigital/Depositphotos



Реклама: