Роман "Нечуй. Немов. Небач" – про кохання і зраду, натхнення й боротьбу великого письменника в епоху парових машин.
Іван Нечуй-Левицький – одна з найбільш загадкових та недооцінених постатей української літератури кінця ХІХ-ХХ століть.
Він народився у 1838 році, за десять років до "Весни народів", а помер, коли Україна ненадовго здобула незалежність у 1918-му.
Попри те, що Іван Левицький прожив майже вісімдесят років і став класиком української літератури, про його життя залишилося не так багато відомостей, а постать письменника оточує чимало домислів.
Відомі та маловідомі факти з життя Нечуя набули нового трактування у світлі технічних досягнень Вікторіанської епохи.
Чому він не одружився, хоча достеменно був закоханий? За що його кохали жінки? І чи міг насправді кохати? Адже хворе серце Нечуєві замінив механізм, який слід було заводити, наче годинник, – кожного дня. Він писав і так боровся з Імперією, яка також використовувала силу металу й пари, аби підкорити не лише серця, але й душі.
Тему для книги вибрали читачі впродовж голосування у Facebook за проект "Стартап Нечуй".
Книга виходить у серії "Приватна колекція" літературознавця Василя Габора у Літературній агенції "Піраміда". Сьогодні пропонуємо уривок із неї на УП.Культура.
 |
Нечуй. Немов. Небач.
На Медового Спаса під церковний дзвін на Подолі, на пристані ладнався до виходу великий паровий дуб. Кочегар розпалив топку і тепер кидав у неї хрустке вугілля – голий по пояс, засмаглий та блискучий від поту.
До пірсу під’їжджали один за одним електричні та кінні екіпажі, з них виходили пани. Усі були в масках тварин і поправляли їх на собі, немов зібралися на карнавал. Але в руках несли плетені кошики, з яких визирали наїдки та напої: вуджені ковбаси, варені яйця, хлібини й салатна городина, плящини з вином.
Між собою пани віталися з поклонами і виглядали кумедно: Ведмідь вітав Цапа, Лис знімав капелюха перед Вовком, Білка ручкалася з Півнем, а Ворона обіймалася з Бобром. Їхні шкіряні із заклепками маски були зроблені майстерно та витончено. Пани завантажували кошики з провіантом до дуба і самі сходили трапом на палубу.
Збоку виглядало, що це зібрання якогось дивного, проте цілком пристойного товариства. Година була рання, зайвих очей було обмаль.
Нечуй та Теобало приїхали на Поділ в електричному кебі. Коли Нечуй розплатився з візником, Теобало простягнув йому шкіряну маску:
– Будеш зайцем. Не годиться новаку бути хижим звіром.
Сам Теобало почепив собі похмуру машкару зубра з рогами.
– Добре, що тебе здалеку буде видно, – сказав уже під маскою Нечуй, показавши на роги Теобала. – Я хоч не помилюся!
– Та і я тебе, братчику, завважу! – Гниверба теліпнув Левицького по заячих вухах.
Вони зійшли трапом до дуба, і чоловік у масці вовка спитав:
– Для чого всі звірі збираються тут, панове?
– В ім’я святих Кирила й Мефодія! – відповів Теобало. Нечуй зрозумів, що це був пароль.
Вони сіли на лавки поміж іншими людьми в масках звірів. Усі весело теревенили про погоду та інші дрібниці бо, певно, добре знали один одного, а Нечуй мовчав та вглядався в їхні очі, намагаючись угадати, хто ж то.
Пани все прибували, і ті, кому не вистачило місця на дубі, заповнили ще два човни. У них на веслах сиділи дужі веслувальники в однакових чорних масках ведмедів, що блищали на сонці дрібними іскрами.
Маховик парового двигуна зробив кілька обертів, і від нього довгі тяги прокрутили щедро змащені чорною оливою механізми, розташовані біля уключин. Як по команді, весла з боків дуба піднялися й опустилися у воду без плюскоту – судно відчалило від дерев’яного пірсу та рушило вверх за течією Дніпра. Обабіч дуба і трохи позаду ескортом пливли два човни.
На дубі один із чоловіків у масці лиса красиво затягнув:
Ангели, знижайтеся,
До землі спускайтеся,
Бог, що сотворив нам віки,
Живе нині з чоловіком,
Станьте з хором,
Всім собором,
Веселіться, адже з нами Бог!
До нього додалося ще кілька голосів:
Це час наближається!
Це син посилається!
Це літа прийшла кончина.
Це Бог посилає сина.
День приходить –
Діва родить.
Веселіться, адже з нами Бог!
Тоді пісню підтримали на човнах. Товариство співало вже хором, гучно й розкотисто:
Звіщений пророками,
отчими нароками,
В останнім буде літі,
це є в Новім Заповіті.
Дух свободи нас в нас родить,
Веселіться, адже з нами Бог!
– Тут вся Громада київська? – тихо спитав Нечуй, нахилившись до Теобала.
– Не вся, але тут майже самі тузи!
Вони, минувши зелену Оболонь та численні селянські човники, підпливли до Вишгорода і за ним пристали до одного з безлюдних островів, укритого деревами й чагарниками.
Ніс дуба із шурхотом ковзнув піщаним дном до берега, і всі прибулі, закотивши штани та тримаючи взуття в руках, посходили на берег. Слідом повиносили кошики з наїдками. Одного члена громади, у масці лева і, вочевидь, літнього, двоє інших попід руки знесли на землю.
– Усі ми зголодніли, браття! – гучно повідомив чоловік у масці лиса. – Аби машкара не заважала нам попоїсти, пропоную провести новаків крізь скорочену процедуру, адже всі ми їх добре знаємо, і вони добре зарекомендували себе на випробуваннях! Чи всі згодні з такою пропозицією? – звірі схвально загули.
Усі вишикувалися у два ряди, і Теобало Гниверба, трохи накульгуючи, повів Івана вздовж них. Разом із ним ішли двоє у масках Синиці та Орла. І Нечуй знав, що то Микола Лисенко та його поручитель.
Як Нечуй рухався вздовж шеренги, пани знімали свої машкари та представлялися з поклоном, хоча більшість із них він і так добре знав:
– Володимир Антонович до ваших послуг!
– Павло Житецький до ваших послуг!
– Олександр Русов із повагою!
– Михайло Старицький, мої шанування!
– Павло Чубинський до ваших послуг!
– Володимир Страшкевич із повагою!
– Михайло Драгоманів, радий бачити вас у нашому товаристві!..
Нечуй усім кивав, і його заячі вуха кумедно теліпалися, коли він вклонявся на всі боки.
Попереду на ослінчику нерухомо сидів чоловік у масці Лева:
– Прочитайте присягу! – його голос видався Нечуєві неживим, металевим. Він став перед левом на одне коліно, а поруч опустилася Синиця. Обидвоє поклали руку на серце. І там, де мало битися Іванове, він відчув лише легке шурхотіння механізму під шкірою:
– Присягаюся в жодному разі та за жодних обставин не розказувать нікому про членів громади та час і місце їх зібрання, – почали вони разом. – Не повідомляти жодній душі, яка не є членом громади, про її плани й задуми. Стояти горою за всіх членів Громади і помагати їм у добрих справах чи й у біді так само, як вони допомагатимуть мені. Присягаюся служити українській справі іще більш завзято, як робив це досі!
Чоловік у масці лева помовчав, а тоді сказав:
– Присягу прийнято!
Двоє у масках ведмедів зняли з нього машкару лева – Іван раптом пізнав Тараса Шевченка та мимоволі відступив на крок.
– Тільки сильний стає на бік слабкого! – сказав Тарас металевим голосом, і слова за ним повторила вся Громада:
– Тільки сильний стає на бік слабкого!..
– Тепер і ти зніми маску, – сказав Теобало, що стояв позаду і розстібав ремінець своєї машкари. – Звірі стали людьми, а народ стане нацією.
Кілька громадівців зайшли далі на острів і повернулися з оберемками хмизу. Розклали багаття,
порозстеляли рушники, подіставали пляшки і чарчини, поставили самовар. Усі дуже зголодніли, тож із охотою накинулися на наїдки.
– Я думав, доброї пам’яті дідо Стех не встиг доробити Тараса, – сказав Нечуй, наминаючи курячу ногу.
– Зробив не все, що хотів, але таки досить, – відказав Теобало. – Заповів його по смерті Громаді.
Громада гуляла, аж поки не впали сутінки та не зійшов місяць. При його світлі чоловіки знов повдягали химерні маски, повантажилися на дуба, і він рушив разом із човнами до бистрини. Серединою Дніпра простягнулася місячна доріжка. Громадівці запалили смолоскипи й затягнули на кілька голосів:
Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости...
– Яка краса! – сказав Нечуй Лисенку. – Чому я не чув цього раніше?
– Се таємний гімн Громади, – мовив Микола, – настане час, і його знатимуть усі.
Петро Яценко "Нечуй. Немов. Небач."
Літературна агенція "Піраміда"
Титульне фото на сторінці: Depositphotos
Заголовне фото: billiondigital/Depositphotos
