"Собакоїди та інші люди": уривок із книги про життя ромів у Словаччині

"Собакоїди та інші люди" – це розповідь про життя в ромських поселеннях Східної Словаччини, що перебувають за межею бідності.

Її автор – австрійський репортер Карл-Маркус Ґаус.

У книжці йдеться, зокрема, про Лунік IX – район у словацькому Кошице, куди в 1980-х роках переселили ромів із цілого міста, а також про ромські нетрі в селищі Свінья.

Карл-Маркус Ґаус занурюється в побут ромів і пробує все на смак, нюх і дотик: спілкуючись із жителями ромського поселення, він вдихає атмосферу геть іншого життя.

Автор пояснює деякі особливості ромської ідентичності й правила, що діють усередині закритої від зовнішнього світу спільноти.

Як так, що в ромських поселеннях нестерпно брудно, а в ромських домах – досконало чисто? Чому на шкільних обідах ромським дітям не дають ножів?

Хто такі ґаджо? У чому полягає кастова система, і чому ті, хто називають себе ромами, не мають діла з тими ромами, яких називають "деґезі", тобто собакоїдами?

Книгу щойно випустило видавництво "Човен". Над перекладом працювала Люба-Параскевія Стринадюк.

Пропонуємо уривок читачам і читачкам УП.Культура.

Уривок

На Чемпіонаті світу з футболу 2002 року, який приймали Південна Корея та Японія, німецькій збірній спершу велося не надто весело.

Нудні матчі, вимучені перемоги – футбол скидався на рутинну працю, яку мало хто додумається споглядати добровільно: щось на зразок шліфування автомобільного кузова чи прокладання каналізаційних труб, за перегляд яких ніхто, звісно, не платитиме, не вмощуватиметься задля нього вдома перед телевізором.

Це тому, що бракує радісних новин про будні в тій жахливій Кореї, сповіщала німецька щоденна газета Bild. Статтю було підсумовано нищівним вироком для косооких невігласів: мовляв, чого доброго можна сподіватися від собакоїдів.

Європейця, ласого до свиней, які валялися в багні, до жаб, які кумкали ночами в ставках і не мали нічого спільного із зачарованими принцесами, до нашпигованих антибіотиками курей, які виробляють у своїх клітках купи посліду й у ньому ж потопають, – європейця з його вишуканим смаком до м’яса жахає думка, що хтось їсть собак.

Річ, зрозуміло, у ролі пса як найкращого друга людини, вірного супутника, охоронця, об’єкта ніжності, хоч той може і вкусити. На шкалі відрази собакоїд посідає місце, лиш трохи нижче за канібала – а про одного такого та сама газета писала кілька місяців по тому: він задовольняв свій гурманський потяг просто в центрі мирного німецького містечка.

Кастова система, що постала в індуїзмі, однак поширилася й на територіях інших релігій Південної Азії, містить сотні чи навіть тисячі каст, і собакоїди – одна з найнижчих.

Щоб належати до неї, не конче, щоб хтось із рідних, односельців чи предків колись їв собак. Це тавро: собакоїда зневажають до десятого коліна нащадків, виключають зі спільноти як "недоторканого".

За незмінною традицією незліченна група "недоторканих" постійно поповнюється вигнанцями та представниками професійних каст, які мають діло з відходами, брудною білизною, а передусім із мертвим м’ясом, – як-от утилізатори трупів тварин, а також люди, які обмивають і ховають людські тіла, – індуїсти-віряни, та й не лише вони, вважають таких довіку нечистими.

Подекуди найнижчою з найнижчих каст вважають пральників, які перуть білизну "недоторканим". Вони мають право виходити на вулицю лише поночі, адже один їхній позирк забруднює того, хто на них гляне. Інші пральники та підмітальники вулиць мусять ходити з маленькими барабанами, сповіщаючи про своє наближення, аби ті, хто не хочуть із ними зустрітися, встигли зайти в дім чи відвести погляд.

Жителі ромського поселення у Словаччині. Фото: Курт Кнайдль

У жодній релігії ритуали чистоти не є лише зовнішніми формальностями – вони сягають давніх традицій людства, засад релігійної свідомості. Здебільшого ці ритуали розвинулися до символічних дій – окрім випадків, коли новочасна релігія повертає суспільство до фундаменталістських правіків.

Зашкарублі уявлення про чистоту й нечистоту описав у прозі з Карпатської України чеський письменник Іван Ольбрахт. Троє американсько-європейських словаків, показуючи свій рідний Свидник, повели мене в чудовий музей української та русинської культури, де Ольбрахту присвячено кілька вітрин.

Ранній комуніст, якого вже в рік заснування виключили з чехословацької комуністичної партії, Ольбрахт – чи не єдиний автор свого покоління, який зацікавився далеким, найсхіднішим краєм посталої 1918 року Чехословацької республіки й досліджував його впродовж наступних тридцяти років у багатьох наукових відрядженнях.

Роман "Микола Шугай, розбійник", присвячений легендарному русинському народному герою, перекладено багатьма мовами й видано сотнями тисяч примірників. А в історіях, що розгортаються в хасидських селах Карпат, Ольбрахт змалював зовсім інший єврейський світ, не подібний на культурно-витончене єврейське середовище Праги.

Ортодоксальні громади в гірському краю він вважав таким собі різновидом теократії з безліччю правил, яких украй важко дотримуватися в повсякденні: від ритуальних обмивань у купальні мікве до суворого розділення їжі, аби та в жодному разі не стала некошерною, тобто нечистою. І лише той, хто корився приписам, хоч як тяжко це йому давалося, міг уникнути перетворення на нечистого.

Нечистота була лихою долею, провиною та покаранням водночас: нічого гіршого не могло спіткати людину на цім світі.

Уявлення про те, що певні люди є нечистими, що дотик до них ганьбить, що один їхній погляд паскудить, у Європі та за її межами має тривалу традицію й донині час од часу надмірно актуалізується.

Саша Мушинка у дослідженнях про досвіди поїдання собак спирається не на самі лиш легенди. Він переконаний, що колись і справді існували громади циган, які їли собак, причому не з нужди й не задля буденного тамування голоду. Споживання собачого м’яса радше було вплетеним у послідовність культових дій і мало особливе значення в культурній самоідентифікації групи.

Жителі ромського поселення у Словаччині. Фото: Курт Кнайдль

У дивний спосіб документ, що наклав тавро "собакоїдів" на деякі клани всередині ромської спільноти й зробив їх "недоторканими", водночас уможливив їхній особливий зв’язок із білими. Із жиру, отриманого внаслідок варіння собачатини, виробляли мазі й ліки, що їм чимало ґаджо приписували чудесні цілющі властивості.

Білі, долаючи огиду до циганів – пожирачів псів, під покровом ночі паломничали до ромів по коштовну мазь із собачим жиром, покликану нарешті повернути їм чоловічу силу, зцілити їхніх жінок від тривалого безпліддя чи полегшити хронічні болі.

[L]Так причина зневаги до собакоїдів одночасно була приводом для їхньої потаємної гордості; потаємної в кожному разі, адже ніхто й ніколи не повідомляв про факти відкритого вбивства чи поїдання собак, вчиненого ромами перед білими свідками.

Звичай собакоїдства, здійснюваного лише з нагоди особливих ритуалів і церемоній, був таємницею: про неї кожен знав, але ніхто не говорив.

Саша Мушинка припускає, що востаннє його практикували понад сорок років тому: більшості жителів сьогоднішнього поселення тоді ще не було на світі. Старих людей у Свіньї мізерно мало, і жменька нинішніх п’ятдесяти-шістдесятирічних не мають статусу мудреців – зберігачів давніх знань, важливих для міцності громади. Тож, імовірно, у Свіньї не лишилося вже нікого, хто міг пам’ятати собакоїдство, про яке не говорять ні з ким із чужинців і, певно, поміж собою теж не згадують.

Окрім двох-трьох старих ромів, які на той час були ще дітьми, ніхто зі спільноти не їв собачого м’яса й ніхто не знає, щό це колись означало. Але кожне з них усвідомлює, що вони – довіку деґезі, собакоїди, яких роми (а тих, своєю чергою, ніхто з ґаджо не відрізнить від собакоїдів) вважають нечистими та з відразою уникають.

Карл-Маркус Ґаус "Собакоїди та інші люди"

Переклад: Люба-Параскевія Стринадюк

Видавництво "Човен"