"Лічені години на життя". Уривок із книги "Ладнати живих" Маеліс де Керанґаль

У неділю до світанку три юнака їдуть на серф-сейшн, щоб встигнути впіймати особливу хвилю на атлантичному узбережжі.

Повертаючись додому, щасливі і виснажені, вони потрапляють в автокатастрофу. Двоє з них отримують незначні ушкодження, а третій впадає в стан термінальної коми...

Роман "Ладнати живих", французької письменниці Маеліс де Керанґаль, побудований навколо ситуації, яка для одних її учасників стає фатальною, а для інших – дає надію на життя.

Французька письменниця Маеліс де Керанґаль описує складні теми у романі "Ладнати живих". Photo Catherine Hélie © Editions Gallimard

Образ серця, що за ніч переходить від одного тіла до іншого, є кульмінаційним у романі.

Авторці вдалося в шаленому ритмі прозового твору передати почуття всіх зацікавлених сторін – невтішних батьків, талановитих лікарів, відповідальних працівників і спраглих життя хворих – усі вони мають лічені години вирішення питання життя і смерті.

Емоційно вибуховий роман зачаровує читача і спонукає до глибоких роздумів про конфлікт на стику традиційних концепцій святості життя і невпинного розвитку технологій.

Цього року роман "Ладнати живих" вийшов у видавництві "Нора-Друк" українською мовою. Переклад з французької здійснила Зоя Борисюк.

"Українська правда. Життя" пропонує уривок з нього для ознайомлення.

Цього року роман "Ладнати живих" вийшов у видавництві "Нора-Друк" українською мовою

Шон і Маріанна сіли поруч на дивані, незграбні, але радше заінтриговані, ніж надламані.

Томá Реміж сів на яскраво-червоний стілець, у його руках папка з медичними документами Сімона Лембра.

Утім, хоча ці три особи ділили той самий простір, перебували в тому самому часі, у цю мить на цій планеті не було нічого, що було б настільки віддаленим, як ці дві істоти, перейняті своїм болем, і юнак, який сів перед ними з метою – так, з метою – отримати їхню згоду на вилучення органів їхньої дитини.

Тут маємо чоловіка і жінку, підхоплених вибуховою хвилею, їх водночас вирвали зі звичного ґрунту і викинули в роздроблену темпоральність – континуум, порушений смертю Сімона (але він наче та качка, якій відрубали голову, – ще бігає подвір’ям, – тривав далі, – якась дурня, – темпоральність, виткана з болю), чоловік і жінка, які у своїх головах сконцентрували всю трагедію людства.

І тут же сидить юнак у білому халаті, він зв’язаний обов’язками і обережний, готовий неквапно вести бесіду, але в якомусь кутику мозку він уже почав вести зворотний відлік часу, усвідомлюючи, що стан тіла, в якому зафіксовано смерть мозку, погіршується, тож треба діяти швидко – раз усе так обернулося.

Томá наливає води в склянки, підводиться, щоб зачинити вікно, перетинає кімнату.

Він весь час спостерігає за цим подружжям, не спускає з них ока, з цього чоловіка й жінки, батьків Сімона Лембра.

У цей момент він, цілком певно, подумки розігрівається, знаючи, що готується поставити їх у складне становище, розсікти їхній біль запитанням, про яке вони ще не здогадуються, просити їх поміркувати й сформулювати відповіді тоді, як прибиті болем, вони схожі на зомбі й підкоряються обставинам, а він, без сумніву, готується до розмови, як до співу, розслаблює м’язи, заспокоює дихання, усвідомлюючи, що пунктуація – це анатомія мови, структура сенсу, тож візуалізує фразу-наживку, її звукову лінію, оцінює перший склад, який він промовить, склад, який розірве тишу, точний, швидкий розріз, радше поріз, ніж тріщина на шкаралупі яйця, ніж ящірка, яка дряпається по стіні, коли тремтить земля.

Реміж починає повільно, методично нагадуючи про контекст ситуації:

– Гадаю, ви розумієте, що мозок Сімона руйнується. Однак, його органи продовжують функціонувати, це виняткова ситуація.

Шон і Маріанна моргають – своєрідний спосіб висловити згоду.

Підбадьорений Томá веде далі:

– Я усвідомлюю, який біль ви відчуваєте, та мушу заторкнути одну дуже делікатну тему, – його обличчя опромінюється прозорим сяйвом, голос непомітно підвищується на півтона, стає абсолютно прозорим, коли він виголошує:

– Ми зараз у такому контексті, коли Сімон цілком може стати донором органів.

Бум! Томá одразу ж зумів задати голосові належну частоту, і кабінет немов би резонує як гігантський мікрофон, як високоточний дотик: шассі Дассо "Рафаля" на борту авіаносця, пензель японського каліграфа, м’яч, прийнятий тенісистом.

Шон підводить голову, Маріанна здригається, обоє втуплюються в очі Томá – вони з жахом починають усвідомлювати, щó тут задумують і про що говорить цей вродливий юнак із точеним профілем, який спокійно продовжує:

– Хочу знати, чи ваш син мав нагоду висловитися з цього приводу і чи ви розмовляли з ним про це.

Стіни почали вальсувати, підлога теж. Маріанна і Шон приголомшені. Роззявлені роти, погляди плавають поверхнею журнального столика, руки заламані, й мовчання – воно розпливається, густе, чорне, запаморочливе, мішанина жаху й сум’яття.

Перед ними розкрилася пустка — пустка, яку вони не можуть уявляти інакше, як "щось", оскільки уявити її як "ніщо" просто немислимо.

Вони разом борсаються перед цією повітряною ямою, хоча в їхніх головах виникають різні запитання й різні емоції.

Із плином часу Шон став самітником і мовчуном, поєднавши незворушну невіру з ліричною духовністю, що живилася мітами Океанії, а Маріанна так і залишалася дівчинкою, що йде до першого причастя у квітчастому платтячку, коротеньких тенісних шкарпеточках, на голові – віночок зі свіжих квітів, і просфорка, що прилипла до неба, вечорами вона довго молилася на горішній "полиці" двох’ярусного ліжка, яке ділила з сестрою, уклякнувши у піжамі, що кусалася, на матраці й уголос промовляючи хвалу.

(Ще й сьогодні вона заходить до церкви, досліджує тишу, наче текстуру таємниці, шукає очима маленький червоний вогник за вівтарем, вдихає важкий запах воску й фіміаму, милується денним світлом, що проникає через вітражі різнобарвними променями, дерев’яними скульптурами з намальованими очима, однак пригадує інтенсивне відчуття, яке пронизало її тієї миті, як вона зняла з шиї недоуздок віри).

Перед Шоном і Маріанною обертаються видіння смерті, картини потойбіччя, простори, поглинуті вічністю: безодня, що розмістилася в одній зі складок космосу, чорне, зморщене озеро, царство вірних, сад, де під рукою Бога оживають істоти з воскреслої плоті, долина, загублена в джунглях, де літають самотні душі, пустеля-попелище, сон, відгалуження, Дантова дірка посеред моря, а також неуявний берег, до якого дістаєшся у дерев’яній пірозі тонкого різьблення.

Обоє нахиляються вперед, схрестивши руки на животі, щоб пережити шок, їхні думки збігаються у воронці запитань, що їх вони не годні сформулювати.

Томá знову – тепер з іншого боку – заводить розмову:

– Чи ваш син занесений до національного реєстру осіб, які відмовилися бути донорами органів? Можливо, вам відомо, що він висловлював несхвалення подібної думки чи був проти?

Фраза складна, їхні обличчя спотворює гримаса.

Маріанна хитає головою:

– Не знаю, не думаю, – бурмоче вона.

А Шон несподівано пожвавлюється, його матова квадратна голова повільно повертається до Томá і заявляє, пронизуючи простір глухим голосом:

– У дев’ятнадцять років, – його торс розгойдується, він заземлений у ці погано артикульовані слова, що їх вимовляють ледве розтулені вуста. – Хіба бувають дев’ятнадцятирічні хлопчаки, які дають розпорядження щодо… для… Хіба таке буває?

"Дають розпорядження", тут Шон підвищує голос, дріб зубних звуків, крижаний вогонь.

– Таке трапляється, – м’яко відповідає Томá, – Хоча й нечасто.

Шон робить ковток води, важко ставить склянку на стіл:

– Можливо. Але не Сімон.

Тоді Томá просочується в те, що вважає щілиною в діалозі й запитує, трішки підвищуючи голос:

– Чому "не Сімон"?

Шон уважно дивиться на нього й цідить крізь зуби:

– Бо він так любить життя.

Томá киває головою, мовляв – я розумію, але далі наполягає:

– Любити життя не значить не задумуватись про смерть, він міг говорити про це з близькими.

Потягнулися волокна мовчання, які збігаються для скручування, тоді реагує Маріанна, похмура й напружена:

– Із близькими, авжеж. Я не знаю. Так! У нього є сестричка, Лу. Так, він дуже її любить. Їй сім років. Вони наче кіт із собакою, але жити одне без одного не можуть. Є ще друзі. Так, звісно, які захоплюються серфінгом, Жоан і Крістоф. І друзі з ліцею. Так, не знаю… Гадаю… Ми нечасто їх бачимо. Але його близькі… Не знаю, кого ви маєте на увазі. Зрештою, є бабуся, кузен, який живе у США, а також Жюльєтта, його перше кохання. Оце і всі його близькі. І ми.

Вони говорять про сина в теперішньому часі, – недобрий знак.

Томá веде далі:

– Я ставлю вам такі запитання, бо якщо особа, яка померла (наразі ваш син Сімон), не заявила при житті про відмову, не повідомила про незгоду, ми маємо разом замислитися над тим, чого ця особа хотіла б; "особа, яка померла (наразі ваш син Сімон)".

Томá підвищеним тоном чітко вимовляє кожне слово, він забиває цвях.

– Про згоду на що? – цього разу, підвівши голову, голос подає Маріанна – хоча вона знає, та хоче бути прицвяхованою.

Томá пояснює:

– Ідеться про згоду на вилучення органів для їх подальшої трансплантації, – вкрай необхідно пройти через брутальність фраз, що розгорнуті, наче заклики на транспарантах, пройти через їхній важкий тягар, через їхній травмуючий смисл, бо перемовини, в які закрадається двозначність, стають пастками для страждань. І Томá це відомо.

У цій точці на земній корі раптом зросло напруження, здається, затремтіли навіть листочки рослини, а вода в склянках пішла брижами, а ще здається, що й світло стає яскравішим, змушуючи кліпати повіками, а повітря вібрує, немов би над їхніми головами повільно запрацювала центрифуга.

Лише Томá залишається абсолютно нерухомим, він не проявляє жодних емоцій, не відводить погляду від їхніх облич, по яких пройшлося страждання, не зважає на сейсмічну активність щелеп і тремтіння плечей, нікуди не звертаючи, йде вперед, тож продовжує:

– Наша розмова спрямована на те, щоб збагнути й сформулювати волевиявлення власне Сімона; йдеться не про те, щоб подумати, що ви зробили б щодо самих себе, а замислитися, що вирішив би ваш син.

Томá затримує дихання, зважує жорстокість, що причаїлася в його останніх словах, у словах, які вказують на радикальну відмінність між їхніми тілами і тілом їхньої дитини, встановлюють дистанцію і водночас дають змогу поміркувати.

– Між іншим, – ледь чутно запитує, розтягуючи слова, Маріанна, – як ми можемо це знати?

Вона запитує про спосіб дії.

Шон дивиться на неї, Томá реагує одразу ж – у цю мить він відзначає про себе, що згідно з виразом, який він вивчив на одному з семінарів-тренінгів, Маріанна, можливо, є "людиною-ресурсом", інакше кажучи, такою, що здатна створити ефект кільватера: ми тут для того, щоб подумати про Сімона, про те, яким він був.

–Процес вилучення органів завжди пов'язаний із певною особистістю, з тим, що ми зможемо прочитати про життя, – ми маємо поміркувати разом. Наприклад, можна задуматися, чи Сімон був віруючим, чи він був великодушним.

– Великодушним? – ошелешено перепитує Маріанна.

– Так, великодушним, – підтверджує Томá, – яким він був у спілкуванні з іншими? Чи був допитливим? Чи подорожував? Ми маємо поставити всі ці запитання собі.

Маріанна переводить погляд на Шона, його обличчя спотворене, землиста шкіра і чорні губи, далі скоса дивиться на вазон.

Вона не бачить зв’язку між запитаннями координатора й вилученням органів, зрештою, шепоче:

– Шоне, чи наш Сімон був великодушним?

Їхні очі нипають по кутках, вони не знають, що відповісти, важко дихають.

Маріанна обвиває рукою Шонову шию з чорним і густим, як у сина, волоссям, притягує його до себе.

Їхні голови дотикаються, він опускає свою й крізь спазмоване горло видушує "так"; по суті, це "так" не має майже нічого спільного з великодушністю їхнього сина, адже за своєю сутністю Сімон не був таким уже й великодушним; він радше був схожий на кота, егоїстичного й легковажного, який, засунувши голову в холодильник, бурчить "Чорт забирай, чи в цій халупі є бодай бляшанка кока-коли?" – ніж на юнака з жестами щедрості чи уважного до інших; це "так" окреслює всього Сімона, підносить його, оточуючи сяянням соромливого й прямолінійного хлопця, який поглинав інтенсивність молодості.

Раптом в одному з подихів голос Маріанни міцніє, вона говорить чітко, хоча й збиваючись із ритму:

– Річ у тім, що ми католики, Сімон був охрещений, – і замовкає.

Томá чекає на продовження, але пауза затягується, тоді запитує, наче підставляючи плече:

– Він був віруючим? Чи вірив він у воскресіння тіла?

Маріанна дивиться на Шона, проте надалі бачить тільки його схилений профіль.

Вона кусає губи:

– Не знаю. Ми не приділяємо вірі багато уваги.

Томá насторожився, тогоріч одні батьки не дали згоди на вилучення органів з тіла дочки, заявивши, що вірять у воскресіння плоті і вважають, що завдане каліцтво зробить неможливим набуття нової форми існування, а коли Томá висловив офіційну позицію Церкви, яка прихильно ставиться до трансплантації, – вони відповіли:

– Ні, ми не хочемо, щоб вона померла вдруге.

Маріанна поклала голову на Шонове плече, потім знову заговорила:

– Минулого літа Сімон читав книжку про полінезійського шамана, людину-корала. Не знаю… Він збирався поїхати й з ним зустрітися. Пригадуєш? Це була книжка про реінкарнацію.

Шон підтверджує порухом повік і ледве чутно додає:

– Витрачати себе – для Сімона це було важливим. Він був тілесним. Авжеж, він був саме таким. Він жив у своєму тілі, саме таким я його бачу. Природа, злиття з природою, він не боявся.

Опісля паузи Маріанна невпевнено запитує:

– Чи це значить бути великодушним? Не знаю, можливо, – тепер вона плаче.

І батько, і матір почали вживати минулий час і продовжили розповідати.

Томá розцінює це, як відчутний поступ, сигнал, що думка про смерть їхньої дитини починає потроху викристалізовуватися.

Він примощує папку на столі, вільні руки кладе на стегна долонями вниз і розкриває рот, щоб продовжити.

Раптом усе – тоді як ніщо не передвіщало такого повороту – все знову повернулося в ту саму точку, дало крен, бо Шон зненацька зривається на ноги і, збуджено метаючись кімнатою, неочікувано заявляє:

– Уся ця історія з великодушністю — просто лайно!

Я не розумію, яким чином те, що людина була великодушною чи любила мандрувати, стає підставою думати, начебто вона захотіла б віддати комусь свої органи. Це надто просто.

З іншого боку, якщо я зараз скажу, що Сімон був егоїстом, то нашій розмові настане кінець?

Він несподівано підходить до Томá і шепоче йому на вухо:

– Ти нам лишень поясни, чи ми можемо сказати "ні", ну ж бо.

Здивована Маріанна обертається до нього:

– Шоне!

Та він не чує, розвертається і знову міряє кімнату, прискорюючи кроки; нарешті спирається спиною на підвіконня, чорна маса на фоні денного світла.

– Ну ж бо, скажіть нам правду. Можемо ми відмовитися чи ні?

Він сопе, наче бик.

Томá і оком не змигнув, пряма спина, спітнілі долоні на джинсовій тканині.

Маріанна підводиться, щоб підійти до Шона, простягає до нього руки, проте він відвертається, робить три кроки попід стіною, різко розвертається і б’є кулаком по стіні, вкладаючи в цей удар усю силу, аж скло над плакатом із виставки Кандінського тремтить, потім він стогне:

– Якась чортівня. Цього не може бути!

І спустошений обертається до Томá, який теж підвівся, пополотнілий, абсолютно знерухомілий, і рішуче заявляє:

– Тіло Сімона – це не склад органів, на який збираються накласти лапу. Процедура припиняється, щойно розмова з рідними, в якій ми намагаємося знайти вияв волі небіжчика, завершується відмовою.

Маріанна нарешті хапає Шона за руку.

– Усе не так просто, – шепоче вона, погладжуючи його руку, наче в цьому є потреба, і тягне чоловіка до дивана, де подружжя знову сідає, опановує себе.

Затишшя, кожен одним духом випиває склянку води і не через те, що відчуває спрагу, – треба було вичекати, продовжити існувати, відновити здатність нормально говорити.

Цієї миті Томá думає, що все, гаплик. Надто важко. Надто складно, надто жорстоко. Матір ще так-сяк, але батько – ні. Жодного відступу, все йде надто стрімко. Вони ледве усвідомили свою трагедію, як уже мають вирішувати питання вилучення органів.

[L]Він також сідає. Бере зі столика папку. Він не зможе наполягати, впливати, маніпулювати, тиснути авторитетом, не зможе вдатися до мовчазного, а через те ще жорстокішого шантажу, посилаючись на те, що здорові молоді донори – велика рідкість.

Скажімо, він позбавить їх від читання закону про те, що в разі відсутності покійного в національному реєстрі відмови від донорства, приймається принцип припустимої згоди; позбавить їх необхідності запитати себе, як припустима згода може бути правилом, якщо донор помер і, відповідно, не може висловитися і на щось погодитися; позбавить необхідності чути, що якщо він нічого не сказав за життя, це рівнозначно тому, що сказав "так", як варіант сумнівної приказки, згідно з якою "Мовчання – знак згоди"; авжеж, зрештою він промовчить про ці тексти, які можуть так легко стерти на порох сенс цього діалогу, який стане тоді простою формальністю, лицемірною згодою, як натомість закон вводить іще один момент, значно складніше поняття, яке зумовлене обопільністю, обміном: оскільки кожен індивід є припустимим потенційним реципієнтом, то хіба нелогічно й необґрунтовано припустити, що після смерті кожен стає потенційним донором?

Надалі Реміж посилається на закон тільки для того, щоб вказати шлях тим, для кого питання донорства є порожнім звуком, або для того, щоб утішити родини в їхньому рішенні тим, що їх підтримує закон, – так як поручні підтримують руку, що на них спирається.

Томá Реміж закриває папку з документами Сімона й акуратно кладе собі на коліна, даючи тим самим Шону й Маріанні Лембрам знак, що вони можуть відкласти розмову і, якщо хочуть, вийти з кімнати.

Видавництво "Нора-Друк"