"Mox nox". Уривок з нової книги письменниці Тані Малярчук

Відома письменниця Таня Малярчук, роман якої "Забуття" став "Книгою року ВВС-2016", написала свою першу повість для дітей.

"Mox nox" – це історія химерної цивілізації рукокрилих істот, які заселили зруйновані міста після того, як звідти із невідомих причин щезли люди.

Головна героїня птеропус Тереза намагається розгадати цю таємницю, а також вчиться розпізнавати справжніх друзів і боротися за правду, в яку вірить.

Читачі стануть гостями неймовірного світу, створеного авторкою і відтвореного в непересічних і атмосферних ілюстраціях київської художниці Каті Слонової.

"Mox nox" – це історія химерної цивілізації рукокрилих істот, які заселили зруйновані міста після того, як звідти із невідомих причин щезли люди

Мої крила обважніли. Я відчула глибокий жаль, бо не хотіла повертатися зі світла в темряву. Тут, під сонцем, було моє місце, і якщо вже судилося померти, то нехай краще від ніжного проміння, аніж у непроглядному мороці від голоду чи немічної старості.

Я зібралася з останніми силами і взяла курс простісінько на сонячний диск. Летіла все вище і вище, вище і вище, аж поки тіло остаточно здалося і я зомліла. Як падала вниз, уже не пам’ятаю.

– Брень… Згоріла моя хата… Брень-брень.

Що це? Я опритомніла під тужливе бренькання десь поруч.

– Тепер блукатиму по світу, поки нової не знайду-у… Брень…

Я застогнала і бренькання припинилося.

– Жива? – хтось схилився наді мною, приклавши до сухих губ флягу з водою. Я жадібно припала до її горла, щоб втамувати нестерпну спрагу.

– Самогубця?

Заперечно похитала головою, хоча, можливо, мій рятівник мав рацію. Я не навмисно, я просто дуже нещасна, хотілося крикнути йому, але не вистачило сил. Крила лежали на сирій землі мов неживі.

– Значи, просто бзіґувата?

– Прошу?

Нарешті впізнала співрозмовника – це був молодий миш-пергач, музикант із району Крилатих Нероб, куди я була заблукала взимку. Його батько грав на флоярі.

– Сонце скоро сяде, і ти зможеш повернутисі додому, – сказав він і знову взяв до рота дивний музичний інструмент. – Твої, мабуть, спереживалисі… Брень… Брень…

Видавлюючи зі своєї залізячки тремтливу мелодію, миш-пергач проговорював кілька слів пісні, поки мелодія вщухала, а тоді пхав залізячку до рота і бренькав знову.

З плечей у нього звисав брудний плащ, вишитий оранжево-зелено-чорним. Ще ніколи кольори так не милували моє око, як зараз.

Музикант грав і співав:

– Брень… Скажи-ми, мишко-любко, мишко-квітко… Брень… Брень… Чи винен я, що ти всміхаєшся так рідко… Бре-ень…

Я роззирнулася. Приміщення, де ми перебували, ні про що мені не говорило. Мабуть, це був один із тих занедбаних сирих підвалів, у яких через комарів ніхто не хотів жити.

– Дякую за порятунок, – прошепотіла я. Було ясно, що якби миш-пергач не переніс мене сюди з-під сонця, я б уже давно підсмажилася.

– Нема за що, – буркнув пергач. – Сидю собі тихонько тутай, аж раптом чую – як бабахне! Ніби конець світа настав. І я здивувавсі, бо кожен знає, що конець світа вже відбувсі. Брень… Брень-брень… Тебе як звати?

– Тереза. А тебе?

– Лео.

– Ти не спиш удень, Лео?

– Деколи сп’ю, деколи не сп’ю. Жєль днинки, нє? Може, вона остання.

– А сонце? Хіба воно тебе не сліпить?

– Колись сліпило, але я привчивсі. Стидно сонця сі бояти.

– Який ти дивний, Лео. Ти народився в горах?

– Так, але ниньки в горах іще зима. Кєжко. У минулу я там ледве дуба не дав, тому рішив цу в міскі перебути.

– Я була на вашому підпільному концерті. Твій тато так гарно грає.

Лео відмахнувся:

– Та де то мій тато, то П’єний Чіп! Мій дід і дід П’єного Чіпа були собі троюрідні. А тато мій давно не жиє. Минула зима була така кєжка, шо всі погинули: і тато, і мама, і брати, і сестри. Один я сі лишив.

Показуючи, що не потребує мого співчуття, Лео весело заспівав:

– Добре бути одинаком, ніхто не з’їсть твоє яблуко! Добре бути самому, тоді не треба ти нікому!

– Лео, мені дуже шкода, – все ж сказала я. Сама думка, що з моєю мамою чи тіткою Маріанною могло щось статися, наганяла жахливий розпач. Вони й зараз, напевно, від переживань не знаходять собі місця.

– Мені треба спішити! – я спробувала поворухнути крильми, але ті вперто не слухалися.

– Може, переломила?

Лео обережно підняв моє праве крило і спробував його зігнути. Боляче не стало. Потім ліве – так само.

– Смерті без чісý не буває, – виголосив свій вердикт. – Просто сильно сі забила, треба почекати.

Небо, яке нам було видно крізь шпари в стінах, насупилося і вкрилося сірими кошлатими хмарами. Стріла яскравого світла розсікла його навпіл і відразу так загуркотіло, що я зойкнула. Лео засміявся.

– Ще не виділа грому і блискавки?

– Ніколи.

– Зараз поллє, – і на підтвердження пергачевих слів почалася гроза.

– Лео, а в горах ідуть дощі?

– Деколи кождий день і кожду ніч.

– А за горами ти бував? По той бік хребта?

Лео заперечливо хитнув головою.

– Дуже далеко і небезпечно.

– Звідки ви тоді берете абрикоси? – здивувалась я. – Всі місцеві вірять, що за хребтом тепліше, бо там родять абрикоси, які ви привозите.

– Може й так, я не знаю. Я плодами не торгую. Деєкі пергачі летє на перевал і вимінюють абрикоси в підковоносих. А ті – в пергачів захребетних. От захребетні пергачі могли би відповісти на твої запитання. Але вони сюди не долітають. Я їх сам ніколи не видів.

– Думаєш, за хребтом ліпше, ніж тут?

– Думаю, всюди добре.

[L]Я не могла погодитися з Лео, бо що було доброго в цих руїнах?

Ми помовчали.

Мої крила трохи відійшли. Коли гроза скінчилась, я вже могла вертатися додому.

– Ще побачимося, Лео!

– Ото навряд чі, – відмахнувся пергач. – Небавком відлітаю назад у гори. Не люб’є тутай нас. Так сі з нами обходє, ніби ми лєтцта погань.

Говорячи це, Лео несподівано висунув довгого язика і впіймав муху, яка необачно пролітала повз нас. Проковтнув її й бренькнув на прощання:

– Пробач-ми, мишко-любко, мишко-квітко,

плоди в садах дозріють тільки влітку.

А поки ще зелені, брень-брень-брень,

співаю ті пісень вночі і вдень.

Такий дивний!