"Право на помилку". Уривок з книжки Джессіки Бекол

Брати відповідальність за власні історії, ставити запитання і висувати вимоги, говорити "ні"…

Американська письменниця Джессіка Бекол дослідила питання цінності навчання на помилках, розглянувши його в контексті гендерної нерівності.

Авторка взяла інтерв’ю у 25 успішних жінок: викладачок, юристок, критикинь, інноваторок тощо.

Їхні життєві й професійні досвіди склали чотири розділи. Кожен з них вчить корисним речам.

"Українська правда. Життя" пропонує ознайомитись зі вступом до книжки, уривок з якого подано нижче.

У ньому Джессіка Бекол обґрунтовує написання своєї книжки, нагадуючи про сексизм і гендерну нерівність, подолання яких залежить і від самосвідомості жінки.

Американська письменниця дослідила питання цінності навчання на помилках

За останні роки я бачила надто багато жінок, які лише співали дифірамби "цінності навчання на помилках", не описуючи жодної з них, і такі банальні твердження навряд чи в чомусь мені допомогли.

На кожній професійній конференції слухачам подавали порцію порад, наче звичайну випічку на сніданок.

Середньостатистична жінка (як я, наприклад) чує це і думає: "Авжеж, тобі легко казати, що важливо вчитися на помилках, от тільки твої помилки зовсім не такі, як мої. Мої помилки велетенські".

Зрештою, якби ті, хто "припустилися помилок", колись і справді схибили, то зараз не були б там, де вони є, хіба не так?

Коли я чую заклик "вчитися на власних помилках", то відразу бачу перед собою "хорошу дівчинку", образ якої наскрізно пронизує нашу культуру.

Згідно з даними звіту організації Girls Inc. за 2006 рік, дівчата ще з початкових класів школи відчувають "обов’язок бути бездоганними, вправними, стрункими й поступливими". Звучить досить виснажливо, до того ж стримування дівчат від виходу за межі зони комфорту може мати руйнівні наслідки.

У 2007 році психологиня Керол Двек разом зі своїми колегами виявила, що, засвоюючи новий матеріал, здібним дівчатам важко подолати ніяковість.

Більше того, "що вищий у дівчинки IQ, то важче їй впоратися".

Дівчата більше, ніж хлопці, схильні пасувати перед проблемою, ніби вона ставить під сумнів їхні здібності.

І обов’язок "бути зібраною", який відчувають на собі дівчата, часто супроводжує їх аж до університету й далі.

Відоме дослідження в Дюкському університеті показало, що студентки відчували необхідність "пасивного вдосконалення".

У 2013 році в статті газети The New York Times про Гарвардську школу бізнесу було написано, що дівчата значно менш активні на заняттях, ніж хлопці, бо – за словами викладачів і керівництва – вони "відчувають, що повинні обирати між успіхом у навчанні й успіхом у соціальному житті".

Складається враження, що навіть впливові й ініціативні дівчата бояться проявляти активність, аби не видатися надто агресивними чи дати неправильну відповідь.

Очевидно, із самого дитинства й до випуску з університету ми засвоюємо різні непотрібні правила про те, як усе робити "правильно", а розмита порада "вчитися на помилках" просто губиться в цьому потоці, не приносячи жодної користі.

А якби ми чули історії про те, коли щось робилося неправильно?

Я на власні очі бачила вплив таких розмов. Коли авторка бестселерів Рейчел Сіммонс виступала з промовою в Коледжі Сміт і розказувала про те, як кинула Оксфорд, студентки немов прикипіли до своїх місць, не бажаючи покидати аудиторію.

Під час іншого виступу, присвяченого невдачам, я бачила, як на обличчях студенток з’явився щасливий подив, коли викладачка розповіла про свою статтю, яку не прийняли в авторитетний журнал.

Молоді жінки, з якими я працювала, виражали полегшення, коли люди, якими вони захоплювалися, відверто говорили про власні невдачі та помилки; більше того, здавалося, вони поважали людей за те, що ті спокійно ділилися не сухими "історіями успіху", а розповідями, приправленими страхом, розчаруванням і соромом.

У своїй роботі я вивчала питання лідерства, намагаючись дослідити, що видатні експерти насправді мають на увазі під "розвитком лідерських здібностей".

Одне за одним дослідження демонструвало, що для досягнення успіху ви справді мусите вчитися на помилках і продовжувати рухатись уперед.

От наприклад, проведене психологинею Анжелою Дакворт дослідження "витримки" – здатності наполегливо рухатися вперед крізь помилки й невдачі – переконало її в тому, що ця риса – один із головних компонентів успіху.

Відомий на міжнародному рівні психолог Деніел Гоулман пише про визначних лідерів, вказуючи на їхню "жагу до конструктивної критики".

Успішні люди здатні сказати собі: "Я можу зазнати провалу, та це не означає, що я – провальний".

Це й було моїм прозрінням, яке здавалося провокаційним і яке стало каталізатором для цієї книжки.

Я вирішила взяти інтерв’ю у цікавих і впливових жінок, однак я запитувала не про те, з чим вони чудово впорались, я запитувала про те, з чим вони не впорались.

Зібрані мною історії підкреслюють те, що чітко продемонстрували дослідження лідерських здібностей, але чого багато людей не розуміють на початку своєї кар’єри: помилки – це складова професійного зростання.

Хоча дослідження вказують на те, що жінки і чоловіки відчувають обов’язок бути "бездоганними" більш-менш однаково, та за словами Патрісії Дібартоло, професорки психології в Коледжі Сміт, яка вивчає перфекціонізм, жінки можуть переживати цей тиск у своєрідний спосіб. Вони набагато серйозніше сприймають соціальний тиск.

Чудовий приклад: якось п’ятеро людей, окремо одне від одного, надіслали мені на електронну пошту доповідь з Принстонського університету, в якій ішлося про те, що, порівняно зі студентами, студентки менш охоче висувають свої кандидатури на керівні посади, частково через тиск діяти "соціально прийнятним" чином.

"І це не суто Принстонський феномен", – наголошується в доповіді.

Згодом дев’ятнадцятирічна студентка Барнард-коледжу Джулі Цайлінгер опублікувала статтю на сайті Forbes.com під назвою "Чому жінки-мілленіали не хочуть бути керівницями".

"Сьогодні молоді жінки, – написала вона, – навчені сумніватися в собі, своїй вартості; вони звикли дивитися на себе, як на проект удосконалення, замість того, щоб прийняти недосконалість нашого людства".

Безсумнівно, ця стаття зачепила наболілу тему: вона набрала майже 80 тисяч переглядів і майже 10 тисяч репостів у Фейсбуці.

І все ж важливо розуміти, що на роботі жінок розглядають більш критично. Дослідниці Еліс Іґлі й Лінда Карлі розвінчали поняття "скляної стелі" – бар’єра, який існує лише на вершині.

Їхній широкий аналіз демонструє, що в Сполучених Штатах Америки гендерна упередженість жива й присутня на робочих місцях: як до новачків, так і до досвідчених робітників; як серед "синіх комірців", так і серед "білих".

Жінки з більшою ймовірністю можуть отримати догану за допущені помилки, особливо на типово "чоловічих" посадах – цей феномен називається "скляна скеля", – при чому дослідження демонструють, що небілошкірі жінки ще більше ризикують бути оціненими як некомпетентні.

[L]Якщо жінки створюють для себе вузьке поле для помилки, це можна легко розцінити як самозбереження. Проблема в тому, що кожен, хто прагне зробити нововведення, досягти визнання або стати лідером, має ризикувати й розуміти неминучість помилок.

Усвідомлюючи, що сексизм досі існує, кожен із нас може приміряти на себе роль "досить хорошого лідера" – людини, яка зазнає невдач, однак лишається в грі. А наш культурний дискурс жіночого лідерства має створити простір для обговорення теми недосконалості.

Жінки, в яких я взяла інтерв’ю, прагнули порушити тишу. Вони зрозуміли цінність "історій про помилки" як свого роду наставництва й погодилися посприяти цій книзі, незважаючи на те, що наші бесіди переривали їхні завантажені графіки…

Зібравши всі інтерв’ю, я помітила, що вони мали спільні теми.

Деякі жінки розповідали про те, як ішли від жахливих керівників або кидали роботу, що висмоктувала з них життя.

Інші ділилися досвідом, який навчив їх самопідтримки…

Прислухаючись до цих уроків і до жінок, які щедро ними поділились, я почала розповідати власні історії. У розповідях про наші помилки й невдачі є велика сила.

Я сподіваюся, що історії з цієї книжки нагадають вам, що бездоганних людей не існує – включно навіть із цими неймовірними жінками, – і допоможуть рухатися вперед.