"Білий попіл". Уривок з дебютного роману Ілларіона Павлюка

Приватному детективу Тарасу Білому замовляють розслідувати вбивство панночки. Обвинувачують семінариста Хому Брута, справа ніби геть зрозуміла...

Втім, хутір, де сталося вбивство, приховує таємницю. І ця таємниця – страшніша за всі оповідки про панночку, яка встала з гробу.

"Білий попіл" – атмосферний та динамічний трилер у стилі нуар, дебютний роман Ілларіона Павлюка. Тут повно загадок, і за законами жанру, найменша деталь свого часу неодмінно отримує блискавичне пояснення.

Особливість роману в тому, що кожна таємниця врешті-решт матиме не одне, а відразу два трактування – логічне і містичне.

Залежно від світосприйняття читача, роман стає чи то детективним трилером, чи то містичним.

"Українська правда. Життя" пропонує вам ознайомитися з уривком цієї книги.

***

Я розплющив очі й не міг стримати бухикання, випльовуючи затхлу воду. Та ж таки кімната. Стілець, на якому я сидів у замурзаному мокрому одязі, стояв у калюжі. Переді мною, з відром у руках – М’ясо. Ганчірка, намотана на його правицю, набубнявіла кров’ю.

– Диви, очухався, – прогудів він.

Німий похмуро заряджав пістоль і зараз саме забивав шомполом кулю, ніби намагався на ній зігнати зло. Крові на його лиці вже не було, проте зламаний ніс розпух і посинів, а на одяг ніби хто вилив баняк пуншу.

На вкритому зеленим сукном гральному столі сидів Лисиця й крутив на пальці рубінову підвіску. Попри розбиті губи та вибитий передній зуб, він – на відміну від М’яса – випромінював не так ненависть, як зацікавлення.

Я поворушив руками – не зв’язані, вже добре. Вони, мабуть, чекали, що заговорю перший... І раптом я почув кроки за спиною. У кімнаті був іще хтось. І цей хтось підійшов і став праворуч од мене, зовсім поруч.

На незнайомцеві були старомодні гостроносі чоботи і просте, доволі заношене пальто з побитим міллю заячим коміром. Але довершувала костюм бездоганна сорочка, вишита білим по білому. Холодний погляд втомлених очей зістарював обличчя цього молодика на цілу вічність.

Глипнувши на мене, він мовчки поліз у кишеню пальта й видобув звідти смужку цигаркового паперу разом з дрібкою тютюну, й тут-таки одним вправним рухом, без допомоги другої руки, згорнув самокрутку. Зробив це так зугарно, що Лисиця аж присвиснув.

– Ого! – вигукнув він. – Оце так фокус!

Незнайомець не відповів йому. З іншої кишені дістав фосфорний сірник, чиркнув ним об спинку мого стільця й закурив. Хмару густого диму видихнув мені просто в лице, і я мимоволі – тяжко й довго – зайшовся кашлем. Перечекавши, незнайомець нарешті спокійно і мелодійно промовив:

– Ти що накоїв, дурило?

Я підняв голову, щоб глянути йому в очі.

– Якщо не розумієш – поясню, – м’яко вів далі незнайомець. – Мало того, що ти прийшов сюди, щоб обтуманити поважних людей, – то ще й напав на них, напакостив, покалічив... Але найгірше, що ти з них позбиткувався!

Я поглянув на М’ясо, який тулив свою поранену руку до грудей, на Німого – до всієї його краси додалися ще й великі фіолетові синці під очима, а потім – на щербатого тепер Лисицю, який по останніх словах геть спохмурнів. Ніхто з них не втручався в бесіду – всі чекали мого слова.

– Я не хотів, щоб до цього дійшло, – тільки й мовив я.

– Оце так-так! – вигукнув Лисиця, патетично змахнувши руками. – Він не хотів! А до чого, цікаво знати, це могло дійти, якщо вже ти взявся різати Петрові руку? Чи коли бив

Німого чоботом у лице? Або тоді, коли наступив мені на яйця й потім вибив зуба? От мене аж розпирає з цікавості, до чого ж це, по-твоєму, могло дійти?!

Я й не збирався виправдовуватися. Вони, як і кожна вовча зграя, сприймуть вияв слабкості як сигнал до атаки. Я поглянув Лисиці в очі:

– Ви тут звикли порядкувати, як заманеться, а я – просто рятував своє життя.

– І що – врятував? – похмуро кинув М’ясо.

Я подумав, що цього разу краще промовчати.

– Ніхто б тут тебе не вбив, – мовив незнайомець. – Дістав би прочухана за шахрайство – та й по тому. Ну, програв би ти свої гроші. Ну, може, копняка б дали на прощання. Але щоб убивати – кому ти тут здався...

– Гроші не мої, до речі, – сказав я. – І мені їх треба буде віддати.

– То він іще й на чужі гроші прийшов сюди грати! – Лисиця плеснув себе по колінах.

– Ти ж і так зметикував, що я прийшов лише по підвіску...

– Еге ж, це ти якраз доладно пояснив, – єхидно похитав головою Лисиця. – Інше діло – нащо?

Я завагався: чи є тепер хоч якийсь резон щось приховувати? Може, як скажу правду, вони мене і не вб’ють.

– Я розкажу вам... – почав було, та незнайомець нахилився й знову випустив дим просто мені в обличчя. Не встигнувши затамувати дихання, я знову зайшовся кашлем,

зігнувшись від нещадного болю в грудях. Усі, звісно, зареготали – повтор цього жарту видався їм дуже дотепним.

Цієї ж миті незнайомець нахилився ще нижче й швидко прошепотів мені на вухо:

– Не кажи їм правди.

Я аж здригнувся з несподіванки. Слава Богу, мені вистачило клепки в голові, щоб не витріщитися на нього й не перепитати.

– Я розповім, – знову почав я, щойно дим розвіявся. – Ця підвіска коштує набагато більше, ніж ви собі думаєте. Вона – зі скарбниці Габсбурґів…

На останнім слові мене якось недорікувато заціпило – злякався, що з порога забрехався по вуха. Втім, вийшло так, наче я й справді намагаюся вибовкати всю правду.

– Хай йому грець! – присвиснув Лисиця. – І як вона, по-твоєму, опинилася в Києві?

– Її викрали, – стенув я плечима. – Такі ж ото шибайголови, як ти. Років шість тому. У Відні навіть винагороду пообіцяли тому, хто її поверне.

– Он воно як! – озвався М’ясо. – Ти ба... А ми ж могли її за безцінь оддати...

Вони перезирнулися. На якусь мить ці троє навіть забули про своє скалічення й жадання відплати. Навіть у безбарвних очах Німого зажевріла іскра живого інтересу. Й лише незнайомець, як і раніше, не зводив з мене очей.

– І що накажеш тепер з тобою вдіяти? – спитав він.

Я намагався оцінити свої шанси на порятунок – вони були мізерні. Благати не хотілося, а втім, може, саме на це вони й чекають – в обмін на моє життя. Якихось кілька слів...

– Просто розійдімося, та й квит, – нарешті вичавив я.

– Що-о-о? – протягнув М’ясо.

– Ви чимало заробите, знаючи справжню ціну цієї підвіски, – намагався, щоб мій голос звучав якомога спокійніше й вагоміше. – І саквояж з грошима лишиться у вас. А від моєї смерті матимете тільки зайві клопоти, та ще й які…

Дослухавши, незнайомець вдоволено кивнув. Потім обережно взяв мою ліву руку, долонею догори, нахилився, ніби хотів уважно роздивитися лінію життя. Я намагався висмикнути, але не зміг. Раптом він харкнув мені на долоню, й за мить його недопалок зашипів у калюжці слини.

– Гладко стелиш, – сказав незнайомець і, підійшовши до Лисиці, сів поруч із ним на столі.

– А таки-так! – раптом пожвавішав Лисиця. – Він діло каже! Якби не він, ми б цю цяцьку за десятину ціни спустили. Та й гроші в саквояжі – нічогенькі.

М’ясо та Німий набурмосились – їм такий оборот був не до шмиги. Лисиця ж зіскочив зі столу й вів далі:

– Та маю щось краще на мислі! Ми продамо цю штукенцію за її справжню ціну і візьмемо з тебе компенсацію за весь цей гармидер, – він кивнув на мій саквояж. – Це все справедливо. Але ти завинив нам іще дещо.

Він присів навпочіпки біля мене.

– Хочеш знати – що?

– Що? – спитав я.

– А ти сам зможеш обрати, – натхненно розвів руками Лисиця. – Хочеш – твою шкіру. А хочеш – печінку! Нам байдуже! Аби тільки ти одразу не помер, бо так весь інтерес пропаде!

М’ясо, плеснувши себе долонями по стегнах, зайшовся беззвучним реготом. Губи Німого викривила моторошна посмішка. Й лише обличчя незнайомця було байдуже.

Лисиця звівся на ноги й поглянув на мене згори вниз. Наступну фразу він процідив крізь зуби, ніби випльовував кожне слово:

– Бо ніхто. І ніколи. Не лишався живий. Намірившись. Зганьбити. Лисицю!

Я безпорадно поглянув на незнайомця, та він стояв спиною до мене, втупившись у вікно.

І ось – нарешті! – я почув. Не повіривши своїм вухам, застиг, боячись дихнути, але крики лунали чимраз ближче, і я чітко розрізнив у цьому багатоголоссі слово "облава".

Всі четверо перезирнулися. Десь зовсім близько гупали підбиті залізом закаблуки. Пролунав пронизливий жіночий скрик, задзвенів розбитий посуд. І ще до того, як Лисиця і компанія спромоглися зрушити з місця, двері, через які я зовсім недавно намагався втекти, відлетіли від сильного удару.

Слідом за шістьома поліціянтами в кімнату забіг мій знайомий пристав, і я зрадів, наче побачив найближчого родича. Він перехопив мій погляд.

Я всміхнувся: правду кажуть, що краще пізно, ніж ніколи. Пристав Марініч ледь помітно кивнув, а потім вказав на мене пальцем і вигукнув:

– Маємо ордер на арешт цього чоловіка, він шахрай і злодій!

Усі четверо бандитів здивовано поглянули на мене.

– Нам потрібен тільки він, тож не раджу чинити опір законному арешту, тоді ми теж нікого і пальцем не зачепимо, – декламував пристав. Двійко поліціянтів рушили в мій

бік, грюкнувши каблуками так, ніби намагалися пробити долівку.

З легким серцем я підвівся зі стільця, простягнувши руки поліціянтам, щоб вони тут-таки мене закували.

– Тарасе!

Я аж підскочив од несподіванки. Єдина тут людина, яка знала мене на ім’я – це пристав, але ж він не випустив ані пари з вуст! Голос пролунав з-за спини, й це був голос незнайомця. Я озирнувся. Він тримав у обох руках по скляній гасовій лампі, які щойно зняв зі стіни.

– Біжи, – прошепотів він самими вустами, вказавши поглядом на двері позаду себе.

Поліціянти вже підійшли, й один із них навіть поклав руку мені на плече. Я хотів сказати незнайомцеві щось на кшталт: "Пізно ти схаменувся, друзяко, це кінець", – але не встиг. Він змахнув рукою, цілячись мені просто під ноги.

Що він надумав?!

Останньої миті я таки примудрився відскочити. Розлитий гас умить спалахнув, і поліціянти опинилися посеред вогняної калюжі. Я кинувся було до пристава Марініча, бо ж від кого ще міг чекати на захист.

Щойно відшукав його поглядом, як друга лампа розбилась об одвірок за головою незнайомця, вихлюпнувши на пристава рідкий вогонь. Відчайдушно волав один поліціянт – полум’я охопило його з ніг до голови.

Лунко гахнувши, спалахнула фіранка на дальніх дверях. Горопашний пристав звивався на підлозі, намагаючись збити полум’я.

– Убийте його! – заревів Лисиця, вказавши на мене. Німий випростав руку з пістолем. Єдиним порятунком були двері, що на них вказував мені незнайомець – і я кинувся до них, увібгавши голову в плечі. Пролунав постріл.

Я щокою відчув гарячий подих кулі – свинець роздробив на скалки шмат одвірка за крок переді мною. Двері були незамкнені, і я просто вивалився з кімнати.

Незнайомець – услід за мною. В його руці була ще одна лампа. Обернувшись, він жбурнув її об поріг, і в дверях закружляло веселе жовте полум’я.

– Довірся мені! – крикнув він і потягнув мене якимсь коридором.