12 місць Слобожанщини, які треба побачити, щоб її зрозуміти

Наш "путівник" – особистий і міфологічний. Ви дізнаєтеся, якими вулицями треба гуляти, щоб побачити "конструктивістський палац" і де в Харкові найкраще кричати: "Геть від Москви!".

Де знайти місце для зустрічі світанку, побачити джунглі в центрі міста, вийти на контакт з інопланетянами чи придбати морське чудовисько.

Далі поїдемо у степи і ліси: розкажемо, де ховається буддистська ступа і як знайти роботи Пікассо на Харківщині.

Що цікавого можна побачити на Слобожанщині, розповідають учасники й друзі культурного форуму "СлободаКульт" (він триває на Закарпатті з 15 до 29 травня): Місько Барбара, Анна Гідора, Світлана Олешко, Іванна Скиба-Якубова, Юрек Якубов, Віталій Кохан, Борис Філоненко та Влад Краснощок.

МУЗИКА АРХІТЕКТУРИ

Починати знайомство з Харковом варто з Держпрому (пл. Свободи 5/1) – переконана Іванна Скиба-Якубова, співзасновниця PR-агенції "Bagels & Letters:

– Горизонталі і вертикалі Держпрому – це чиста музика, криштальна математика.

Держпром. Фото: Євген Курилко

Слідувати за відблисками сонця в його ідеально вивіреній сітці вікон – медитація для логіків-скептиків.

Рецепт слюдяної побілки, що грала на сонці, втрачено, а вартість віднайденої фінами — надто висока для міста з бюджетом профіцитним, та загадковим

Сьогодні це – гармонія, позбавлена відмерлої ідеологеми. 90 років тому — архітектурно ідеально виконана задача: втілити у бетоні уособлення нового порядку.

Новий порядок будувався в прямому сенсі слова лопатами й відрами. Передові технології будівництва — традиційними методами.

Під час Другої світової нацисти намагалися підірвати будівлю, але змогли пошкодити лише деякі вікна-двері й шматки паркету.

Площа Свободи. Фото: Володимир Бисов

ХАРКІВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ШПИТАЛЬ

Весною 2015-го невідомі спробували підірвати щитову харківського військового шпиталю (вул. Культури, 5), розповідає Іванна:

– Волонтери прибігли так швидко, як може прибігти тільки мати до загроженої дитини: шпиталь став справді дитиною, нянченою по черзі. Його устаткування збирали "вручну", по нитці. Вручну мили підлогу й не тільки.

Вулиця Культури, де розташований госпіталь, в 2014-15 була термометром. Нам не треба було включати брифінги коротко стрижених спікерів АТО, щоб знати: бій був страшним.

Гул вертольотів, посвист швидких, світло в усіх вікнах шпиталю і чіткий неістеричний алярм у внутрішніх чатах: крові, грошей і рук.

У Харків треба приїхати, щоб побачити, як виглядає війна, коли ззовні навколо – мир. І щоб відчути, як можна будувати щось дуже нове – не маючи нічого, окрім рук і голів.

ДІМ, ДЕ ЖИЛИ ПИСЬМЕННИКИ Й ПОЕТИ

За перехрестям від шпиталю – будинок "Слово" (вул. Культури, 9). Сюди приводить своїх знайомих, котрі вперше у Харкові, актор і музикант Місько Барбара:

– Тут можна розповідати безліч історій. Розбагатію – куплю його і решту життя зніматиму серіал про його перших мешканців.

Будинок Слово. Фото: trempeliada

Тут Микола Куліш написав свою найкращу п‘єсу "Маклена Ґраса", а актори "Березоля" приходили до помешкання Курбаса її читати.

Тут жили найкращі наші поети та письменники.

13 травня 1933 року у квартирі №9 застрелився Микола Хвильовий. Тому далі веду знайомих на його могилу, на якій "живе дух неспокою".

Постоявши там і вигукнувши: "Геть від Москви!", підходимо до могил Марка Кропивницького, Гулака-Артемовсього та Васильківського на цьому знищеному цвинтарі, щоб у знайомих не виникало питання: "Чий Харків?".

МАЙЖЕ НЕПОМІТНЕ КЛАДОВИЩЕ

На першому міському кладовищі Харкова, Івано-Усікновенському, ховали відомих харків'ян XIX - початку XX століття. Та цвинтар знищили у 70-ті роки, натомість побудували Молодіжний парк.

Парк Молодіжний. Фото: trempeliada

Декілька могил залишили, деякі перепоховали, більшість зрівняли з землею.

У цьому ж парку відбувається частина драми, знана як "війна пам'ятників". Час від часу прихильники "русского мира" намагаються знищити пам'ятник воїнам УПА: то підривають, то обливають фарбою. Харків'яни його відновлюють.

ВУЛИЦЯ ДАРВІНА: ПРИВАТНЕ Й ПУБЛІЧНЕ

До річки Харків йдемо вулицею Дарвіна, повз архітектурне бюро Олега Дроздова. Олег вірить у нове життя "зелених рукавів" Харкова – його річок, що вестимуть лижника чи велосипедиста далі й далі, за місто, в ліси.

Вулиця Дарвіна. Фото: trempeliada

Поруч – будинок, збудований Олексієм Бекетовим. Тут досі живе його правнучка, активістка Олена Рофе-Бекетова, співавторка змін до законопроекту про збереження архітектурної спадщини.

– Тут приватне не відмежоване від публічного. Всі ці особняки колись – приватні будинки, та тут не побачиш парканів, а двері виходять на вулицю, – говорить музикант Юрек Якубов.

Характерний харківський формат "дім-контора": на другому-третьому поверхах – життя домашнє, на першому – робота, соціальні комунікації.

В одному із двориків зустрічаємо художника Віталія Кохана і прямуємо до пагорба на перетині Білгородського спуску з вулицею Шевченка. Саме тут Віталій радить зустрічати світанок, сонце, каже, в цьому місці підіймається над Харковом відразу перед тобою.

ДЕ ЖИЛИ КУРБАСІВЦІ

Харківською набережною виходимо до промислової будівлі з аркою. За коричневими воротами (вул. Громадянська 25/5) ховається один яз найсміливіших українських осередків культури. Це театр "Арабески", котрий уже 25 років розвиває традиції театрального авангарду.

вулиця поблизу вулиці Громадянської. Фото: trempeliada

Там зустрічає його засновниця та режисерка Світлана Олешко:

– Це місце, без якого мені було б важко жити. Зараз це склади фармфабрики на розі Громадянської та Харківської набережної.

Саме тут жили курбасівці, коли Харків призначили столицею України, на яку він не надавався. Це місце і зараз не дуже театральне, але якщо вони там жили й працювали, то чому ми не можемо?

Колись Театральний провулок з‘єднував Великий театр із Малим. На набережній був ботанічний сад та вілла Жаткіна. З усього цього збереглася лише брама на Жаткінський заїзд, яка тепер береже театр Арабески.

Харківська набережна. Фото: Володимир Бисов

ХАРКІВСЬКИЙ ПЛАНЕТАРІЙ

Арт-критик Борис Філоненко веде нас у Харківський планетарій (пров. Кравцова, 15), розташований в будівлі старої синагоги (1910 р.). У довоєнному Харкові єврейських молитовних будинків було близько сорока, синагог – п’ять. (Хоральну, на Пушкінській, другу в Європі за розмірами після Будапештської, скоро не можна буде розгледіти за новобудовами.)

– Люди прагнуть відправляти послання про власну цивілізацію за межі Сонячної системи, щоб розповісти про себе мешканцям інших галактик. Експозиція планетарію розповідає не лише історію сигналів з Землі, але й відповідь інопланетян на них, – розповідає Філоненко.

Поки контакт не відбувся, у синагозі-планетарії трапляються концерти, у тому числі цілком космічні, сайкобільні.

Далі Борис відправляє нас на блошиний ринок (пров. Рогатинський, 19).

БЛОШИНИЙ РИНОК

– Харківські сучасні художники, у яких зв'язок з музеями та дослідницькими центрами не такий сильний, знаходять свіжий творчий імпульс на блошиному ринку.

Блошиний ринок. Фото: Влад Краснощок

Ноги козла, тарілка у формі лисячої голови, засушені морські тварини, роботи наївних художників та фотографії ательє початку минулого століття – артефакти, час яких іще не минув.

На "блошці" зустрічаємо представника "третьої хвилі" харківської школи фотографії Влада Краснощока. Від веде у місце, де можна прослідкувати зміну епох та руйнацію Харкова промислового.

– Парк-стадіон "Серп і Молот" (проспект Московський, 143) – поруч із моєю школою дитинства. Там ми з пацанами перед фізрою грали в квадрат.

Стадіон "Серп і молот"

На території стадіону була коробка, яку взимку заливали водою; ми катались на ковзанах.

Був відкритий ринг для боксерів і секція гри в "городки".

На початку 90-х мати відкритого рингу здерли, пізніше розібрали коробку, з секції "городків" зробили майданчик для продажу ялинок. Футбольне поле уже непридатне. Бігова доріжка заросла деревами. Тепер на її місці непролазні джунглі.

Стадіон "Серп і молот" (1922 рік) належав Харківському моторобудівельному заводу, побудованому в 1881 році, гіганту виробництва сільськогосподарського обладнання. У 90-ті підприємство скоротило оберти і згодом збанкрутіло, в 2015 р. будівлі заводу зруйнували.

ВТЕКТИ ВІД МІСТА У МІСТІ

Де знайти ще одну схованку від міста, підказує художник Віталій Кохан.

– Якщо вийти на кінцевій на Жуках, там є поле, по дорозі на харківську Швейцарію (лижний підйомник – УП). Це просто поле, там нічого немає. З одного боку – напівзакинута військова база.

Люблю там гуляти. То цілий загін зайців зустрів, то виводок кабанів – штук із двадцять. Подивились на мене й пішли собі далі. Ми могли б потоваришувати, та що з цією дружбою робити далі – незрозуміло.

А якщо зайти глибше в ліс – буддистська ступа стоїть.

СХОВАНІ МИСТЕЦЬКІ СКАРБИ

Після місць, котрі нікому не належать, рушаємо з Борисом Філоненком до Пархомівського історико-художнього музею – за 100 км від Харкова (с. Пархомівка, вул. Конторська, 2):

– Тут сільська повсякденність співіснує з колекцією світового мистецтва і авангардними досвідами Казимира Малевича.

Пархомівка. Фото: Борис Філоненко

Зберігся цукровий завод, де працював батько Малевича, дім, де жив сам Малевич, і музей, заснований учителем Афанасієм Луньовим у 1955 році. Тут – роботи Малевича, Кандинського, Пікассо, Мілле, Дюрера, ван Дейка та де Хооха, Мане, Пісарро, Піранезі… На одній із соцреалістичних картин – вигадана зустріч Леніна з гуцулами.

Уздовж центральної дороги, біля закинутих хат, на стовпах біля порослого ряскою озера – плакати місцевого культурного фестивалю. З них дивиться Казимір, обрамлений геометричними фігурами.

МІСЦЕ, ДЕ ПРИСЛУХАЮТЬСЯ ДО ЗЕМЛІ

Мало хто знає, що частина Сумщини – теж Слобожанщина. Поблизу села Могриця уже 21 рік проходить ленд-арт симпозіум "Простір покордоння".

Могриця

Знайомить нас із місцевістю його засновниця, художниця Ганна Гідора:

– Я веду гостей на найвище місце Могрицького городища, звідки панорама заплави річки Псел сягає десятків кілометрів, а краєвид наповнює тіло духом птаха, – говорить Ганна.

Через складність рельєфу та стрімкість схилів, недосяжних для випасу худоби, тут склалася заповідна зона різнотрав'я. Наприкінці червня зелень спалахує розмаїттям, і серед шаленої гри кольорів — скатертини білого оголеного нутра землі. Дванадцятиметрові стіни крейди вражають наготою, сліплять на сонці.

На кілька гектарів розкинулось поселення слов’ян княжої доби. Тут – прикордонний простір між ланцюгом межових городищ Сіверських земель та міграційними хвилями Великого Степу. Місцеві жителі досі розповідають про схорони скарбів після половців.

ПОКУРИТИ НА "СЕМИ ВІТРАХ"

– Або можна поїхати від Харкова в інший бік, на Ізюмщину, – пропонує Іванна Скиба-Якубова. – Спинитися покурити на "Семи вітрах", волонтерсько-військовій стрілці.

Ізюм. Фото: Володимир Бисов

Тут зустрічаються на світанку, перевантажують коробки з машини в машину, під мовчазним поглядом кам’яних степових бабів на пагорбі над дорогою.

Пагорбисті ліси, крейдяні гори, розлогі поля важкої пшениці, кришталевої чистоти Сіверський Дінець. Над ним потроху виростають екоферми й екобази. Сервіс ще дивний, та пейзажі й захід сонця – феєричні.

Якщо плисти тут улітку байдаркою, захлинаєшся від запаху прибережної м’яти. Якщо пірнути вночі голяка в прозору заводь після якого-небудь довгого фестивалю, наприклад "Дороги на Схід", можна змити усе: і втому, і відчай, і навіть недовіру до того, що "світле майбутнє" справді можна збудувати вручну.

Вікторія Бронза, спеціально для УП.Життя