Школа джур: як стають правдивими козаками. ФОТОРЕПОРТАЖ

5585
27 липня 2018

Кожен з них має козацьке прізвисько, життєпис, вручну пошитий одяг та виготовлену на замовлення зброю.

Чоловіки об’єднались у військово-історичну групу "Курінь Печерської сотні Опанаса Предримирського Київського реєстрового козацького полку війська гетьмана Богдана Хмельницького", щоб відтворити та зберегти для прийдешніх поколінь звичаї та побут козаків-реєстровців часів Богдана Хмельницького.

 

Учасники "Куреня" ретельно вивчають період Визвольної війни 1648-1657 років, а їхні знання оживають на фестивалях, зустрічах та у кількаденних походах, які дають змогу випробувати не лише спорядження, а й власні сили.

Більшість учасників групи мешкають у Києві, але куточок живої історії можна знайти і у Львові: на території музею архітектури та побуту "Шевченківський гай" діє проект Козацька слобода та Школа джур (помічників козаків).

Щосуботи сюди приходять хлопчаки, які мріють стати справжніми козаками.

 

Козацька слобода

А ну, хлопчики, дивіться уважно, чого ще бракує козаку, – високий чоловік у вбранні реєстровця війська Богдана Хмельницького звертається до дітлахів.

Шапка є, шабля на поясі, самопал у руці…

 

Хлопчаки перераховують необхідне спорядження, поки не здогадуються принести мішечок з кулями.

– Правильно, у першу чергу козаки дбали про зброю, бо це шанс вижити в бою.

Тарас Тимчак на прізвисько "Манюта" спільно з ковалем Святославом Ігоровичем та Мирославом Решетилом у 2012 році організували на території "Шевченківського гаю" козацьке селище.

 

Тут немає бутафорії – кожна деталь, починаючи від ґудзиків на жупані та завершуючи спусковим гачком самопалу, відтворена за описами у архівних документах та книгах, за зображеннями на літографіях та гравюрах, а також з музейних експонатів.

 

Біля входу – два прапори – історичні копії зі стягів, які зберігаються у Стокгольмському військовому музеї.

Один належав Київському магістрату, інший – одному із козацьких полків Центральної України.

 

Чоловіки збудували сторожову вежу, шанці (польові та військові укріплення), придбали віз – символ життя у походах, та зробили дерев’яного коня для тренувань, адже козаки були вправними вершниками та стріляли з лука на ходу.

 
 
 

Відвідувачів слободи не нагодують борщем з помідорами та картоплею, оскільки у сімнадцятому столітті цих продуктів просто не було в Україні, натомість пригостять кулішем та напоями за давніми переписами.

Якщо мати хотіла дати сину справжнє чоловіче виховання, відправляла його на Січ. Я ж збираю хлопчиків щосуботи, – усміхається Тарас. –

Моєму синові Самійлу ще немає п’яти, але він займається разом з іншими з весни цього року.

 
 

Діти ходять в Школу джур до шістнадцяти-сімнадцяти років, поки не виберуть подальший життєвий шлях.

 

Вчу їх, що джура – не просто хлопчик, який шукає пригод, а помічник козака. Він повинен знати, як повісити шаблю козаку на пояс, доглянути коня та розпалити вогнище. От в Самійлика, як у дорослого козака, є своє кресало, ложка на поясі, мішечок з кулями та шапка з хутром лисички.

День майбутні козаки розпочинають з молитви, потім руханка, герці (поєдинки), фехтування, стрільба з лука та теоретичні заняття, на яких діти вивчають історію козацьких війн та походів, види зброї і тактику.

 

Сьогодні, наприклад, знайомились із самопалом, вчились його ладувати та правильно тримати.

 

Мені важливо, щоб хлопцям було цікаво, щоб приходили сюди не через примус батьків, – Тарас обіймає сина, якому не терпиться продемонструвати вміння добувати вогонь кресалом. –

Ми часто ходимо в ліс, вчимося орієнтуватися на місцевості, розводити багаття. Двічі були в невеличких походах, влаштовували нічну імпровізовану засідку: навколо чугав "ворог", а діти стояли почергово на варті…

Хлопці були у захваті, тож обов’язково повторимо наші виправи.

 

Без шароварів

Хлопчики шикуються у шеренгу, беруть луки, стріли та ціляться у мішень – намальованих на мішковині зайця, кабана та путу (турецька мішень, яка має форму груші і стилізує погруддя воїна).

 

Усі босоногі, усі в сорочинах та штанцях із домотканого полотна.

Тарас допомагає батькам пошити вбрання, виготовити автентичне взуття, при потребі приїжджає до учнів, щоб зробити примірку.

 

Каже, що одяг сприяє зануренню в тогочасний світ: у кросівках та спортивних костюмах відчуття зовсім інші.

 

Учасників клубу консультують відомі в Україні та за кордоном дослідники історії одягу та зброї, спорядження та тогочасного устрою і світогляду.

 

Окрім архівів та музеїв, реконструктори використовують європейські кравецькі книги та тогочасні судові справи.

До прикладу, у одній з них шляхтич, якого пограбували, робив детальний опис вкраденого майна: жупан кармазиновий суконний, шапка з лисячим хутром…

Поряд з хлопцями з лука стріляє Дмитро Каднічанський, для побратимів куреня – Сіроманець, збіднілий шляхтич.

 

Дмитро більше семи років займається військовою та історичною реконструкцією козацтва сімнадцятого століття.

 

Його син Олег, на прізвисько Сіроманченко, також джура.

Вони разом беруть участь у походах та фестивалях. Як і у батька, у Олега є ретельно продуманий життєпис та історично обґрунтований одяг і спорядження.

Статус Дмитра дозволяє йому носити жупан зі срібними ґудзиками та перстень-печатку з родовим гербом.

 

Однак зовнішній вигляд Сіроманця та Сіроманченка не відповідає стереотипним уявленням про козаків: немає широченних атласних шароварів та шапки з довгим шликом.

 

Історія козацтва налічує понад триста років, а мода, як і тепер, так і тоді, примхлива і швидко змінюється, – усміхається Дмитро. – Козаки шістнадцятого століття не схожі на реєстровців сімнадцятого, а, тим паче, на козаків вісімнадцятого.

Ми намагаємось руйнувати міфи про зовнішність козаків, які склались завдяки театральним та танцювальним колективам, яким важлива не історична точність, а яскраві персонажі на сцені.

 

Та й ілюстрації Антона Базилевича до "Енеїди" Котляревського міцно закріпили цей образ.

Один із напрямків діяльності нашого куреня – науково-просвітницький, – підтримує розмову Тарас Тимчак. – Ми опираємось на історичні факти, ми не є складовою масової культури.

 

Навряд чи хтось замислюється, яким був побут козаків: як вони спали, їли, голилися, чистили зуби та лікували недуги.

Козаки використовували лікарські трави, відвари, наприклад, під Берестечком знайшли глечик, наповнений затверділою маззю.

Якщо у козака мати була знахаркою, ділилась з сином своїм вмінням – розуміла, що йому це знадобиться в поході та бою.

Бог так дав, що у "Шевченківському гаю" маємо осередок, сюди можна прийти та познайомитися з побутом козаків. Починаємо з діток, разом вчимося, виховуємо тіло та дух.

 

Тарас розповідає, що до нього деколи звертаються вчителі: організувати посвяту в козачата, провести урок та познайомити учнів з правдивими козаками.

 

На цьогорічне свято Покрови Тарас з власної ініціативи піде до сина Самійла в садочок, щоб розповісти малюкам про одяг, зброю та козацькі звичаї.

 
 

За кордоном поширена практика, коли реконструктори дозволяють діткам приміряти вбрання, спробувати стати лицарем, мушкетером чи козаком.

Діти відчувають, яким важким було життя українця-воїна та розуміють, що їм треба набиратися сил та міцніти.

 

Учасники куреня щороку їздять в Берестечко, щоб вшанувати пам’ять загиблих козаків та селян, поспілкуватися з молоддю, відчути атмосферу минулого.

Нещодавно разом із джурами відвідали козацькі могили між селами Плоска та Семидуби на Дубенщині.

Тарас розповідає, що зазвичай свята відбуваються за класичною схемою – служба, панахида, виступи фольклорних колективів, а потім застілля.

Вони ж доповнюють цей перелік – розкладають імпровізований табір, показують зброю і спорядження, частують тогочасними стравами та відповідають на питання, зокрема і про червоні шаровари.

 

Ключ до живої історії

– Історичною реконструкцією займаюсь уже майже десять років, а почалось усе з Києва, – пригадує Тарас. – На роботу ходив попри школу, у подвір’ї якої хлопці фехтували на шаблях та мечах.

Декілька місяців спостерігав за ними, а потім наважився познайомитись.

Виявилось, що дехто з хлопців не просто вправлявся, а ще й відтворював зброю та побут козаків.

 

В дитинстві мені тато розповідав про козаків, Запорізьку Січ, у школі та університеті я добре вчив історію, багато читав.

В результаті приєднався до хлопців, ми почали розвиватися, шукати нові джерела для досліджень, підіймати документи сімнадцятого століття, "обростати" знаннями та речами.

Сучасних псевдокозацьких речей багато, натомість мало хто буде шити жупана з підкладкою з домотканого полотна, латати сорочку, пришивати мініатюрний кований гачок, шукати спеціальні ґудзики та плести вручну до них шнур із дванадцяти чи шістнадцяти шовкових ниток.

 

Звичайно, у нас немає можливості замовляти предмети спорядження, які б пройшли повний цикл від видобутку руди до отримання металу, але намагаємось якомога менше використовувати сучасні матеріали.

Одяг шиємо з домотканого полотна, зробленого ще на початку двадцятого століття. Полотно зазвичай лежить у скринях, а у нас воно оживає. Ключ до живої історії – у деталях.

 

Щоб вступити у Курінь Печерської сотні, потрібно скласти легенду.

Є праці науковців, книги, які дозволяють зануритись у сімнадцяте століття та навіть обрати ім’я для персонажа.

Хтось був розбишакою, втратив родину чи пам’ять, був несправедливо скривджений та й пристав до куреня.

 

Тарас Тимчак каже, що зазвичай придуманий життєпис ґрунтується на сучасному житті людини.

За легендою, я син ремісника, а мій дідусь служив у залозі Дубенського замку, що належав князю Костянтину Острозькому.

Я справді із Дубна, то чому ж не використати цей факт.

Згодом історія доповнюється новими подробицями, переплітається з оповідями інших учасників клубу.

 

Історична реконструкція – не лише одяг та зброя, а й розуміння епохи, знання пісень, вірувань та звичаїв.

– Коли спілкуєшся з такою людиною, складається враження, що вона живе не у двадцять першому, а у сімнадцятому столітті.

 

Легендою супроводжується кожен похід клубу. Тиждень тому, наприклад, козаки повернулися із сплаву на човнах-довбанках.

На трьох човнах, які придбали у старенького дідуся в селі на Чернігівщині, пройшли дев’яносто кілометрів по річці Десна та зупинились у Собачому гирлі, що на Дніпрі.

Шлях подолали за неповних два дні: човни доволі швидкохідні. За легендою козаки зібрались на прощу до Києво-Печерської лаври, а насправді виконували шпигунське завдання – збирали дані про військо Радзівіла, яке підходило до Києва.

 

У таких походах чоловіки не користуються сучасними спальниками, посудом, а для екстреного випадку в мішечку схована лише аптечка та один мобільний, який не вмикають без потреби.

Хлопчики-джури, які встигли постріляти з лука, посидіти верхи на коні та побігати босоніж по траві, вмостились на довгій лаві та слухають свого вчителя.

 

Зараз у курені більше двадцяти учасників, троє з них – джури.

Тарас каже, що цього року, якщо хлопці будуть фізично і духовно готові, можна записати до куреня ще двох джур: Тараса Смагу та Любомира Неспиока.

 

Коли хлопці підростають, стають спершу молодиками, а вже згодом козаками.

Два роки тому Тарас організував посвяту в джури: хлопці ходили до церкви, молились та складали обітницю біля ікони Пресвятої Богородиці, щоб пропустити цю подію крізь себе.

Зараз переживаємо нелегкі часи, і якщо не будемо цінувати свою історію, просто пропадемо як нація.

 

Я не втомлюсь це повторювати, – пояснює Тарас Тимчак. – У мене є основна робота, але відчуваю, що реконструкція могла б стати справою мого життя: саме зараз, в умовах війни, варто вкладати час та сили у просвітництво теперішніх та майбутніх поколінь українців.

Катерина Москалюк, журналістка, для УП.Життя

Усі фото автора

powered by lun.ua

Головне на сайті