Французький письменник Олів’є Бурдо: "Людина ніколи не живе так повно, як між двома драмами"

5100
21 жовтня 2018

Олів’є Бурдо – французький письменник, який вперше приїхав до України з нагоди перекладу свого роману "Чекаючи на Боджангла", що вийшов у Видавництві Старого Лева.

Обкладинку українського видання він називає однією з найкрасивіших поміж інших своїх перекладів, а Львів, де побував з нагоди 25 Book Forum – елегантним містом.

"Чекаючи на Боджангла" – роман феноменальний. Його спіткав успіх у колі читачів, низка нагород, добра критика, численні переклади і навіть нещодавно підписаний контракт про екранізацію.

Письменник і його представники обирали одного з 17 режисерів, які представляли свої проекти фільмів. Екранізуватиме фільм Режіс Руансар.

Ми зустрілись у Львові, аби поговорити перший візит в Україну, роман і досвід особистих поразок, який можна перевтілити в текст.

Роман "Чекаючи на Боджангла" Олів’є Бурдо вийшов у Видавництві Старого Лева

– Думаю, можемо розпочати із запитання про візит до України. Ви помітили, що в локаціях 25 Book Forum у Львові постери з фото Олега Сенцова, котрі стосуються теми захисту прав людини.

Чи для вас як письменника це важливо?

Так, звичайно. Це важливо для всіх, не лише для письменників.

Мені зазвичай складно ділитися власною думкою з тем, у яких я не дуже розбираюся. Зокрема там, де існує виклик, пов’язаний зі свободою преси, думки та висловлювання.

Я за те, щоби всі речі були сказані. Краще зловживання свободою слова, ніж її репресії. Думаю, що можна говорити про все, бодай з однієї простої причини: якщо промова погана, то люди тим краще розуміють, що вона погана, чим більше ту промову повторюють.

У Франції, якщо дозволите, був власний досвід, навіть два.

Перший: гуморист Дьєдоне Мбала-Мбала, котрий висловлював антисемітські ревізіоністські тези. Тодішній прем’єр-міністр заборонив його вистави. Думаю, таким чином той комік отримав величезну та безкоштовну рекламу.

Думаю, що всі люди, котрі хотіли відчути себе поза системою, більше дізналися про виступи гумориста, тому що прем’єр-міністр їх заборонив. А якби про них ніхто не говорив, то вони би так і залишилися мало кому відомими.

Але він тоді мав би можливість поширювати свої думки. Можливо, це би нашкодило?

Ну то я дам вам другий приклад. Виступи Марін Ле Пен про Європу. Під час дебатів у другому турі президентських, де була величезна аудиторія, люди зрозуміли, що її тези не тримаються купи. І Марін Ле Пен посипалась.

Думаю, це свідчить про те, що людям треба дати можливість розповідати різні нісенітниці. Я апелюю до розуму та здорового глузду. Щойно чиїсь слова забороняють, усі, хто вважають себе анти-системними, негайно поспішать ті слова знайти та почути. Заборона надає словам важливості.

Якщо дати дурневі можливість говорити, незабаром його слова матимуть набагато менше значення та цінності. Заборона натомість цим словам значення та цінності додає.

"Людям треба дати можливість розповідати різні нісенітниці"

– То меж немає?

– По-моєму, ні. Чим більше дурницю повторюють, тим менше в ній сенсу.

– Але тим більше її повторюють інші.

– Але Марін Ле Пен впродовж п’яти років говорила одне й те саме. Поки вона не мала електоральних планів, люди не звертали на це уваги. А потім у день дебатів хтось їй нормально зміг заперечити, і стало ясно, що всі її розумування та аргументи не тримаються купи. Так вона втратила голоси.

Якби їй заборонили виступати публічно, якби вона не взяла участь у дебатах, то отримала би на 5 чи 10% більше голосів, бо всі анти-системники сказали би собі, що їй забороняють говорити через те, що вона має рацію, і що за її словами є щось важливе, а влада бреше. І так підтримувалася би параноя.

Подивіться, на мене. Я все життя повторюю різні дурниці, і вони повністю девальвовані. Мені вже більше ніхто не вірить. Тому я тут добрий приклад повної свободи слова.

– От тільки ці ваші "дурниці" купують тисячами примірників.

– Тому що це не є небезпечні дурниці. Можливо, вони стануть більш небезпечними потім. Але сам я говорю про любов, танці та інші неполітичні речі.

– По-вашому, література належить до царини політичного? Можливо, письменник також є політичною фігурою?

Все політичне. Той факт, що ваша дружина миє посуд – теж політичний. Політика вилазить звідусіль, вона пронизує всі сфери життя. Саме тому цим займається закон, можливо, аж забагато.

Я зовсім не хочу бути політично ангажованим письменником. Я пишу історії, а люди в них бачать якісь меседжі. Людям не можна заборонити інтерпретації.

Наприклад, мені траплялися відгуки з запитанням про те, чому в романі "Чекаючи на Боджанглза" на божевілля страждає саме жінка, а не чоловік.

Це теж політичний сюжет, про який говорять багато, і тому є люди, котрі цим одержимі, котрі саме в цьому ключі читають книжки та дивляться фільми.

Французьке видання "Чекаючи на Боджангла". Фото Abracadabooks

А в мене зовсім не було намірів писати про божевілля, я спершу просто хотів написати про таку собі вигадану родину.

Але під час писання дійшов до того, що в родині має щось відбуватися. Я перечитав текст. Дружина в романі мала щодня нове ім’я – це ознака не найбільшої стабільності. Перечитав і одну з фраз, які я несвідомо написав: "Мама часто нервувала, але швидко заспокоювалася, голос батька був добрим заспокійливим". Тут я сказав собі, що ця несвідома фраза має щось за собою, і що цю ниточку можна розкрутити. Так я вирішив, що матір у цьому романі перейде від незначного фантазійного безумства до більш серйозного божевілля. Якби я натрапив на подібну фразу щодо батька, то я би потягнув за іншу ниточку.

Я не мав наміру зробити божевільною саме жінку, це не було моєю ціллю. Так само я міг би зробити дитину в цій родині німою абощо.

– Намір відправити родину в такий вигаданий світ, а разом із родиною – і читачів, також може бути розцінений як політичний. Вийти з реальності, увійти у фантазію, втекти…

– Не можу нічого заперечити, все політичне.

В час, коли я писав цей роман, люди дійсно потерпали від політичного клімату в країні. Сталися страшні теракти, економічна ситуація була не найкращою, французи соромилися свого президента… Все це породжувало атмосферу депресії в цілій країні.

– Ви також відчували депресію?

– В той час – так. В момент, коли ти чуєш лише погані новини про свою країну, виникало відчуття образи. А коли ще й бомби всюди вибухають, і коли гинуть люди, як і в багатьох інших країнах, то це породжує просто ступор.

Люди говорили, що читання мого роману дозволяло їм вийти з рутини. Можливо, це і стало причиною успіху. З-поміж відгуків мене найбільш здивувало те, що деякі читачі читали роман двічі поспіль, без перерви. Думаю, це свідчить про те, що атмосфера безумства в країні була такою, що люди хотіли подовжити свій вихід із неї. Навіть попри те, що вже знали фінал роману.

"Люди говорили, що читання мого роману дозволяло їм вийти з рутини. Можливо, це і стало причиною успіху"

– Думаю, варто продовжити тему свободи слова, а також депресії через теракти. Окремо тут можна згадати про теракт і напад на редакцію журналу "Charlie Hebdo". Та історія на вас вплинула?

– Так, як і на всіх французів. Нас це просто перевернуло…

– "Charlie Hebdo" багато та розкуто жартують. Іноді навіть дещо по-злому.

– Так, вони бувають злі. Але якщо мені не подобається їхній гумор, я не маю бути байдужим до цієї біди.

Всі згадують про вбивство Джона Кеннеді, і багато хто пам’ятає, чим саме займався тоді, коли стало відомо про те вбивство. Так само і я пам’ятаю, де був і що робив, коли відбувся напад на редакцію журналу.

Я саме був у Іспанії, і тут раптом почали сипатися новини з червоними заголовками. Зазвичай новини політики чи економіки мають заголовки чорним шрифтом. А тут раптом червоним: "Постріли". Потім з’являлися хронології подій. І умовний спосіб дієслів, новини про те, що той чи інший художник імовірно загинув, а ті чи інші люди були імовірно поранені.

То було як втрата невинності. Моя особиста думка полягає в тому, що мають бути дії. Мітинги – дуже важливі, але ми дуже довго обмежувалися лише свічками на знак пам’яті та скорботи. Свічками та ведмедиками терористів не налякати. Думаю, що реакції на напади не завжди на висоті. Скорбота – це не дія. Думаю, дій бракує.

– Чи книжки можуть вважатися діями?

– Все залежить від книжки, від теми книжки.

Наприклад, я чув чимало свідчень від людей, які пережили особисту драму. Часто вони говорили про те, що моя книжка допомагала їм почати нову сторінку.

Звісно, на політичному рівні це не є дуже важливою книжкою. Але якось під час подорожі Азією зі мною розмовляла жінка, котра намагалася пережити смерть своєї дитини. Книжка не допомогла їй подолати депресію, та вона відчула під час читання про безумство та смуток, що може зробити наступний крок.

Не хочу надмірно це переоцінювати чи надавати цьому надмірного значення, але коли я чую такі свідчення, в мені щось перевертається. Це не політичне, але спосіб говорити про смуток у цьому романі допомагає деяким людям подолати певну межу.

Автор каже, що спосіб у який в романі говориться про смуток допомагає деяким людям подолати певну межу

– Але для вас особисто історія роботи над романом "Чекаючи на Боджанглза" – це також історія подолання власного темного стану душі.

– Я завжди був щасливим дурнем. Накопичував поразки, ішов собі далі, підстрибуючи та розважаючи інших власними поразками. Після багатьох поразок такі поразки стають автоматичними. І я автоматично почав більш іронічно чи навіть цинічно до цього ставитися.

Певною мірою, це така форма ввічливості, адже люди краще сприймають історії про ваші проблеми, коли ви розповідаєте про них смішно, ніж коли ви описуєте драму. На якомусь етапі людей починає злити те, що ви говорите лише про свої нещастя.

Третій етап: люди починають тікати. У всіх є свої проблеми, і ніхто не готовий надто довго сприймати чужі проблеми. Я це пережив. В певний час у мене не було свого житла, я жив то в одних, то в інших друзів, і в той час намагався якось їх розважати, веселити.

Так, я зловживав їхньою гостинністю, тому мав щось давати натомість – гумор. Але все одно рано чи пізно люди роблять крок назад: у них є діти, робота, проблеми, власні борги, рахунки, що їх треба сплачувати. Вони не хочуть, щоби я додавав ще й свої проблеми до їхніх. Мовляв, я тобі зроблю послугу, але не тягни до мене додому свій мішок проблем.

Якщо зловживати співчуттям, то друзі перестануть брати слухавку, коли ви телефонуєте. Не тому, що вони погані друзі, а тому, що така людська психіка. Треба себе захищати.

– В цьому стані душі ви почали писати роман. Ви мали плани стати письменником, а чи це було просто писанням, аби відволіктися?

– В мої плани входило писати та мати читачів. Не знаю, чи можна мене назвати письменником, але я пишу романи.

– Думаю, точно можна назвати письменником – з такими накладами та десятками перекладів.

У Франції люблять уточнювати слова, гратися з нюансами значень. Тут є письменники, є романісти… Я хотів мати читачів, і отримав багато читачів, і це дуже мене тішить.

Але ваше запитання було не про це.

"Я хотів мати читачів, і отримав багато читачів, і це дуже мене тішить"

– Так, я запитувала про роботу над рукописом "Чекаючи на Боджанглза", який ви почали, аби вийти з описаного вище стану депресії. Чи для вас було одразу ясно, що цей текст стане романом?

– Як я вже сказав, я цей роман таким не задумував. Я поїхав в Іспанію до батьків, шукати прихистку. Єдине місце, де ви точно нікому не заважаєте – це вдома в батьків. Вам там раді, вони щонайменше можуть вас терпіти. Оселившись у них, я точно мав де жити і що їсти. Також я отримав ніжність і можливість відірватися від рутини.

Мої батьки приїхали по мене в аеропорт, я попросив зупинитися по дорозі, аби купити сигарет. Була зима, в Парижі було дуже холодно, йшов сніг… А в Іспанії натомість стояла чудова погода, +15. Пахнув жасмин, апельсинові дерева, це був ольфактивний рай. І я одразу відчув, як розпростуюся, стаю на ноги.

Я зайшов у бар, там грав джаз, іспанці-відвідувачі за столами грали в карти. Була дуже радісна легка атмосфера. Так за три хвилини в барі я відчув, яка атмосфера має бути в моєму романі. Тому там я пишу про цвіт апельсинового дерева, жасмин, джаз, радість життя, про Іспанію та іспанців.

– Думаю, пора поговорити власне про роман. Розкажіть, як до вас прийшли його персонажі.

– Мені хотілося написати щось елегантне та екстравагантне. Вже наступного дня в Іспанії я сів за письмовий стіл і почав писати.

Наприклад, спершу я почав писати про жінку, матір родини, називаючи її Маргариткою. Мені дуже сподобалося це ім’я, але я двічі його вжив і замислився, чи готовий весь роман так її називати. Зрозумів, що ні, навіть попри те, що мені це ім’я дуже подобається. Річ у тім, що у Франції це ім’я часто дають коровам. Половину корів називають Маргаритками, іншу половину – Фіалками.

Тому в романі мама жартує, що зараз замукає, якщо чоловік ще раз назве її Маргариткою. А син розповідає, що тато щодня давав мамі нове ім’я.

Я написав багато різних дурниць, але кожну намагався якось обґрунтувати. Це дозволяло розвивати історію далі, продовжуючи сюжетні лінії, що виникали.

Наприклад, я замислився, яким чином люди, котрі щодня влаштовують вечірки, можуть жити в розкішній квартирі. Потрібно було придумати, як вони розбагатіли. Не хотів вигадувати ні академічної кар’єри, ні кар’єри банкіра, не хотів, аби вони були багатими спадкоємцями. Мені хотілося якоїсь зіпсутості, навіть злочинного походження цих грошей. Так я придумав історію про корупцію – міжнародний сюжет. Ось і політична лінія.

Так виник персонаж Непотріб – депутат Сенату із вухами-креветками та сигарою, яку він не запалює. І це важливий персонаж, він є в романі до самого кінця. Потреба пояснити походження грошей підказала мені цікавого героя.

– Ви в Іспанії почули пісню про містера Боджанглза Ніни Сімон?

– Ні, це сталося на два тижні раніше, ще в Парижі. Мій друг закачав музики на мій плеєр, і я гуляв Парижем, слухаючи її. Випадково серед інших треків прозвучала ця пісня. І я відчув таку втіху, спокій…

Іноді пісня, як і книжка, може зачепити такі струни у вашій душі, що вам хочеться весь час її слухати. Та пісня просто звучатиме так, як вам треба саме в той момент.

Меланхолійна пісня "Mr Bogangles" стала саме такою піснею для мене. Я слухав її цілими днями.

– Але ви не говорите англійською. Як ви слова зрозуміли?

– Як і всі – за допомогою google translate. Текст поєднував у собі й щось безнадійне, і щось поетичне – все те, що я хотів дати моєму тексту.

Там у пісні є дуже точний момент, коли Боджанглз танцює в своєму старому одязі, він стрибає і дуже повільно падає. Ніби листок восени, котрий летить у повітрі.

– Розкажіть про автобіографічні виміри роману. Щонайменше, в ньому ідеться про Іспанію, де ви його писали. Також під час презентації ви розповідали про шафу книжок вдома та читання для самоосвіти – так само читає хлопчик, герой роману.

Я саме читаю Жозефа Кесселя, роман "Коло нещастя". Точної цитати не згадаю, але він пише, що письменник за допомогою чорнил вливає в персонажів власну кров, віддає їм власну плоть. Навіть найменш схожі на письменника персонажі містять у собі щось автобіографічне.

Зустрічі з читачами дозволили мені відкрити в романі автобіографічні моменти, про які я навіть не думав. Звичайно, в роман письменник вкладає часто більше, ніж готовий визнати.

Наприклад, хлопчик, від імені якого іде оповідь у романі, народився в квартирі без телевізора, і це те, що я пережив сам.

Так само я мав невдалий досвід навчання в школі, погано вчився. Я не був ледарем з власної волі, але не розумів багатьох речей: між тим, що робив, і тим, що вважалося правильним у школі, була велика різниця. Я не хотів нікого дратувати, навпаки хотів зробити як краще, але не виходило.

Так само я обожнюю, коли люди танцюють. Сам не танцюю, тому на весіллях друзів переважно я той самий п’яний тип, який стоїть із склянкою віскі, притулившись до стіни, та розглядає пари. А також я описав родину, що танцює, дуже елегантну родину.

– Елегантна? Це важливо?

– Так, я дуже ціную елегантність. Саме тому мені дуже сподобався Львів – таке елегантне місто.

– І дуже туристичне…

– Як і інші туристичні міста, що приваблюють людей. Тут мені подобається єдність архітектурного стилю, його ніщо не псує. Це дуже мене зворушує, в містах я потребую старовинного каміння.

– Якщо надалі говорити про часи та епохи, то розкажіть, у якому часі живе родина з роману "Чекаючи на Боджанглза".

– Мені дуже подобається довоєнний період Belle Epoque та міжвоєнні "шалені роки" джазу. Явище міжвоєнних років миру, які проживалися ніби підстрибуючи в танці – це була своєрідна ейфорія.

Думаю, людина ніколи не живе так повно, як живе між двома драмами. В такі часи завжди є острах, що от-от усе скінчиться. Ці періоди дуже мене надихають, тому в мене виникло бажання написати роман, який би відбувався в "шалені роки" із яким-небудь шаленим персонажем.

Коли читаєш роман "Чекаючи на Боджанглза", можна уявити, що він відбувається у Belle Epoque чи під час "шалених років", а чи й у 1960-ті. Читачі самі вирішують, чи йдеться про наш час, а чи про минуле.

Я думаю, що в минулому є елегантність, яку тепер втрачено. Елегантність у одязі – це ввічливість, яку ми адресуємо, демонструємо іншим, оточенню. Елегантність робить життя більш стерпним, і мені не подобається, що нині заради комфорту забувають про елегантність.

Подивіться на старі фотографії: на них видно, що селяни та робітники одягалися святково, і так ішли до церкви та на сімейний обід або вечерю. Так вони підкреслювали, що це урочиста нагода з більш багатим столом, і це підкреслювалося одягом.

Ми досі одягаємося святково на Різдво – це підкреслює всю магію цього свята. Люди прикрашають не лише ялинку та помешкання, але й себе.

Саме тому, коли читаєш про когось, хто красиво одягається щодня, легко уявити, що дія відбувається в минулому.

– Під час київської презентації роману мене дуже зацікавила ваша фраза про те, що читаєте лише мертвих авторів, тих, які вже стали класиками. Що, правда? Звідки ця ідея?

– Я погано вчився в школі, в мене навіть немає атестату чи диплому про вищу освіту.

Я не шкодую про це. Думаю, що дипломи – це знак наявності певної кількості знань. Знання також можна здобути з художньої літератури, і тут я намагаюся подарувати собі певну послідовність у читанні.

– То ви зовсім не читаєте сучасної літератури?

– Звичайно, читаю! Наприклад, Уельбека, котрого вважаю визначним письменником. Також на літературних фестивалях я знайомлюся з іншими письменниками, ми стаємо приятелями, і я читаю їхні книжки.

Зазвичай я читаю підряд бодай три романи одного автора. Цього вистачає, аби скласти враження про письменника. Також цього вистачає, аби зрозуміти візію, репрезентацію певного часу.

Наприклад, три романи Франсуази Саган повністю відкривають специфіку життя певних кіл суспільства. Так само романи Жозефа Кесселя відкривають мені колоніальну атмосферу, він дуже точно все описує.

Я читаю романи та здобуваю таку псевдо-академічну освіту. Волію витрачати час на щось більш-менш вічне, а не на те, що скоро мине, і що скоро перестануть читати.

Ірина Славінська, журналістка, для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті