Що для фотографа фотографія? Троє митців розповідають про сокровенне

3492
27 жовтня 2018

З 1 по 4 листопада в Києві вдруге відбудеться Photo Kyiv Fair. Міжнародний фотоярмарок об'єднає фотографів, арт-кураторів і галеристів.  

Відвідувачі матимуть змогу побачити понад 500 фотографій музейного рівня, а свої роботи презентують більше ніж 100 фотографів з усього світу.

Звичайно, будуть серед них і талановиті українські митці.

Напередодні події "Українська правда. Життя" поспілкувалася з трьома учасниками ярмарку та дізналася у них, як саме до їх життя увійшла фотографія і що це мистецтво значить для них зараз.

ОЛЕНА СУБАЧ

Українська художниця, фотограф. Видавалася в Calvert Journal, Der Greif, Bird In Flight, Knock Magazine, виставлялася в Великобританії, Німеччині, Франції, Польщі, Грузії та Україні.

Володарка спеціального призу Bird In Flight в конкурсі New East Photo Prize 2016 за фотопроект "Метеорит Бердичів".

Олена Субач

Фотографія прийшла до мене у вигляді величезної картонної коробки з чорно-білими знімками. Їх зробив дідусь під час служби на флоті на Далекому Сході.

Я могла годинами сидіти і роздивлятися дивні пейзажі: каміння, покручені стовбури дерев, море і гарних чоловіків в морській формі.

Тоді вперше попросила у батьків фотоапарат, але грошей не було зовсім, тому мені відповіли: "Спочатку навчися малювати те, що тобі подобається".

Так я пішла вчитися малювати, але про камеру пам'ятала завжди. І приблизно через 15 років вона у мене з'явилася.

Інтернет – головний і безцінний освітній ресурс для всіх, хто не є мешканцем мегаполісу. Якби не він, ми б ніколи не побачили ту фотографію, яку любимо.

Олена Субач, із серії "Бабусі на межі раю"
 Олена Субач, із серії "Бабусі на межі раю"
  Олена Субач, із серії "Бабусі на межі раю"

Фотографу необхідно знати теорію і принципи композиції. Як показує статистика – більшість відомих і успішних фотографів мають художню освіту.

Професійний фотограф заробляє фотографією гроші, а аматор – той, хто їх на неї витрачає.

Фотографи живуть так само, як і всі інші люди. Залежно від бажань їм треба або трохи більше, або трохи менше. Я заробляю декораторством, вітриністікою та іноді комерційною зйомкою.

Я знімаю те, що мене надихає або турбує, а надихаюся найчастіше історіями. Якщо з місцем або подією пов'язана історія, яку хочеться розповісти, а людям цікаво дослухати її – вона може бути використана і для проекту.

Мій улюблений знімок з тигром із серії "Метеорит Бердичів". Його було зроблено, коли до Львова приїхала погостювати моя подруга з Харкова, в таксидермічній майстерні. Там і знайшли цю грізну шкуру тигра, розпростерту на столі. Її залишили реставрувати.

Олена Субач, із серії "Метеорит Бердичів"

Було ясно – перед нами артефакт, що побачив чимало. Його привезли з Німеччини після Другої Світової війни в якості бойового трофею.

Туди ж, судячи з написів, він потрапив з Тибету або Індії. На своїй батьківщині така шкура вважається символом Шиви, який убив "тигра бажання" і використав його в якості килима при медитації. Індуси, а іноді і буддисти, і досі іноді медитують на цих шкурах.

Залишається тільки здогадуватися, як її можуть використовувати у Львові, скількох господарів пережив цей тигр і хто з них досяг просвітлення.

Ця історія мені подобається тим, що питань в ній більше ніж відповідей, ну, а людина в шкурі на фотографії – традиційний образ воїна під час битви, в контексті серії – битви з буденністю.

(для перегляду світлин зі спільного проекту В'ячеслава Полякова та Олена Субач "Місто Садів" скористайтеся стрілочками)

Можливо, це прозвучить наївно, але фотографію я люблю за магію. За можливість зануритися в світ, здивуватися йому, упорядкувати, зупинити горезвісну мить і навіть утримати людей, яких вже немає поруч з тобою в житті.

Коли круті фотографи, за творчістю яких ти з захопленням стежиш, кажуть – "так, так, знаю твої роботи, я підписаний на тебе в інстаграм" – це найкраще визнання.

В'ЯЧЕСЛАВ ПОЛЯКОВ

Український художник, фотограф. Виставлявся в Парижі, Амстердамі, Нью-Йорку, Лондоні, Франкфурті.

Публікувався в Foam Magazine, British Journal of Photography. Фіналіст Foam Talents, Krakow Photomonth Showoff, Photofestival Lodz Grand Prix, Prix Levallois, Vienna Photobook Festival, New East Photo Prize, Bird in Flight Prize.

В'ячеслав Поляков

До того, як прийти до фотографії, я займався створенням графіки – руками і на комп'ютері. Але у якусь мить зрозумів – мені немає чого нею сказати. Фотографія стала приводом зацікавитися світом поза маршрутом дім-робота-друзі. Побачити те, про що захочеться розповісти.

Мистецтву фотографії мене навчив інтернет.

Я проти абстрактних узагальнень: національна фотографія, жіноча фотографія, феміністична фотографія... Кожна робота – залуга старань конкретної людини, з ім'ям і долею. Його досягнення і його відповідальність.

(для перегляду світлин з проекту В'ячеслава Полякова "Львів Божа Воля" скористайтеся стрілочками)

Мої знімки про уявлення людей про форму і красу. І перетині їх уявлень з моїми.

Фотографію я люблю за непротяжність у часі. Ти проводиш зі знімком рівно стільки часу, скільки хочеш. Ні відео, ні звук, ні текст не дають цієї свободи.

ВІКТОРІЯ СОРОЧИНСЬКІ

Канадський фотограф українського походження. Автор персональних і учасник групових виставок у Німеччині, Австрії, Норвегії, Швейцарії, Франції, Італії, Португалії, Україні, Росії, Грузії, Китаї, Японії, США, Канаді, Аргентині та Колумбії.

Призер і фіналіст численних міжнародних фотоконкурсів і премій, зокрема Премії Люсі (категорія Відкриття Року) 2012 Премії Leica Oskar Barnack Award 2017 і Премії Арнольда Ньюмана за Нові Напрями в Портретної Фотографії 2018.

Вікторія Сорочинські

Перша зустріч з фотографією у мене асоціюється з моїм дідусем, який був фотографом і багатоплановим художником.

Незважаючи на те, що він виріс в одному з українських сіл, яке пізніше я відобразила в своєму проекті "Земля Без Повернення", і в фотографії усьому навчився сам, у цьому виді мистецтва досяг високого професіоналізму.

У моєму дитинстві ми проводили разом багато годин в його саморобній, домашній лабораторії. Коли на білому аркуші паперу починали проявлятися обриси людей або пейзажів, мені здавалося, що він творить магію. Я дуже любила спостерігати за цим процесом.

Ніколи не думала, що стану фотографом, доти, поки випадково, в 20 років, не вирішила пройти курс по фотографії в канадському коледжі. З першого моменту це було як осяяння. Я зрозуміла, що фотографія – саме те, що шукала, і те, в чому в повній мірі можу себе проявити як художник.

Я вчилася фотографії в Vanier College і Concordia University (Бакалавр витончених мистецтв і Фотографії) в Монреалі і отримала диплом магістра образотворчих мистецтв в Нью-Йоркському Університеті – NYU.

Техніка і знання основ композиції, звичайно, важливі для якісного виконання знімка, але все ж, найголовніше – це бачення художника. Йому неможливо навчити, але без нього ніяка техніка не допоможе зробити знімок живим і цікавим.

(для перегляду світлин скористайтеся стрілочками)

"Без Названия # 5017 " из серии ЗЕМЛЯ БЕЗ ВОЗВРАТА (2009-2017)
"Яна и Эйдан" из серии БЕЗМОЛВНЫЕ ДИАЛОГИ (2009-2018)
"Обмен Мудростью" из серии АННА & ЕВА (2005-2012)
"Меняющий Опыт" из серии БРАТ и СЕСТРА (2015)
"Без Названия # 7923 " из серии ЗЕМЛЯ БЕЗ ВОЗВРАТА (2009-2017)
"Александр и Татьяна" из серии БЕЗМОЛВНЫЕ ДИАЛОГИ (2009-2018)

Аматора від професіонала відрізняє глибина того, що передає знімок. Просто гарний кадр може зробити майже кожен, а от розповісти за допомогою нього цілу історію або передати глибоке концептуальне навантаження здатний тільки професіонал.

Ще одна ознака професіоналізму – вміння працювати в форматі проекту, а не тільки з окремими фотографіями, які ніяк не пов'язані між собою.

Найчастіше я знімаю в розповідному жанрі, з психологічним підґрунтям. Мої роботи відображають реальність, що існує десь між документалістикою і вигадкою, свідомим і підсвідомим.

Єдиний фотопроект, якого не стосується це правило – "Земля Без Повернення", він відрізняється від інших моїх робіт тим, що в ньому немає ні краплі вигадки.

Фотографам, які займаються персональними проектами, прожити непросто, але у них є можливість займатися тим, що їх по-справжньому хвилює і цікавить.

Я практично не беру комерційних замовлень. Точніше, роблю це тільки тоді, коли тема або суб'єкт мені насправді цікаві.

Крім цього, я викладаю фотографію в різних навчальних закладах і даю майстер-класи в різних країнах на запрошення.

Мені дуже складно вибрати якийсь один улюблений знімок, адже я працюю над своїми проектами роками. Але якщо вибирати саме із серії про українське село "Земля Без Повернення", то мабуть, я оберу портрет старих, яких мені вдалося зняти в 2016 році.

Вікторія Сорочинські, із серії "Земля Без Повернення"

Мені здається, цей знімок унікальний тим, що вони дивляться один на одного з такою любов'ю і блиском в очах, наче їм не по 90 років, а по 18. Вони прожили разом 70 років, пройшли війну, і навіть після цього не втратили смаку до життя, вміння радіти моменту.

Незважаючи на абсолютну бідність, в якій вони жили, від них йшли такі світло і доброта, вони були настільки раді, що я їх фотографувала, що намагалися будь-якими способами вручити мені гроші.

Мені коштувало чималих зусиль пояснити їм, що це я їм повинна дякувати, а не навпаки.

Мистецтво фотографії для мене унікальне тим, що воно дозволяє стирати межі реального і уявного. За допомогою фотографії можна не тільки відобразити події і моменти того, що відбувається, але і створити нову реальність.

Фотографія дозволяє уявляти і домислювати, вигадувати цілу історію на основі одного лише зображення.

Катерина Скуридіна, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті