Що для фотографа фотографія? Троє митців розповідають про сокровенне
З 1 по 4 листопада в Києві вдруге відбудеться Photo Kyiv Fair. Міжнародний фотоярмарок об'єднає фотографів, арт-кураторів і галеристів.
Відвідувачі матимуть змогу побачити понад 500 фотографій музейного рівня, а свої роботи презентують більше ніж 100 фотографів з усього світу.
Звичайно, будуть серед них і талановиті українські митці.
Напередодні події "Українська правда. Життя" поспілкувалася з трьома учасниками ярмарку та дізналася у них, як саме до їх життя увійшла фотографія і що це мистецтво значить для них зараз.
ОЛЕНА СУБАЧ
Українська художниця, фотограф. Видавалася в Calvert Journal, Der Greif, Bird In Flight, Knock Magazine, виставлялася в Великобританії, Німеччині, Франції, Польщі, Грузії та Україні.
Володарка спеціального призу Bird In Flight в конкурсі New East Photo Prize 2016 за фотопроект "Метеорит Бердичів".
 |
| Олена Субач |
Фотографія прийшла до мене у вигляді величезної картонної коробки з чорно-білими знімками. Їх зробив дідусь під час служби на флоті на Далекому Сході.
Я могла годинами сидіти і роздивлятися дивні пейзажі: каміння, покручені стовбури дерев, море і гарних чоловіків в морській формі.
Тоді вперше попросила у батьків фотоапарат, але грошей не було зовсім, тому мені відповіли: "Спочатку навчися малювати те, що тобі подобається".
Так я пішла вчитися малювати, але про камеру пам'ятала завжди. І приблизно через 15 років вона у мене з'явилася.
Інтернет – головний і безцінний освітній ресурс для всіх, хто не є мешканцем мегаполісу. Якби не він, ми б ніколи не побачили ту фотографію, яку любимо.
 |
| Олена Субач, із серії "Бабусі на межі раю" |
 |
| Олена Субач, із серії "Бабусі на межі раю" |
 |
| Олена Субач, із серії "Бабусі на межі раю" |
Фотографу необхідно знати теорію і принципи композиції. Як показує статистика – більшість відомих і успішних фотографів мають художню освіту.
Професійний фотограф заробляє фотографією гроші, а аматор – той, хто їх на неї витрачає.
Фотографи живуть так само, як і всі інші люди. Залежно від бажань їм треба або трохи більше, або трохи менше. Я заробляю декораторством, вітриністікою та іноді комерційною зйомкою.
Я знімаю те, що мене надихає або турбує, а надихаюся найчастіше історіями. Якщо з місцем або подією пов'язана історія, яку хочеться розповісти, а людям цікаво дослухати її – вона може бути використана і для проекту.
Мій улюблений знімок з тигром із серії "Метеорит Бердичів". Його було зроблено, коли до Львова приїхала погостювати моя подруга з Харкова, в таксидермічній майстерні. Там і знайшли цю грізну шкуру тигра, розпростерту на столі. Її залишили реставрувати.
 |
| Олена Субач, із серії "Метеорит Бердичів" |
Було ясно – перед нами артефакт, що побачив чимало. Його привезли з Німеччини після Другої Світової війни в якості бойового трофею.
Туди ж, судячи з написів, він потрапив з Тибету або Індії. На своїй батьківщині така шкура вважається символом Шиви, який убив "тигра бажання" і використав його в якості килима при медитації. Індуси, а іноді і буддисти, і досі іноді медитують на цих шкурах.
Залишається тільки здогадуватися, як її можуть використовувати у Львові, скількох господарів пережив цей тигр і хто з них досяг просвітлення.
Ця історія мені подобається тим, що питань в ній більше ніж відповідей, ну, а людина в шкурі на фотографії – традиційний образ воїна під час битви, в контексті серії – битви з буденністю.
(для перегляду світлин зі спільного проекту В'ячеслава Полякова та Олена Субач "Місто Садів" скористайтеся стрілочками)
Можливо, це прозвучить наївно, але фотографію я люблю за магію. За можливість зануритися в світ, здивуватися йому, упорядкувати, зупинити горезвісну мить і навіть утримати людей, яких вже немає поруч з тобою в житті.
Коли круті фотографи, за творчістю яких ти з захопленням стежиш, кажуть – "так, так, знаю твої роботи, я підписаний на тебе в інстаграм" – це найкраще визнання.
В'ЯЧЕСЛАВ ПОЛЯКОВ
Український художник, фотограф. Виставлявся в Парижі, Амстердамі, Нью-Йорку, Лондоні, Франкфурті.
Публікувався в Foam Magazine, British Journal of Photography. Фіналіст Foam Talents, Krakow Photomonth Showoff, Photofestival Lodz Grand Prix, Prix Levallois, Vienna Photobook Festival, New East Photo Prize, Bird in Flight Prize.
 |
| В'ячеслав Поляков |
До того, як прийти до фотографії, я займався створенням графіки – руками і на комп'ютері. Але у якусь мить зрозумів – мені немає чого нею сказати. Фотографія стала приводом зацікавитися світом поза маршрутом дім-робота-друзі. Побачити те, про що захочеться розповісти.
Мистецтву фотографії мене навчив інтернет.
Я проти абстрактних узагальнень: національна фотографія, жіноча фотографія, феміністична фотографія... Кожна робота – залуга старань конкретної людини, з ім'ям і долею. Його досягнення і його відповідальність.
(для перегляду світлин з проекту В'ячеслава Полякова "Львів Божа Воля" скористайтеся стрілочками)
Мої знімки про уявлення людей про форму і красу. І перетині їх уявлень з моїми.
Фотографію я люблю за непротяжність у часі. Ти проводиш зі знімком рівно стільки часу, скільки хочеш. Ні відео, ні звук, ні текст не дають цієї свободи.
ВІКТОРІЯ СОРОЧИНСЬКІ
Канадський фотограф українського походження. Автор персональних і учасник групових виставок у Німеччині, Австрії, Норвегії, Швейцарії, Франції, Італії, Португалії, Україні, Росії, Грузії, Китаї, Японії, США, Канаді, Аргентині та Колумбії.
Призер і фіналіст численних міжнародних фотоконкурсів і премій, зокрема – Премії Люсі (категорія – Відкриття Року) 2012 Премії Leica Oskar Barnack Award 2017 і Премії Арнольда Ньюмана за Нові Напрями в Портретної Фотографії 2018.
 |
| Вікторія Сорочинські |
Перша зустріч з фотографією у мене асоціюється з моїм дідусем, який був фотографом і багатоплановим художником.
Незважаючи на те, що він виріс в одному з українських сіл, яке пізніше я відобразила в своєму проекті "Земля Без Повернення", і в фотографії усьому навчився сам, у цьому виді мистецтва досяг високого професіоналізму.
У моєму дитинстві ми проводили разом багато годин в його саморобній, домашній лабораторії. Коли на білому аркуші паперу починали проявлятися обриси людей або пейзажів, мені здавалося, що він творить магію. Я дуже любила спостерігати за цим процесом.
Ніколи не думала, що стану фотографом, доти, поки випадково, в 20 років, не вирішила пройти курс по фотографії в канадському коледжі. З першого моменту це було як осяяння. Я зрозуміла, що фотографія – саме те, що шукала, і те, в чому в повній мірі можу себе проявити як художник.
Я вчилася фотографії в Vanier College і Concordia University (Бакалавр витончених мистецтв і Фотографії) в Монреалі і отримала диплом магістра образотворчих мистецтв в Нью-Йоркському Університеті – NYU.
Техніка і знання основ композиції, звичайно, важливі для якісного виконання знімка, але все ж, найголовніше – це бачення художника. Йому неможливо навчити, але без нього ніяка техніка не допоможе зробити знімок живим і цікавим.
(для перегляду світлин скористайтеся стрілочками)
Аматора від професіонала відрізняє глибина того, що передає знімок. Просто гарний кадр може зробити майже кожен, а от розповісти за допомогою нього цілу історію або передати глибоке концептуальне навантаження здатний тільки професіонал.
Ще одна ознака професіоналізму – вміння працювати в форматі проекту, а не тільки з окремими фотографіями, які ніяк не пов'язані між собою.
Найчастіше я знімаю в розповідному жанрі, з психологічним підґрунтям. Мої роботи відображають реальність, що існує десь між документалістикою і вигадкою, свідомим і підсвідомим.
Єдиний фотопроект, якого не стосується це правило – "Земля Без Повернення", він відрізняється від інших моїх робіт тим, що в ньому немає ні краплі вигадки.
Фотографам, які займаються персональними проектами, прожити непросто, але у них є можливість займатися тим, що їх по-справжньому хвилює і цікавить.
Я практично не беру комерційних замовлень. Точніше, роблю це тільки тоді, коли тема або суб'єкт мені насправді цікаві.
Крім цього, я викладаю фотографію в різних навчальних закладах і даю майстер-класи в різних країнах на запрошення.
Мені дуже складно вибрати якийсь один улюблений знімок, адже я працюю над своїми проектами роками. Але якщо вибирати саме із серії про українське село "Земля Без Повернення", то мабуть, я оберу портрет старих, яких мені вдалося зняти в 2016 році.
 |
| Вікторія Сорочинські, із серії "Земля Без Повернення" |
Мені здається, цей знімок унікальний тим, що вони дивляться один на одного з такою любов'ю і блиском в очах, наче їм не по 90 років, а по 18. Вони прожили разом 70 років, пройшли війну, і навіть після цього не втратили смаку до життя, вміння радіти моменту.
Незважаючи на абсолютну бідність, в якій вони жили, від них йшли такі світло і доброта, вони були настільки раді, що я їх фотографувала, що намагалися будь-якими способами вручити мені гроші.
Мені коштувало чималих зусиль пояснити їм, що це я їм повинна дякувати, а не навпаки.
Мистецтво фотографії для мене унікальне тим, що воно дозволяє стирати межі реального і уявного. За допомогою фотографії можна не тільки відобразити події і моменти того, що відбувається, але і створити нову реальність.
Фотографія дозволяє уявляти і домислювати, вигадувати цілу історію на основі одного лише зображення.
Катерина Скуридіна, спеціально для УП.Життя