"Щирі. Свята". Як українці святкували день Святого Миколи та Різдвяні свята

"УП. Життя" публікує спецпроект "Щирі. Свята" – серію матеріалів, присвячених традиційному вбранню та святам народного календаря.

Про особливості зимових традицій розповіли Олександра Сторчай та Мирослава Вертюк, співробітниці Музею Івана Гончара.

ГРУДЕНЬ. ДЕНЬ СВЯТОГО МИКОЛИ

Святого Миколи – одне з найулюбленіших свят, бо й самого святого шанують в народі.

В українській традиції він постає Чудотворцем. Про його дива, допомогу бідним, подорожнім, на морі й на суші існує багато переказів та легенд.

Люди кажуть, що "як він ще ходив по землі, то все рятував людей від нещастя, отож йому Господь і після смерті довірив рятувати".

У деяких регіонах, зокрема, на Слобожанщині, на Миколи влаштовували святкові обходи із колядуванням, варили кутю й узвар, щоб наступний рік приніс плоди та ячмінь, співали колядки про святого, а діти отримували гостинці: бублики, цукерки, фрукти й горіхи.

Фото з архіву НЦНК "Музей Івана Гончара

Колядка до Миколи

Ой хто, хто в цьому домі живе,

Ой хто, хто Миколая служить?

Святий Боже, Миколай,

На всякий час помагай,

І на небі й на землі,

В хазяїна у полі.

Миколай!

***

Марійка по світлонці ходить,

Марійка свою неньку будить.

Вставай, ненько, не лежи,

З воску свічку засвіти,

Миколая сотвори.

Миколай!

Важливим атрибутом свята були пряники, так звані "панянки".

Для хлопців випікали коня з вершником, а для дівчинки – пряник у вигляді панянки в чобітках та з кучерями. Їх пекли у печі, фарбували буряковим соком і розписували різними візерунками. Найбільше їх чекали малі діти.

Під час зйомок грудневої історії з Ніною Матвієнко команда проекту "Щирі. Свята" подбала про те, аби цей важливий атрибут з’явився в кадрі і передав атмосферу свята.

 Фото: Андрій Горб

На Миколи дорослі теж мали певні обов’язки: утримуватися від тяжкої роботи, гостювати та приймати гостей, а ще – подбати, аби цього дня рідні мали на собі щось червоне.

Українці вірили, що цей колір захищає від зурочень та негативу. Червоні хустки, запаски, крайки, пояси та прикраси одягали, аби енергетично зарядитися.

"На Миколая червона хустка або кілька маленьких стрічок для дівчаток могли бути найбажанішим подарунком", – підтверджує Олександра Сторчай.

Під час зйомок Ніна Матвієнко приміряла святковий вишитий кожух та бордову намітку, яка повністю покриває волосся заміжньої жінки.

 Для проекту "Щирі. Свята" народна артистка Ніна Матвієнко знялася в фотоісторії, присвяченій традиціям свята Миколи. Фото: Андрій Горб

На виготовлення такого кожуха наші предки могли витратити кілька місяців – усе залежало від складності декору, розміру виробу та наявності (чи відсутності) помічників.

"Часто батьки справляли для своєї доньки святкового весільного кожуха – гарно вишитого, прикрашеного аплікацією та дорогоцінним хутром.

Дівчина берегла його протягом усього життя, він ставав її святковим верхнім одягом на зимовий період", – пояснює Олександра Сторчай. Вона припускає, що у верхнього одягу на світлині саме така історія.

 Фото: Андрій Горб

Довжина кожуха залежала від рельєфу місцевості, де жив його власник.

"По горах у довгому одязі ходити було незручно – тож на Гуцульщині кожухи були коротшими", – розповідає Олександра Сторчай. Степові дороги Наддніпрянщини та Центральної України дозволяли місцевим носити довгий верхній одяг.

На Ніні Матвієнко – кожух із Полтавщини.

 Фото: Андрій Горб

Впродовж демісезонного періоду українці носили свити. Під час пошиття виробу кравець зважав на вік майбутнього власника.

"Дорослу" свиту шили з сукна, досить важкого матеріалу, в основі й пітканні якого використовували вовняну нитку. Ткання сукна – трудомісткий процес, одна із втрачених технологій виготовлення одягу.

"Якщо з такого сукна пошити свиту для дітей, вони навіть не зможуть у ній рухатися", – зауважує Сторчай.

Для дитячих свит винайшли окремий матеріал – портюшок. За основу брали лляні або конопляні нитки, у пітканні використовували вовну.

Тканина виходила вдвічі легшою, дітки могли в ній бігати, а це було важливо під час різдвяних свят, бо ж діти мають багато хат обійти із колядками.

 Фото: Андрій Горб

СІЧЕНЬ. РІЗДВЯНІ СВЯТА

Колядники на подвір’ї – щастя й добробут у хаті. Зимові свята або Святки мають надзвичайно багатий комплекс обрядових дій та звичаїв, що збереглися і побутують по всій Україні.

Вони спрямовані на забезпечення добробуту та щастя родини в прийдешньому році.

Тривають Святки від 6 січня (Святий вечір) і до 19 (Водохреще) або 21 січня (Застріл коляди).

У цей час оселі прибирали та оздоблювали щонайпишніше: рушники, дідухи, павуки з соломи, витинанки (мережані паперові полотнища, якими оздоблювали стіни й вікна), квіти з паперу.

 Фото: Юля Остроушко

Люди готували найкраще святкове вбрання, часто намагалися придбати щось нове.

Одним із головних дійств під час Різдвяних свят є звичай святкових обходів. Прихід ряджених до хати асоціювався із щастям та добробутом родини на майбутній рік.

Ці традиції сягають історичних глибин. У текстах колядок збережені мотиви створення світу, сюжети давньоруської князівської доби, розповіді про козацькі військові походи.

У піснях оспівується господар, його родина, господарство, звучать побажання на прибуток і щастя в майбутньому році.

А в цьому домочку, як у райочку!

Пан господар – місяць-володар.

А господиня – яснеє сонце.

Їхні дочки – зірки-паняночки,

Їхні синочки – як ті дубочки.

Запорукою багатства для господарів вважалося щедре обдарування провісників, які приймали дари зі словами: "Скільки на цих рублях кривульок, крапочок, аби стільки мав у загороді корів, волів та овечок".

Фото з архіву НЦНК "Музей Івана Гончара"

У XIX – XX столітті колядки-щедрівки виконували, залежно від регіону, у хаті або на подвір’ї гуртами різного складу: парубки, дівчата, діти, люди старшого віку.

Дійовими особами лялькових та живих вертепів є реальні історичні та міфічні персонажі: Три царі, Ірод, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Козак, Січовий Стрілець, Чорт, Чарівниця, Смерть, Ангел; Дід та Баба як прототипи предків; персонажі в масках тварин-тотемів – кози, коня, ведмедя.

Козу завжди грав парубок. Його маска могла бути виготовлена з дерева, шкіри чи навіть соломи.

Колядники приводили Козу на подвір’я, де вона символічно буцала рогами господарів та дітей.

Фото з архіву НЦНК "Музей Івана Гончара"

Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її "вмирання" і "воскресіння", що символізувало циклічний рух часу, прихід нового року. Дійство завершували побажанням, що в аграрному суспільстві вважалося пророкуванням достатку і багатства:

Де коза ходить, там жито родить,
Де коза рогом, там жито стогом.

Під час свят (13 січня) до дівчат засилали сватів. Особливо сподівалися на успіх ті парубки, які восени отримали відмову.

Саме тому під час зйомок календаря Леся Нікітюк приміряла весільний костюм.

 Фото: Юля Остроушко

На героїні західноподільська пишно вишита сорочка з анелітками (маленькими металевими прикрасами), рясно декорована запаска (фартух із бісерними китицями) та надзвичайно дорогий комплекс прикрас: справжні коралі та чорне скляне венеційське намисто.

 Фото: Юля Остроушко

Різдвяна зірка, яку тримають герої в кадрі, є традиційним атрибутом різдвяного обряду: вона символізує зорю, яка, за легендою, засвітилась у небі над місцем народження Христа.

Робили її переважно з дерева, променів могло бути від 5 до 10, або й більше. Зірку обклеювали кольоровим папером, прикрашали стрічками.

В оздобленні зірок використовували геометричні й рослинні орнаменти, а також космічні знаки: сонце, півмісяць, зорі.

По завершенню Різдвяних свят масковані йшли до річки і здійснювали ритуальне купання. За традиційними віруваннями, це дійство має очищує і повертає маскованих у світ звичайних людей. Що це означає?

Ряджені, які вбиралися в костюми та маски під час свят, вважалися посланцями з "іншого світу", вони перебували не в звичайному, а в сакральному світі, в якому свої правила поведінки.

Ще він зветься світ "навиворіт" або "перевернуте буття". У цьому стані маскованим дозволялись усілякі бешкети, що у звичайному часі заборонено. Ритуал "змивання масок" припиняв втручання і дії міфічних сил і повертав ряджених у земний світ.

У селах Західного Поділля досі зберігається цей дохристиянський звичай, але останнім часом традиція купання ряджених переважно символічна, що обмежується вмиванням обличчя або бризканням водою на шапки.

***

14 листопада у Національному центрі народної культури "Музей Івана Гончара" відкриється фотовиставка "Щирі. Свята".

У зйомках благодійного проекту взяли участь 15 українських зірок, серед яких співачки Ніна Матвієнко, Тіна Кароль, Ната Жижченко (ONUKA), телеведучі Маша Єфросініна, Руслан Сенічкін та інші.

Вони приміряли традиційні костюми з різних регіонів України.

Прибуток від благодійного календаря спрямують на реконструкцію Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара".

Його уже зараз можна замовити за посиланням.

Анна Синящик, для УП.Життя

Реклама:

Головне сьогодні