Переможець фотоконкурсу Leica Сергій Мельниченко: "Офігенна картинка та, про яку говориш: чому я до цього не додумався?"

3549
11 грудня 2018

Ми зустрілися між поїздками.

Український фотограф Сергій Мельниченко був на Місяці європейської фотографії у Братиславі, де в нього відкривалась персональна виставка, потім брав участь у Photo Kyiv, презентував дві книги в Парижі, на ярмарках, паралельних Paris photo.

За тиждень він летить у Тель-Авів, на фестиваль Photo Israel, представляти свою нову серію Who´s here?

Такий насичений графік Сергій мав не завжди. Зсув відбувся у 2017–му, коли хлопець, першим серед українців, виграв Leica Oskar Barnack Award із серією Behind the scenes ("За лаштунками"), відзнятою в одному з нічних клубів Китаю.

Сергій першим серед українців, виграв Leica Oskar Barnack Award із серією Behind the scenes

"Українській правді. Життя" Мельниченко розповів про те, як не втратити віру у себе, стати успішним фотографом та навіщо потрібні фотокниги.   

– Правда, що на початку кар´єри ти знімав весілля?

– Так, звісно! Десь чотири роки поспіль. Починав зі знайомих.

До цього взагалі знімав звичайні фотосесії, дівчаток, лавсторі. В усьому комерційному полі, що було тоді, я себе спробував.

– Не відчуваєш тепер незручності з цього приводу?

– Ні! Я дуже радий, що мені це давало змогу заробляти. На той момент я міг два весілля за місяць відзняти, і це були непогані гроші.

Зараз вважаю, це був важливий досвід, але ж в підсумку я зрозумів, що то – не моє.

– Заняття комерційною фотографією не псує смак?

– Мені, напевно, пощастило: я почав з фотографії художньої, а вже потім прийшов в комерційну.

Розумієш, зараз фотографія для багатьох – це легкий і швидкий спосіб заробити бабки. Будь-яка камера, навіть телефон, зараз видає класну картинку.

Тоді ж було інакше. Треба було від початку вміти робити цікаву картинку, щось варте уваги, щоб потім увійти в комерцію.

В 2012 році я вже робив більш-менш усвідомлені художні роботи, але і в 2009, як тільки в мене з´явилася перша камера, у мене були вдалі речі. Говорю так, бо багато з них, з того часу, зараз у колекціях, у тому ж Нью-Йорку. 

Фото із серії Behind the scenes ("За лаштунками")
Фото із серії Behind the scenes ("За лаштунками")

– З іншого боку зрозуміло, твоя теперішня діяльність актуалізує минулі, в тому числі й ранні роботи.

– Звичайно! А справжній переворот відбувся у 2012-му, після нашого знайомства с Романом Пятковкой. Саме це докорінно змінило моє усвідомлення того, що маю робити.

Я пішов у чоловіче ню, але іронічне, смішне. І знайшов себе.

– Ти навмисно використовував оголене тіло, як спосіб звернути увагу?

– Можна сказати, я взагалі не розумів, що роблю. Я візуал. Бачу – картинками. Ідеологічної, чи будь-якої іншої складової не було. Я їх роздягав і мені було весело.

– Зараз оголене тіло – це частина твого стилю?

– Це вагома складова моїх робот.

У 2015 році я потрапив в шорт-лист PinchukArtCentre. Тоді розумів: "Дядько, ти здатен робити класні речі, треба продовжувати". Та відзнявши в клубі серію Behind the scenes, я цілий рік в Китаї займався іншими справами, майже не знімав.

Потім повернувся до своїх старих фотографій, взявся їх доробляти, і так себе потроху реанімував. Зрозумів, що попередні 6-7 років активних зйомок можу, за цей рік перерви, – втратити і подався на Leica.

Перемога мене дуже вмотивувала! Я вже точно зрозумів, що хочу робити і повернувся до чоловічого оголення.

Фото із серії Young and free ("Молодий та вільний")

Багато експериментую. Нема бажання бути простим фотографом у сенсі матеріалу, треба щось складне, незвичайне та емоційне.

Знову ж, що стосується жіночого оголення, я не знімаю нікого, окрім своєї дружини. Нещодавно в Києві відкрилась виставка Only now – only never, так от там всюди знята моя дружина.

– До речі, а що таке взагалі вдала фотографія на думку Сергія Мельниченка?

– Офігенна картинка та, про яку говориш: чому я до цього не додумався? Чого саме я цього не зробив?

У підсумку ти по-білому заздриш, і коли зустрічаєш якійсь крутий проект, думаєш: класно, якщо б це було частиною моєї роботи.
 
– Тебе всі знають як переможця Leica Oskar Barnack Award 2017. Не тіпає, коли тільки з цим асоціюють?

– Ні, це ж частина моєї історії. Те, чим можу легко пишатися.

З іншого боку, як сказав мені Борис Михайлов (один з найбільш значущих сучасних фотографів – УП): "Ну, що, тепер потрібно ще більше працювати!"

Тому я намагаюсь не зациклюватись на одному проекті, йти в інші жанри.

Фото із серії Who’s here ("Хто там?")

– Твоя історія, як фотографа, відома, як історія суцільного успіху. Але будь-який успіх складається і з поразок також. Якими вони були?

– Розумієш, є фотографи, котрі займаються своїм просуванням. Я маю на увазі виставки, галереї, конкурси.

І є такі, хто на це не здатен. Щось їх зупиняє, вони не можуть, наприклад, написати куратору і запропонувати себе, свої роботи.

Мені в цьому сенсі легко. Я – можу. І я готовий до відмов. Знаєш, скільки я їх отримував?!

До сих пір подаюсь на конкурси, десь от другий рік поспіль. З моїм бекграундом, з моїм СV, з моїм переможним проектом. І не проходжу.

Треба розуміти, журі всюди різне, обставини… знову ж, грає вагому роль випадок. Але мене це мотивує. Я буду знов і знов подаватись. 

– Завжди був таким наполегливим, оптимістично налаштованим, чи це риси, набуті з часом?

– Думаю, зажди. Це мій спосіб щось довести, в першу чергу, батькам.

Вони мене підтримували в моїх починаннях, але щойно я перейшов до зйомки оголення… мало хто підтримує сина, котрий в 20 років знімає голих чоловіків.

Та я завжди казав мамі: побачиш, я доведу тобі, що це не соромно, це не марно. 

Фото із серії BW China

– Зараз багато отримуєш пропозицій щодо зйомок?

– В мене був досвід фешнзйомки для одного українського бренду. Це класно, я отримав повну свободу дій.

Робив документальне замовлення в Дніпрі. Про вальдорфську систему навчання. Знімати дітей – цікаво та незвично.

Але комерційних замовлень в мене небагато. Я цього не прагну, воно ж відволікає. 

– А ринок фотографії в Україні взагалі активний?

– Не можу так сказати. Є Тетяна та Борис Гриньови, наприклад, які колекціонують харківську школу фотографії. І мені пощастило стати частиною цього великого зібрання.

Ось, був, також, Photo Kyiv – організатори молодці, багато роблять для розвитку ринку. Та вони заздалегідь розуміють, щоб ринок сформувався, потрібні роки.

В минулому році мені запропонувала контракт галерея Mironova (Face Foundation). Ми вже зробили дві виставки.

Завдяки моїй приналежності до галереї, беру участь у всесвітніх ярмарках. Влітку літали на Volta Art Adair (у рамках Арт Базелю). Звідти мої роботи вирушили до Нью-Йорку. Були продажі у Франкфурті, також завдяки галереї.

Має значення вихід на міжнародний ринок.

– У тебе вже вийшло чотири фотокниги ("Онлайн-самотність", "За лаштунками", "From dusk till down" та "Passengers"). Книга для фотографа зараз має значення?

Адже, якщо виставка – це завжди швидка можливість показати роботи глядачеві, то зустріти з читачем книгу – набагато складніше.

– Книга – це якесь завершення проекту.

Виставка варіюється. Одна і та ж сама серія робіт може бути скомпонована у різних формах, по-різному розвішана, по-різному складена.

Сергій Мельниченко: "Книга – це якесь завершення проекту... Окремий арт-об´єкт"

А книга – окремий арт-об´єкт, з чіткою, незмінною структурою.

Ще – не всі можуть дозволити собі купити твої роботи. Книга, у порівнянні із фото, значно доступніша. До неї можна повернутись у будь–який час.

– А ти сам купуєш фотокниги?

– У мене, в основному, книги і журнали, де є мої роботи.

А так – скажу чесно – перша книга, що я купив, це зовсім нещодавно – "Кочетов". Там довгі панорамні знімки, розфарбовані аніліновими фарбами, типова харківська школа. Її презентували у Парижі.

Це перша книга, яку я не отримав у подарунок чи в обмін, а саме купив. 
 
– Нещодавно у Миколаєві відбувся твій перший авторський курс… 

– Мені це завжди було цікавим. Треба давати знання людям, особливо в такому маленькому місті, де всі соромляться висловити свою точку зору.

Ми провели мій artist talk, після котрого на курс записалося 19 чоловік. По підсумковій виставці, по серіям робіт, їх публікаціям на ресурсі Bird in flight, можу стверджувати: це успіх.

Зараз у Кривому Розі ми робимо спільну виставку. Там колись була моя перша персональна. Мені знову запропонували її зробити, а я сказав – ні, краще моїх студентів покажемо.

Знов таки, нещодавно був у Вроцлаві, познайомився з однією галереєю, теж запропонував роботи студентів. Вона невелика, але для початку це можливість показатися у Польщі, це гарна позиція в резюме.

– Маєш намір продовжувати свій курс?

– Зараз є ідея запустити курс в Києві. Є приміщення, можливості. Подивимось. Я можу викладати в інших школах, але мені хочеться мати свою. Щоб із часом у мене була своя школа, свої викладачі, щоб це стало моїм брендом.

– Процес навчання завжди відбувається у двох напрямках. Ти щось взяв від своїх учнів?

– Напевно, додатковий поштовх. Мені важливо бачити що те, що я роблю – не марно. Воно знаходить свій відгук. Я залишаю свій слід. 
 
Євген Цимбалюк, текст

Антон Маліновський, Сергій Мельниченко, фото

powered by lun.ua

Головне на сайті