Як заповідник Тустань робить унікальну екосистему співпраці музею, громади й бізнесу

За підтримки УКФ

Десь за сто кілометрів від Львова знаходяться величні скелі. На них в часи Київської Русі та Пізнього Середньовіччя стояла фортеця Тустань – потужний оборонний та митний пункт.

Одна з найбільш вражаючих пам’яток тогочасної архітектури унікальна гармонійним підходом до природи й архітектури.

Територію фортеці 1971 року почав досліджувати український науковець Михайло Рожко.

Через 35 років його син Василь Рожко очолив новостворений Державний історико-культурний заповідник "Тустань" (далі заповідник). Зараз Тустань – унікальний приклад сучасного музейного комплексу.

Попри те, що не збереглося навіть решток дерев’яної архітектури, заповіднику вдалося збільшити кількість туристів до 150 тисяч на рік, разом із компанією SoftServe розробити VR та AR проєкти із демонстрацією оригінального вигляду фортеці, започаткувати щорічний фестиваль "Ту Стань!", на який приїжджає понад 10 тисяч людей, та створити екосистему співпраці бізнесу, держави й громади.

Ініціатором та ідеологом цих процесів став безпосередньо Василь Рожко.

У межах проєкту Українського Культурного Фонду ми поспілкувалися з Василем про те, як їм вдалося зробити унікальний для України кейс.

Василь Рожко

– Що було в Тустані перед тим як ваш батько почав дослідження?

– Це була загадка. Про скелі писали Франко, Вагилевич, різні краєзнавці й відомі люди, але більше як про дивну, зниклу культуру. Невідомо було, що це за сліди на скелях.

Батько потрапив туди випадково 1971-го року на практиці зі студентами.

Він мав художню освіту. Коли побачив сліди, зрозумів, що там мала бути якась дерев’яна конструкція і намалював, якою вона могла бути.

Пази в Тустані дозволяють відтворити не тільки план будівлі, а й висоту. Навіть Золоті Ворота в Києві залишили менше слідів, ніж Тустань. Жодних дерев’яних споруд із того часу не збереглося.

А в нас це все на висоті 80 метрів, що робить цю фортецю абсолютно унікальною.

Але в 1971 батько того ще не знав. Він повернувся до Львова і почав шукати бодай якісь зображення.

Але нічого не було. Тоді він за свої кошти почав возити в Тустань студентів і проводити архітектурно-геодезичні обміри скель зі слідами забудови.

Обміри тривали близько 6 років. Коли по 4000 слідів були намальовані реконструкції, виявилося, що слідів забагато.

Тато припустив, що було 5 різних періодів дерев’яної забудови і почав їх відтворювати. Це була колосальна робота.

Як батько це зробив без 3D-моделювання, лазерних вимірів й інших сучасних методів – важко навіть уявити.

Після того як відтворили вигляд фортеці, постало друге питання – хто там жив і як. Тобто почалася археологія. Тустань була оборонним об’єктом на рубежі Русі. Також митницею, бо через неї проходив соляний шлях.

Ну й адміністративним центром – в період розквіту Тустань контролювала третину переходів через Карпати, 4 з 12 перевалів.

– Коли з’явилися перші туристи?

– Ще 100 років тому там орали поле. Франко ходив в українсько-руську студентську мандрівку літом 1884 року. У 70-80-і роки це було ще доволі дике місце. Там тренувалися скелелази. Люди їздили, але рідко, скоріше випадково.

Завдяки дослідженням та ініціативі батька, Михайла Рожка, у 1994 році Кабінет Міністрів України створив Державний історико-культурний заповідник "Тустань".

Львівський історичний музей мав створити заповідник як юридичну особу.

По смерті батька 2005 року таки створили заповідник як юридичну особу і я його очолив у 24 роки. Тоді ми налагодили вхід.

Ми почали робити фестиваль "Ту Стань" для того, щоб показати життя фортеці. Він став щорічним. Зараз на нього приїжджає в середньому 10 тисяч людей на три дні. Стрімко пішли туристи.

Паралельно ми працювали з територією. Зробили дерев’яні трапи. Поперегороджували прірви. Зробили зручну доступну територію.

З’ добра дорога з боку траси Київ-Чоп, завершується будівництво дороги зі Східниці, що об’єднає із курортами Східниця й Трускавець.

Плюс, комунікаційна кампанія. Зараз ми почали більше розказувати про себе.

На початку до нас приходило близько 20-30 тисяч відвідувачів на рік. Це число постійно росло і минулого року ми вже нарахували 150 тисяч людей.

І навіть попри карантин я думаю що цього року ми вийдемо на такі самі цифри.

Є велика мета: ми створюємо унікальну екосистему "Велику Тустань" в межах долини Урича.

Вона має розвиватися стало – тобто вгору і без шкоди для нащадків. Екосистемний підхід передбачає, що ми не можемо жити ізольовано.

Мовляв, от є музей, а все що коло нього нас не хвилює. Тобто ми робимо партнерство держави (в особі заповідника), громади й бізнесу.

– Яким чином ви працюєте з громадою?

– З мешканцями села Урич ми намагалися працювати від самого початку. Починаючи з фестивалю. Робіть вареники, ночуйте в хатах. Ми залучаємо море людей, а ви – заробляйте.

В рамках грантової програми ми намагалися відновити ремесла. Возили туди майстрів, які вчили місцевих жителів гончарству, ткацтву й бондарству.

Бо гуцули добре відомі в Україні, а про бойків і їхні традиції – мало хто чув. Але разом із проєктом закінчилася й ініціатива.

Ми намагалися відновити традиції. В першу чергу на Різдво. Вертепи, гаївки. Але чомусь коли це було заборонено, ще за Радянського Союзу, люди підтримували свої традиції.

А тепер в селах інтерес людей до традицій згасає. Ми намагаємось його відновити.

У 2011 році ми реставрували бойківську хату і зробили там культурний центр для села "Хата у Глубокім".

Щовихідних ми проводили там заходи. Зазвичай сільські клуби мають ну три заходи на рік.

Того року у нас кожні вихідні були майстер-класи, перегляди фільмів, лекції тощо. І на них ходило від 10 до 50 людей. Навіть у Львові не всі заходи стільки збирають.

Зараз тут музейна виставка "Непотріб? Історія Урича в предметах і зображеннях".

На місцевому рівні ми займаємось просвітництвом. Це постійна робота з громадою. І це дуже потрібно.

Ми навіть видавали газету спеціально на аудиторію села про спадщину Тустані, Урича і можливості для громади, коли зупиняли незаконне будівництво.

– Розкажіть про досвід зупинки незаконного будівництва

– У 2010 році розпочалося незаконне будівництво у підніжжі фортеці. Там заклали фундамент під кількаповерховий готель. Нам було дуже важливо зупинити його, тому що це прецедент.

І ми могли просто втратити середовище.

Бізнес загалом за природою – експансивний. Якщо немає когось, хто буде відстоювати інтереси пам’ятки, то він буде захоплювати все. Залізе на скелі й поставить там кав’ярню.

Ми зупинили будівництво виключно правовими методами, не кидалися під бульдозери. Суди тривали п’ять років, доки було знесено фундамент.

Це тяглося так довго через те, що у державі сьогодні немає дієвих механізмів впливати на такі ситуації. У нас була вся необхідна документація заповідника: паспорт, охоронні зони тощо. Це передбачені законом речі.

Але немає дієвих органів, які безпосередньо вплинуть на забудовника. Хто зупинить будівництво?

Музей локальної історії "Хата у Глубокім"

Це історія про успіх у захисті пам’ятки. Люди побачили, що так не можна робити, не варто порушувати закон. І більше ніхто не будував.

А ще це історія про зміну парадигми. Через кілька років той самий пан, що будував, каже: "давайте разом щось робити, розвивати інфраструктуру за правилами Тустані" (дотримуючись режимів охоронних зон пам’ятки національного значення).

Спочатку було складно, бо була велика недовіра. Моя до нього і його до мене. Але ми почали спілкуватися.

Річ в тому, що все одно у підніжжя Тустані є приватна власність. Все одно потік туристів росте.

Якщо до тебе приїжджатиме нехай 1500 людей в день, принаймні 500 із них в обід захочуть їсти.

Музей локальної історії "Хата у Глубокім"

Жодна хата в селі не нагодує стільки людей. Окрім того, потрібний паркінг. Бо кожного фестивалю відбувається транспортний колапс.

Тустань – це спадщина для людей. Це вже не радянське уявлення, що музей має зберігати й все. Спадщина має працювати для людей. А для цього має бути інфраструктура навколо неї.

Люди мають мати місце, куди сходити в туалет, поїсти й припаркувати машину.

Зміна парадигми полягає в розумінні, що інфраструктура потрібна не менше, ніж збереження. І найбільший виклик – збалансувати це.

Лазерне дійство

Тож понад рік ми спілкувалися із власниками ділянок під заповідником. І виробили єдине бачення того, як це має виглядати.

Головна ідея була в тому, щоб не було хаотичної забудови, як це колись сталося зі Славським. Ми зійшлися на сучасній, негабаритний, нейтральній архітектурі.

Минулого року ми разом прибрали незаконну хаотичну вуличну торгівлю з території Заповідника, створили поруч зону фудкорту, хаб, де місцеві підприємці в сучасних спорудах продають сувеніри, харчують і т.д. Це був ривок з точки зору інфраструктури.

Нарешті прокладено асфальт і проведено струм до заповідника, тут працюють місцеві люди, підприємці.

За минулий рік ми всі разом зробили для розвитку території навколо Тустані більше, ніж за попередні п’ятдесят.

– А заповідник щось отримує від бізнесу? Вони платять вам якийсь процент?

– Вони працюють на своїй приватній власності, тож нічого нам не винні. Із заповідником це історія швидше про спільну інфраструктуру.

Наприклад, електрика – це страшенно дорого. Вони її допомагають робити. Це спільна річ, яку заповідник самостійно невідомо б скільки робив.

З нашого боку заповідник розробляє типові проєкти для підприємців, щоб усі будівлі підтримували традиційний характер місцевої дерев’яної архітектури.

Бо правила забудови – це про обмеження, але їх недостатньо, щоб зберегти загальний стиль. Хочеш дах перекрити?

Давай ми допоможемо обрати колір, матеріал. Хочеш ресторанчик поставити? Ось тобі типовий проєкт бойківської хати-ресторанчика.

Ми хочемо зробити і показати Україні й світові, що воно працює. У далекому гірському селі ми це зробили. У Тустані зараз лише 1/7 фінансування – це держава.

Половина з решти – це платні послуги заповідника. Ще половина – це гранти.

– Ви часто говорите про те, що не хочете робити "Діснейленд". Звідки така нелюбов до "Діснейленду"?

– Багато людей мріють і Михайло Рожко говорив про відновлення фортеці. Питання в тому, що ми можемо і як відтворити. Ми орієнтуємося на принципи UNESCO.

А вони не передбачають відтворення старого, особливо якщо ми маємо бодай якийсь ступінь гіпотетичності.

У нас дуже точна версія реконструкції дерев’яної наскельної фортеці, але все одно вона авторська, а не історична.

До того ж відтворюючи, наприклад, п’ятий період, нам доведеться закрити всі попередні. Споруджуючи за сучасними ДБН, це точно не вийде відтворена фортеця.

Це буде щось зовсім інакше. Несправжній замок, "Діснейленд". Тож питання – заради чого?

Люди їдуть за справжнім. Люди їдуть, щоб торкнутися до історії.

А "Діснейленд" – це не про спадщину. І саме тому SoftServe розробив для Тустані рішення із використанням технологій VR і AR, що допомагають через ваш мобільний пристрій подивитися, якою була фортеця на скелях.

Команді Тустані разом з друзями, партнерами та однодумцями вдалося застосувати новітні технології, створити масштабний фестиваль, яскраві музеї і туристичну інфраструктуру навколо культурної спадщини Тустані й Урича.

Підтвердження цьому – потік туристів, що невпинно зростає (близько 30 тис відвідувачів щороку).

– Як ви думаєте, чому саме у вас вийшло?

– Перший чинник – це комплексний підхід. Якби ми спочатку робили музей, потім зберігали, а потім публікували… Життя йде, воно так не працює. Треба все робити одразу.

Друге – орієнтованість на результат. Можна досліджувати вічно. Але для чого це? Дослідження має мати мету.

Якщо робиш експозицію, зробімо обсяг достатній для експозиції. Орієнтованість на результат дає змогу тобі закінчувати розпочате.

Дуже важливе партнерство. Екосистемний підхід не передбачає те, що ти все робитимеш сам. Є команда, є партнери і друзі, є дуже багато людей, яким ми вдячні, всіх не перелічити.

Наприклад, дорогу до Урича (а без дороги нема туриста) ми б чекали дуже довго, якби не Андрій Парубій і Олександр Ганущин. Фестиваль "Ту Стань!" став масштабним завдяки Віталію Дем’янюку, а тепер і Українському Культурному Фонду.

У команди Тустані є три напрямки роботи. Перший – власне заповідник. З бюджету області фінансується 12 штатних працівників. Ще більше, 21 працівник, утримується з квитків.

Більшість із них місцеві мешканці.

Я дев’ять років очолював заповідник. Потім два роки пропрацював у Міністерстві культури, управління музейної справи. І зараз повернувся розвивати все, що навколо заповідника.

Ми ще у 2007 році створили громадську організацію "Тустань", яку я зараз очолюю. Вона займається координацією процесів взаємодії.

І третій – "Агенція культурного туризму". Минулого року за підтримки УКФ ми сформулювали бачення, як робити так, щоби фестиваль не "вмирав" щороку.

Бо це вже величезна подія. Минулого року у нас було тільки близько тисячі учасників, не враховуючи відвідувачів.

Тобто агенція – це соціальне підприємство, яке заробляє, щоб утримувати команду, робить фестиваль, розвиває необхідні для відвідувачів сервіси й туристичну інфраструктуру. Заповідник – займається спадщиною.

І громадська організація – координує і вибудовує діалог з місцевими підприємцями і громадою.

Тустань – це про безпечний простір, про лицарство, про час, коли князь починав битву попереду війська, про поняття честі, гідності. Це про час коли ми були великою й сильною державою з високою культурою.

Ну і найголовніше – це велика мета. Для нас ця мета – сталий розвиток на основі спадщини. Звучить абстрактно, але це дуже вимірювані речі. Приїдьте подивіться, як змінився заповідник.

Є красивий простір. Подивіться, скільки людей почало працювати. Скільки підприємців долучилися. Це все конкретні речі. І це стала екосистема, яка, я вірю, не розсиплеться зі зміною керівництва.

Це вже кейс для пам’яткоохоронної сфери України.

Автор: Олексій Бондаренко