Художники Володимир Будніков та Влада Ралко: Мистецтво – завжди про явище

3016
10 жовтня 2020

Українські митці Володимир Будніков та Влада Ралко з тих, хто найбільш гостро відчуває теперішній час.

Обидва активно займаються виставками та друкують книжки, передаючи плин та тривоги нинішнього часу.

З червня по кінець серпня у Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького можна було побачити виставки Володимира Буднікова "Сховок для світла" та Влади Ралко "Між своїм і тим самим", де вони говорять про мову, людське, інтимне та політичне.

Катерина Яковленко, спеціально для "Української правди. Життя", поговорила з митцями про мистецтво під час випробувань, тривоги та політичну позицію художника: яка його роль у суспільних процесах, чи може він бути громадським діячем, та що митець лишить по собі лозунги чи твори мистецтва?

Українські митці Володимир Будніков та Влада Ралко.
Автор Валентин Кузан/Facebook Влади Ралко

– Яким має бути мистецтво під час війни?

– Володимир Будніков: Мистецтво має бути завжди – і до війни, і під час і після. Тому що, як показала світова історія, все завжди тримається на мистецтві.

Все минає, зникають люди та міста, але мистецтво залишається –  ми знаємо історію світу завдяки культурі.

А яким воно має бути? Це має, мабуть, вирішувати лише митець. Згадайте твори Пікассо чи Моранді. Хтось малює портрети красивих людей, хтось жахіття війни, хтось натюрморти.

Я вважаю, не варто робити мистецтво спеціально для чогось. Не зважаючи на політичну ситуацію, трагедії та економічні кризи, мистецтво – це завжди про внутрішній стан. Теми та образи мають виникати природним шляхом, а не нав’язливо. Інакше це вже соцреалізм якийсь.

– Влада Ралко: Я весь час думаю про те, що працюю під час війни. Також я думаю про те, яким чином про це говорити. Бо сьогодні ми не можемо перебувати у тому самому дискурсі, як на початку війни.

Володимир правильно зауважив, що коли про щось говорити штучно, це одразу відчувається.

Мистецтво – чутлива річ. Навіть, якщо Моранді робив натюрморти під час війни, то в них все одно присутня атмосфера безвиході та задухи.

Коли я зараз формувала виставку у Львові, думала, що вона теж про війну. Для виставки я обирала роботи з різних періодів, у яких, незважаючи на рік створення, якимось чином висвітлюється те, що відбувається з нами сьогодні. Бо робота актуалізується у різний час різним чином.

Так само з літературою, в певні часи ми не можемо читати якісь твори, а колись розуміємо тексти найкраще.

Зараз у мене була досить буденна тема – тема кухні. Крізь неї я дивилась на війну, на насильство яке відбувається на Сході та до якого якось непомітно всі звикли, бо воно невідворотно розповсюджується, розчиняючись у нашому начебто мирному житті. І це насильство якимось чином інституціоналізується, стає звичним та законним.

– Володимир Будников: Я нещодавно був вражений репортажем з Сирії. Там йшлося про зруйноване місто, але раптом журналіст говорить про те, що попри все там відкрилася галерея сучасного мистецтва.

Неймовірно!

Це ніби квітка, що розквітла посеред жаху. І виставка, яка могла б бути у Берліні або Нью-Йорку.

А хто може знати, можливо років через 5 там закінчиться війна і центр світової культури буде саме в Сирії?

Як ви як митці реагуєте на це насильство?

– Влада Ралко: Я б називала це не реакцією, а проживанням. Це питання буття, а саме, наскільки ти відчуваєш теперішній час.

Ти не можеш його відчувати, спираючись лише на постійні категорії. Художник безперервно перевіряє сталі речі, ставить їх під сумнів, проживає їх у новому часі.

Мистецтво часто плутають з фахом та умінням або рівень вправного володіння ремеслом видають за мистецтво.

Але мистецтво є чимось на зразок перетворення, коли звичні речі, що їх художник залучає до своєї мови, починають прояснювати те, що з нами відбувається. Цього можна досягнути у дуже різний спосіб, кожен час визначає те, як про нього говорити.

Влада Ралко: Варто дивитися не на поверхню того, що робить художник, а крізь неї
Фото Facebook художниці

– Володимир Будніков: Я перебуваю у стані постійної внутрішньої тривоги. Колишнього розслабленого настрою немає. Раніше можна було легко планувати, але зараз живеш сьогоднішнім днем.

Я б не сказав, що війна на Донбасі на мене вплинула безпосередньо, але напруга існує постійно, існує відчуття якоїсь безвиході. Раніше психологічно було простіше.

Але не варто піддаватись цим почуттям, треба постійно щось робити, працювати та боротись із цією внутрішньою напругою.

– Я звернула увагу на те, що у вас спільним в роботі є пейзаж як герой. Що він для вас означає?

Володимир Будніков: Я малюю пейзажі від самого початку, ще з 1960-х років. У мене вони були і фігуративні, і абстрактні. Але це завжди реальні місця.

Останні мої пейзажі із нервом, з’явилось більше драматизму та напруги.

Володимир Будніков: Яким би ти не був патріотом, головне, що ти залишиш після себе нащадкам,
які твори мистецтва.
Автор Pavel Mazai/Facebook Володимир Будніков

– Влада Ралко: Я думаю що про мої пейзажі та пейзажі Володимира можна говорити крізь традицію японської літератури, коли про пейзаж ніколи не пишуть просто так. Опис пейзажу завжди є описом внутрішнього стану головного героя. Тобто пейзаж є героєм навиворіт.

У пейзажах Володимира є певне нашарування – того, що він бачить, того як він цей пейзаж уявляє, а також того, яким він цей пейзаж пам’ятає.

Практично всі пейзажі – це знайомі місця. Це постійне їхнє повторення. Наприклад, пейзажів Криму чи села.

Нам здається, що в цих пейзажах нічого не змінюється, але зміни стаються, ти їх відчуваєш нутром. Вони переважно не про природу, а про внутрішній стан художника, його бачення.

Мої пейзажі взагалі дуже схожі на внутрішні органи. І ця людина навиворіт тут сприймається дуже буквально.

У зв’язку з цим я подумала, що мені важливо говорити про війну, зауважуючи речі, які позірно залишаються незмінними.

Ми перебуваємо зараз у мирному середовищі і про все, що стається на фронті, дізнаємось з новин і наше життя начебто є таким самим, як раніше.

Мені видається важливим відшукувати знайомі речі, які раптом набувають спроможності свідчити про наш час. Непомітне, ужиткове може ставати дуже промовистим і вказувати на те важливе, що часто затуляється яскравими подіями.

– Ви сказали про героя навиворіт, але хто він цей герой?

– Влада Ралко: Звісно це не конкретна людина, це мій зв’язок з тим, що відбувається.

– А яке місце мистецтво сьогодні виділяє людину взагалі? Чи мистецтво сьогодні про цінності, зацікавлення та ідеї?

– Влада Ралко: Мені здається, що мистецтво взагалі не про конкретну людину, а радше про те, що пов’язує її з усіма іншими людьми.

– Володимир Будніков: Ніколи мистецтво не було про конкретну особу, навіть фотографія, якою б конкретною вона не здавалась.

Щоб не знімали фотографи – паради, безхатченків чи щось інше – це завжди про явище. Хіба що зроблена у салоні фотографія на паспорт є про конкретну особу...

Влада Ралко: ...але теж досить умовно.

– Я думаю, що варто розрізняти себе та свій погляд, як ми бачимо ті чи інші події, що бачить наше око.

Ми часто зголошуємося на добровільну сліпоту, коли чогось не хочемо бачити.

Володимир Будніков: Усе мистецтво – це документ доби, у яку воно створено.
Фото Facebook художника

– А чи може у такому випадку мистецтво документувати якісь процеси?

– Володимир Будніков: Усе мистецтво – це документ доби, у яку воно створено.

Внутрішній світ художника є найбільшою об’єктивністю. Але що таке об’єктивність? Її по суті немає. Існує ставлення до всього, відчуття, час, пропущений крізь себе.

Якщо мистецтво говорить про речі, не залучені до внутрішнього стану митця, воно не варте уваги. Воно не лишиться у пам’яті та історії.

– Влада Ралко: Варто дивитися не на поверхню того, що робить художник, а крізь неї.

Складні коди художника – це певна плутанина, яка дає змогу не зупинятися на очевидному. Це затемнення, крізь яке можна побачити те, заради чого митець зробив ту чи іншу роботу.

Я б хотіла повернутися до документального. Зокрема, зараз, в епоху повсюдної інформації, документ стає дуже умовною річчю.

А ще варто згадати "Банальність зла" Ханни Арендт та її критику об’єктивності процесу над Айхманом, що викликала обурення широкого загалу.

Коли йдеться про справедливість, ми маємо пам’ятати що вона може бути втраченою через надання документів.

Важливе ставлення до документа. Я б тут згадала порізані на смужки документи після втечі Януковича. Коли волонтери їх збирали та клеїли, це була дуже копітка, майже безнадійна, героїчна робота.

Папери, порізані на смужки чи викинути й розмоклі у воді, було практично неможливо відновити, але люди прагнули відновити справедливість.

Роботи Влади Ралко з виставки "Між своїм і тим самим". 
Фото Олександр Балабай

– Чи зобов’язаний митець приймати ту чи іншу політичну позицію? Чи є на ньому через це тягар соціальної відповідальності?

– Влада Ралко: Виходить дивна річ: політична позиція художника може не співпадати з тим, що він робить у мистецтві. Я не знаю, чому інколи так стається, але це відбувається.

Яскравий приклад – Інгмар Бергман, який підтримував нацистів аж до 1949 року, однак його роботи – приклад найвищого гуманізму.

Тут не може бути простої тотожності, а радше, неможливо здійснити механічний розподіл на художню та громадянську активність.

– Володимир Будніков: Поет Лорка був розстріляний через свої політичні погляди, натомість його друзі, Сальвадор Далі та Бунюель були далекими від політичної боротьби. Хоча у їх роботах теж прочитується їхнє ставлення до світу та свого часу. 

Але ж є ще таке явище як суспільний суд, коли про роботи митця судять саме через позицію митця. І через це його твори чекає доля замовчування.

– Володимир Будніков: Яка позиція була у Да Вінчі, який зробив багато воєнних винаходів в Італії? Потім він їде до Франції і малює пушки, які б’ють по італійцях.

Ну яка це позиція? Це відсутність політичної позиції. Тим не менш, усюди він залишив по собі шедеври.

Але яким би ти не був патріотом, головне, що ти залишиш після себе нащадкам, які твори мистецтва. Позиція художника у тому, що він робить, як художник. Не лозунги, а твори.

– Влада Ралко: Мені здається проблема у тому, що глядач бачить у роботі художника дидактичну функцію. Хоче бачити художника як такого старшого, що навчає та напучує своїми роботами.

Я пам’ятаю характерну історію, коли в Нікітському ботанічному саду біля басейну стояв бюст Леніна, який за часів незалежності України замінили на скульптуру Флори. Коли Крим загарбали, росіяни знову повернули Леніна.

Вся українська інтелігенція волала: як так можливо? Але Ленін нічим не відрізнявся від мільйона штампованих бюстів, тиражованих радянською пропагандистською машиною, а Флора була типовим огидним пострадянським неокласичним кічем. Обидва опуси не мали стосунку до мистецтва та були однаково жахливими.

За радянських часів мистецтво було інструментом пропаганди. Сьогоднішнє розуміння та сприйняття мистецтва здебільшого перебуває всередині цього пострадянського шлейфу.

На превеликий жаль на пострадянському просторі здатність до судження під величезним питанням – предмет судження спрощується, вульгаризується, примітивізується та зводиться до ідеологічних позицій.

Судження – складна річ. Одна справа, коли ми можемо судити людину як особистість, але коли йдеться про художника та його твір – то це вже не про персональне. Неможливо змішувати, а особливо спрощувати, зводити окремі випадки до якоїсь умовної загальної "норми".

– Ви говорите про Тараса Шевченка крізь призму сучасного мистецтва. Що у ньому є для вас близьким?

– Володимир Будніков: На жаль, його образ у нас дуже вульгаризували, зробивши з нього якогось стражденного ідола та мертвий пам’ятник.

Натомість, в нього геніальна поезія, він прекрасний художник і взагалі був хіпстером у своєму часі. Він дійсно був великою особистістю, "живою" людиною.

Роботи Володимира Буднікова з виставки "Сховок для світла".
Фото з його Facebook 

– Влада Ралко: Спрощення складної фігури, суперечливого титана, як на мене, є злочином.

У Радянському Союзі були популярні книжки "У світі мудрих думок". Там було насмикано цитат, які можна було припасовувати до різних ситуацій. Шевченка теж розтягнули на цитати, спростивши його думки.

Мені особисто близькі його твори "Лічу в неволі дні і ночі" ("Нехай так буде, як і буде...") та "Світе ясний, світе тихий...". Останній як на мене про те, що робить художник і є мистецьким маніфестом. Він про те, що немає якихось готових цінностей, що їх варто перевіряти дією, залучати їх до свого власного руху, вчинку.

– Що ви зараз читаєте? Що у вас найбільше відгукнулося останнім часом?

Володимир Будніков: З останнього, що мені відгукнулося  –  це твори Бруно Шульца. Також дуже сподобався роман "Веди свій плуг понад кістками мертвих" Ольги Токарчук.

– Влада Ралко: Нещодавно я прочитала Гадамера про поезію "Вірш і розмова". Мені сподобалося, як Гадамер каже про роль довіри. Ми можемо говорити про важливі речі, але якщо ми послухаємо наших опонентів, з жахом розуміємо, що вони говорять і формулюють так само, як і ми.

Я зараз кажу про маніпулятивну мову, яка може здаватися слушною та розумною. Мистецтво все ж сприймається не крізь сюжет, не крізь так звану позицію (бо я вважаю позицією не тверду основу, а відчуття плинності, в якій маєш триматися), а через розуміння тих знаків, які підкидає нам реальність.

Катерина Яковленко, журналістка та дослідниця сучасного мистецтва, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Лідер гурту OT VINTA та художник Юрій Журавель: Займаюся історією України для дітей від розпачу і злості

Картину видатного українського художника продали на аукціоні за 77 мільйонів гривень

Почему в украинском искусстве есть великие художницы

Художник Анатолій Криволап: "Якби політики мали зв’язок з мистецтвом, то була б інша Україна"

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua