Шукайте хату. Як авторки Old khata project подорожують Україною і фіксують час

Світлана Ославська ─ письменниця та журналістка. Анна Ільченко — фотографка та відеографка. Вони об’єднали зусилля, щоб зберегти пам’ять про традиції і архітектуру старих українських осель.

Майже за рік авторки проєкту Old khata project провели близько десяти експедицій: Карпати, Волинське Полісся, Чернігівське Полісся, Наддніпрянщина, Донбас.

Починалося все зі сторінки в Instagram, де Світлана та Анна збирали фотографії хат з різних регіонів. Та згодом замислилися над більш глобальним проєктом, який зрештою має стати фотокнигою. Любов до старих хат з’явилася у них ще в дитинстві.

─ Ми зі Світланою народилися в місті ─ в Сєвєродонецьку, але частина нашої родини з Волині, ми їздили туди щоліта. Це було маленьке село з однією вулицею.

Згадую, як я лажу по горищу в купі старих зошитів в пилюці, дивлюся якісь фотографії. Це в мене викликає відчуття того старого дому, якого вже немає, ─ розповідає Анна.

─ Село досі існує, хоч зникає та сильно трансформується. Ми хочемо зафіксувати момент його теперішнього стану, — додає Світлана.

Сільське населення та кількість сіл поступово зменшуються. Наприклад, на Сумщині за останні 20 років зникло 45 сіл. Чимало людей надає перевагу міським апартаментам.

В чому різниця квартири в місті та будинку в селі?

─ Хата завжди біля землі, це природне середовище. Квартира ─ це те, що відповідає сучасному життю. Але кардинальної різниці для мене немає. В квартирі, як і в хаті, люди так само вішають рушники та ікони, наприклад. Людей турбують ті ж самі питання, але вони перебувають в різних обставинах: хтось поспішає на метро, а хтось подоїти корову, ─ вважає Анна Ільченко.

Журналістка Світлана Ославська помічає відмінність у тому, що хату ─ від стін та комунікацій до оздоблення та декору зазвичай будують для себе та для родини, тому вона більш персоналізована.

─ Хата ─ це повністю твій твір, від початку до кінця. І це справді близько до землі. Твій погляд на світ з хати інакший, ніж з 20-го поверху. Людина традиційної культури більш розчинена в природі, ніж людина з модерної культури. Жителі мегаполісів дивляться на природу зверху або збоку, а коли ми в своїй хаті, на своєму подвір’ї — ми немов всередині природи.

Авторки проєкту кажуть, що вигляд української хати ніколи не був сталим, з часом завжди додавалися якісь елементи. Це залежало і від економічної ситуації в країні, і від духу часу, і від естетичних уподобань.

Зараз світ став динамічнішим, розвиваються технології. З пришвидшенням часу прийшли і "швидкі" матеріали. Раніше люди могли виділяти більше часу на оформлення свого будинку, зараз легше обшити все металопластиком.

─ Останні 20-30 років хати змінюються в такий спосіб, що результат менш цікавий візуально. З’являється пластик, а дерев’яні веранди закладаються шлакоблоком.

Пішов, купив, прийшов ─ прибив, або ж навіть приклеїв. Можливо, саме процес пришвидшення позбавляє нас тієї глибини, яку ми можемо побачити в давніх хатах, коли життя було повільніше. Не те, що ти поїхав до лісу конем, привіз дерево. Або ж поїхав у кар’єр, зібрав глину, змішав її з соломою, а потім тобі пів села допомагає будувати хату, ─ зауважує Світлана.

Фотографиня Анна Ільченко каже: в карпатській архітектурі можна побачити більше різьблених веранд, прикрашених яскравими деталями, ─ білочками, оленями, зірочками. У Петриківці помічали чимало будинків, які були глиняними, але обкладалися великою плиткою з ромбами.

─ Від регіону до регіону хати відрізняються матеріалами. Там де поруч був ліс ─ це дерево. Там де не було лісу ─ це вже цегла, ─ додає вона.

[BANNER1]

Крім матеріалів відмінності між регіонами ще й у розмірі подвір’я. Світлана Ославська зауважила: якщо це Карпати, там може навіть не бути обмеженого парканом подвір’я. Хата може стояти на схилі і увесь цей схил однієї родини. А на Поліссі, наприклад, не прийняті високі паркани.

─ На Волинському Поліссі ідея пафосної брами приходить тільки зараз. Раніше часто там брам не було, або було щось дуже просте, щоб корова не зайшла — якийсь дерев’яний стовп. Люди там не ховаються за парканами. На Покутті прийнято паркан заміняти на живопліт: висаджують кущі, підстригають, він дуже щільно та густо росте.

Під час поїздок авторки проєкту не лише фотографують будинки, а й спілкуються з їхніми жителями. Є ті, хто майже одразу запрошує в гості, деякі не готові пускати до свого дому, іноді лід тане в процесі спілкування.

Пригадують випадок в одному з сіл, коли жінка ніби не мала часу на розмову, та зрештою витратила півдня на спілкування, водила по селу та знайомила з місцевими. Люди розповідають, як будували свою хати, пояснюють той чи інший елемент.

─ Зазвичай люди розповідають історію свого життя, згадують події, які з ними ставалися, коли вони будували цю хату. Деколи ми взагалі нічого не розпитуємо, просто приходимо, сідаємо і людина починає говорити. Тому, те, що ми отримуємо в результаті, досить непередбачувано, — розповідає Світлана Ославська.

[BANNER2]

Авторки реалізують проєкт за власний кошт. Проте збір грошей вже відкритий на Спільнокошті. Метою цього збору є всеукраїнська експедиція.

Згодом, після експедиції та обробки матеріалу, організаторки планують видати фотокнигу про українські хати. Вона буде двомовною — українською та англійською.

Влад Яценко, спеціально для УП.Життя