Великі люди маленьких міст: як Володимир Бараняк став служителем банківського культу в Дрогобичі

13007
14 серпня 2021

В Україні налічується 434 міста, якщо не рахувати столицю, обласні центри і мегаполіси на кшталт Сімферополя чи Севастополя.

Цикл історій "Великі люди маленьких міст" присвячено мешканцям саме таких умовно провінційних населених пунктів. Тим людям, що справді не хочуть жити у Києві чи іншому місті-велетні.

Щиро і по-чесному беруть участь у місцевій політиці – їм дійсно важить на тому, що там проголосувала їхня міська рада і як себе повів той чи інший місцевий депутат.

Вони розвивають локальну культуру, метафорично б’ються за свої пам’ятки і артефакти. Якось заробляють, мають свої уявлення про успіх і співіснування. Волонтерять і воюють.

Оприявнюються у критичні моменти сучасної історії України, щоб потім повернутися у свою затишну, далеку від мегаполісів реальність. Бо не Києвом єдиним живе держава.

****

Дрогобич літній – вологий і спекотний. Тої суботи Левко Скоп, художник-реставратор (і за сумісництвом мій швагер), відмовив усім охочим прийти в гості, гарно вбрався і поїхав у Залужани до церкви.

Його повіз Володя Бараняк – там, у селі, звідки родом Володина мама, люди взялися за оновлення старовинної церкви. Але замість реставрації вийшла реконструкція (у поганому значенні цього слова). І потрібна була авторитетна людина, що переконала б парафію зупинитись. Володя таку людину знайшов і привіз.

Бараняк має опосередковане відношення до цього села. Тут живе ще хіба його 90-літня бабця. Але він поїде, повезе спеціалістів.

Дзвонитиме в дзвони, щоб скликати людей перед службою. Переконуватиме і сперечатиметься. Бо церкву треба зберегти.

Передзвін перед службою у с. Залужани Самбірського району (відео зняте і розміщене з дозволу автора, Лева Скопа)

А потім, у понеділок, цей вчорашній алярміст одягне класичний костюм ("спецовку", як він сам каже) і піде на роботу – в дрогобицький "Ощадбанк", де Володя працює директором.

І де у 2016 році доклав руку до реставрації будівлі як локальної пам’ятки архітектури та віднайдення цілого гамузу архівних документів, що перетворили банальне банківське відділення на музей.

Музей кривавої історії, харизматичних постатей, культури бюрократії (у хорошому значенні цього слова) і грошей всіх держав, що коли-небудь керували Дрогобичем.

 "Добрий день! Слава Ісусу Христу! Дай, Боже, здоровля! Привіт, Микола. Так-так, я вже зараз йду" – керуючий дрогобицького "Ощадбанку" Володимир Бараняк вітається з перехожими і підлеглими, щокілька хвилин говорить по телефону, одночасно вирішує низку нагальних справ і проводить екскурсію

– Ця будівля ніколи не міняла свого призначення. Тут завжди були гроші, – розповідає Володя, коли ми стоїмо ще на вулиці.

 Дім під фінансову установу остаточно добудований у 1896 році. Хоча фундамент  лівого крила(і щось на ньому) ймовірно існував ще у 1874-му

– Прокляте місце, – сміюся. Але Бараняк на банальність, сказану для підтримки розмови, не клює.

– От ти кажеш, прокляте. А може воно благословенне? Ця будівля, як церква – завжди була культовою спорудою, тільки культ інший.

Тут у всі часи працювали з грошима. Люди мінялися, мінялися банки і держави, але тут завжди були гроші. Всі 125 років. Оце цікаво.

Як професійний служитель банківського культу, Володимир Бараняк пояснює основну концепцію: гроші – це концентрат життя, який можна помацати. Результат зусиль і розваг, сміху і сліз, легкості і нестерпності буття. Це інструмент, врешті-решт.

Як досвідчений служитель цього ж культу (з 43 років життя 20 років стажу, як-не-як), пояснює концепцію у притчах:

"От жив собі, каже, скнара, складав прибутки на книжку. Багато назбирав, тримав у банку. Може навіть і вмер, так за ті гроші і не поживши. А банк згодом профінансував комусь лікування, доклався до якоїсь доброчинної акції.

То кому це зарахується в плюс – тій людині, що зібрала великі накопичення, чи посереднику, що на тих грошах заробив і витратився на якусь справу?"

Як близький до людей служитель банківського культу, Бараняк афористичний (я безжально вирвала з контексту деякі вислови, бо ціла кількагодинна розмова втомила б навіть найсумліннішого читача):

  • "Брали під менший процент, давали під більший – на маржу ж живем";
  • "Там треба було мати або колєгу мера, або бери вище – самого сторожа";
  • "У нас завжди ставилися до людей як до телепнів. Це ж прості безвідповідальні громадяни, їх не можна туди пускати! (про те, що міську Ратушу десятиліттями не відкривали для відвідувачів, аби вони звідти не падали";
  • "Директор – то горло і ноги сучасного банку в маленькому місті";
  • "Гроші люблять увагу";
  • "На роботі є два типи питань – важливі і термінові. Головне їх правильно розрізнити";
  • "Самоцензура – з одної сторони, це погана річ, а з другої – це річ необхідна" (про публічні висловлювання і їх наслідки, особливо для мешканців невеликих міст);
  • "Один раз ходив на місцеві вибори. Народ зробив правильний вибір і за мене не проголосували";
  • "Війна помогла зрозуміти, що безпорадність – то найгірше, що ти можеш відчувати";
  • "Ми живемо в музеї. Ми можемо собі це дозволити. Ми ж не якісь австралійці, у яких найстаріший будинок на всьому континенті має 150 років і вони моляться на нього. А в нас 800 років – легко! Та най хоч завалиться, в нас ще є (Володя переходить на іронію, як дорогу на зелений)".
 Із вікна банку можна споглядати на площу, що близько тисячі років тому була міським дитинцем

Площа, на якій стоїть банк, називається Замкова гора. Від гори тут лишилась одна назва. Але місце знакове. В X-XI століттях тут тяглись вали, неподалік був вхід до міста, дитинець і височіла башта воєводи.

Згодом у XIV столітті поляки перебудували її на дзвіницю, а поряд звели костел. І костел, і башта зазнали численних перебудов і реконструкцій. А от банк, побудований наприкінці XIX століття, ніхто особливо не чіпав.

Якщо стояти обличчям до банку, то правіше, через дорогу – шпиляста вілла, у якій зараз квартири і кафе, а колись жив перший директор цієї фінансової установи Ян Нєвядомський.

"Ми знайшли кілька його візиток. То вони використовувались як смс того часу. Бо переважно на звороті є текст на кшталт "подателю сего видати те-то. Невядомський", – розказує Володя.

 За спиною у Володимира Бараняка видніється колишня вілла першого директора банку Дрогобича, Яна Нєвядомського, що пропрацював у цьому статусі 30 років

У 2016 році, якраз коли Бараняк прийшов сюди на посаду керуючого, будівлю банку готували до першого за останні 70 років ремонту.

– Я чого цим так хвалюся? Тому, що я це люблю і це видимий результат зробленого! – розказує Володя. – Не тільки фасад відновили. Ми постаралися зберегти колорит, бо воно саме по собі є старе і з історією. Ми хотіли, щоб та історія не пропала.

Не пропали старі вхідні двері і віконні пробої. Хоча їх довелося модернізувати відповідно до сучасних уявлень про безпеку. І, наприклад, старі стрілчасті віконні рами таки не вдалося відновити.

Не пропали старовинні дубові сходи з різьбленим поруччям: "Це ж дуб! Ми поміняли хіба два прольоти, що зогнили. Але перила, баляси – все це оригінальне. Їм більше ста з лишком років".

 

Громіздкі металеві двері до старої каси теж могли викинути, але Володя наполіг, щоб зберегти. Вони виготовлені у ливарні відомого на початку XX століття стрийського підприємця Яна Верштайна.

І якщо колись це був просто елемент інтер’єру, то тепер ці двері – це вхід в криваву Нарнію української історії. Бо Ян Верштайн, з одного боку, був прославленим майстром і новатором.

Завдяки його зусиллям Стрий романтично називали "містом негаснучих ліхтарів". Адже, якщо вірити історичній колонці з видання "Стрий.нет", Верштайн у 1928 році проклав 27 км труб, які подавали гас і освічували місто, а це був неабиякий урбаністичний прорив на той час.

Він залишив по собі кілометри труб, розкішні ковані брами, балкони, огорожі і двері у різних місцях і містах. І той самий Ян Верштайн у 1919 році, ймовірно, був причетний до кривавих репресій проти української культурної, політичної та релігійної інтелігенції. Іронічно, що раніше саме українська армія випустила його з в’язниці, куди він потрапив під час окупації Стрия російськими військами в 1914-1915 роках.

Не пропали і папери. Багато страшних і пишних сторінок історії збереглися в документах, які колись давно впали під підлогу чи зісковзнули у щілину в стіні, були звалені на горищі.

–  Дивлюся, папери викидають, – згадує Бараняк. – Питаю в робітника, що ти там маєш. Каже: макулатура. Я глядь – а там обривки документів, з датами!.. Кажу, чекай, гов! Куда ти то несеш?

Є в Дрогобичі такий "Інститут шанувальників старожитностей". Анатолій Задерецький, голова цієї організації, взявся допомогти – сидів у банку з робітниками, вихапував зі сміття папери для майбутнього музею. Потім вони з Володею все це хронологічно посортували і розклали під скло.

Описи до кожного експонату Бараняк робив сам: до речей і документів. Закінчилася епопея великою експозицією з десятками артефактів і стендами по всьому відділенню.

 Найстаріший експонат датується 1883 роком. Найновіші – це часи другої радянської окупації

Тут є, наприклад, вінтажний сейф, якому більше 100 років і його досі використовують за призначенням. Вага 1050 кг. Колись коштував 640 крон.

– Велика сума. Річна зарплата банківського службовця того часу, – каже Володя. І розповідає, що ціну, вагу й інші деталі дізналися з рекламного каталогу, який знайшли на горищі.

 Сейф й досі використовується – у ньому зберігають не дуже важливі документи

З часів Австро-Угорщини, окрім десятків інших знахідок, збереглася, наприклад, заява чоловіка, що брав кредит.

Бараняк читає польською (а я транслітерую. – авт.): "Дмитро Шипайло, паляж коліярний (палії бив на колії, колійний майстер) 10 мая 1904 року… взяв 2000 крон на вексель. Це як кредит на велику суму".

 

Отак робота на залізничній колії дозволяла міщанину початку XX століття взяти собі солідний кредит. Цікаво, що в Дрогобичі досі зареєстровано десятеро людей з прізвищем Шипайло.

Ще один документ нехотячи демонструє культуру бюрократії початку XX століття.

– Зверни увагу, як писали, – каже Володя. – До Світлої Ради Надзираючої Залічкового Товариства у Дрогобичі. Тобто, до Наглядової ради кредитної спілки Нєвядомського. А хто писав? Відділ Товариства бурси святого Йоана Хрестителя в Дрогобичі. А знаєш, чому вони писали?

Це також було фінансове товариство. Кредитна спілка отців-василіян.

 Лист фінвідділу Товариства бурси святого Йоана Хрестителя в Дрогобичі

Загалом, розповідає Бараняк, кооперативні кредитні спілки заклали основи фінансової системи Австрії та Німеччини. Вони об’єднували людей за найрізноманітнішими критеріями. Такі спілки були дуже популярні в Австро-Угорщині і загалом Європі. Більшість банків постали саме з них.

Якщо "Авансове товариство" складалося з членів різних націй і станів, то спілка отців-василіян була українською.

Тому між "Авансовим товариством" і фінансовим відділом бурси отців-василіан були ділові відносини.

Володя звертає увагу: "Вони писали українською мовою і їх розуміли, хоча тут в установі всі були всуціль польськомовні".

Також керуючий теперішнього "Ощадбанку" Дрогобича вказує на минулу манеру спілкування. Звернення – з повагою, підписи – з почуттям власної гідності.

– Більше ста років тому яка була культура ведення бюрократії, ведення справ! – захоплюється Володя.

 Лист "Авансового товариства" про надання інформації про потенційних позичальників, 1904 рік

–  Кожен новий окупант приносив якісь свої гроші. Заводив свої порядки. І все воно тут залишало слід, – продовжує Бараняк екскурсію.

На експозиції представлені австро-угорські крони.

 Дві крони. Купюра перебувала в обігу з 1900 по 1918 роки. Це був середній денний заробіток найманого працівника на будівництві чи лісопильні (тартаку)

З часів окупації Російською імперією в 1914-1915 роках – паперові купюри замість срібних монет, бо закінчився метал.

 На куп’юрі читаємо (транслітерація): Імєєт хождєніє на равнє с размєнной сєрєбряной монєтой

З міжвоєнного періоду є марка польська 1918 року. Володя розповідає, що це були квазігроші – як купони в Україні 90-х. 

Вони прийняли на себе весь удар інфляції. Польська марка була прив’язана до німецької й інфлювала з такою самою швидкістю. Купюри першої емісії 1918 року мають номінал 1 марка, 5 марок. А вже наступної емісії, 1919 року, найменша купюра – це 100 000. І аж в 1924 поляки ввели в обіг злотий.

 Червона куп’юра номіналом 1 польська марка і сіро-синя трохи вище –номіналом 100 марок. Перша емісія 1918 року

Ще один документ, вже з польського міжвоєнного періоду, Володя називає "пам’ятником оптимізму".

– Ось, диви – афіша, – показує Бараняк. – 1930 рік, акція Польського банку промислового на вклад від 100 злотих з лотерейними купонами до 1947 року. Які оптимісти!.

 Експонат розміщений на одному з двох стендів, присвячених міжвоєнному польському періодові

…Через 9 років це вже був просто папір. Бо в 1939 році прийшли німці, совіти і все.

Німцям і совітам присвячено ще один стенд – від 39 по 45 рік.

– Совіти перші, совіти другі і німці між ними, – каже Володя.

 На стенді є німецька марка з профілем Гітлера, шматочок "юдерату" – талону на так звану соціальну допомогу, який видавали євреям у місцевому гетто. Польські купюри на стенді – це краківські злоті або ще "млинарки".

Це були квазігроші, пояснив Володимир Бараняк. Окрему валюту німці впроваджували для кожної конкретної території – щоб вберегти Рейх від впливу дуже різних економік окупованих країн.

З часів радянської окупації на стенді представлені документи про створення ощадкаси, повідомлення про оподаткування тощо, а облігація "воєнний заєм" – це боргові цінні папери, які радянська влада використовувала для залучення коштів з територій, де йшла війна

У Володі багато всього. Ще безліч артефактів й оповідок про них, які я не згадала. Про речові лотереї та так звану конфіскаційну реформу СРСР, Яна Нєвядомського і його правнучку, людей, що жили тут, працювали і лишили по собі листи, автобіографії, телеграми тощо. Але, як зауважив сам керуючий "Ощадбанку", кожна історія розказана через призму оповідача. Ця історія не виняток.

Вона закінчується у кабінеті. Тут у сейфі Володя зберігає старовинну цеглину з цієї ж будівлі.

 

Після екскурсії розповідає про Дрогобич і про себе. Каже, до війни був звичайним обивателем, а з її початком зрозумів, що безпорадність – найгірше, що може відчувати людина.

Згадує смішні історії про місцевий волонтерський рух, який стихійно самоорганізувався на Дрогобиччині і за ці роки перетворився на одну велику родину людей так на двісті.

"Найсмішніші наші дискусії були про те, кому що треба везти у першу чергу. Сусіди за межу не чубляться так, як ми за військових!.

 – Я пообіцяла тим!

 – А мені треба тим!

 – Твої ще почекають.

 – Най твої чекають!

 – То не мої, то наші!

 – А мої теж наші!".

Я сміюся. Мені подобається. Це як в пісні Крихітки про військових і волонтерів "Без імені": "Нерозлийвода від учора. Довіряю, як собі. Я не знаю про тебе нічого, тільки розмір форми й чобіт". Тут все те саме. Тільки з дрогобицьким колоритом.

Володя каже, що місцеве волонтерське середовище – це прототип біблійного Раю, де леви з ягнятами мирно співіснують. Бо зібралися разом дуже різні люди, але всі з сильними характерами. І за інших умов це би була вибухова суміш. Але спільна загроза згуртовує, робить людей терпимішими один до одного:

"У цьому випадку я цинічний ідеаліст. Я вважаю, що слова Ігнатія Лойоли "Мета виправдовує засоби, якщо мета – спасіння душі" тут працює. І якщо йдеться про порятунок країни, як би це пафосно не звучало, то якісь місцеві чвари, сварки, симпатії, антипатії взагалі не мають ніякого значення".

А от у випадку з банківською справою Володя – саркастичний оптиміст. В Україні, каже, до чого не пхається держава – все прекрасно функціонує:

"Я от в цій системі працюю 20 років. Вважаю, що вона одна з кращих у світі. Ну справді. У нас банківські сервіси і послуги реально класні. А от щодо купівельної спроможності грошей – це питання не до банківської системи, а до уряду".

У Володимира Бараняка в кабінеті є копія шаблі-корабели – якось подарували колеги. Питаю, навіщо вона йому. Каже: "Не будь така сувора. Ну от що ти подаруєш директору? Так люди придумали. Зате весело"

Бараняк кпинить зі скаржників:

"Прибігають, наприклад: негайно видайте мені мій переказ! Моїх 500 чи там півтора тисячі євро! Ти кажеш: якщо вже нагально, то візьміть в гривнях по курсу. А як хочете у валюті, то нам треба замовити гроші, бо їх фізично в банку нема. І тут з’ясовується, що людина приїхала з Франції чи з Німеччини.

А там, щоб отримати готівку з каси, треба написати і зареєструвати заяву. За десять днів тобі скажуть, на яку годину прийти. Якщо ти пропустив свій час – пішов ти в дупу. Розраховуйся з картки".

Володя не завжди був банкіром, але завжди – іронічним і саркастичним. Ці якості його ледь до Києва не довели.

В часи, "коли ще звірі говорили", а точніше десь у 2007-2009 роках, він разом з Романом Шрайком і ще одним товаришем створювали проект політичної сатири "Дурдом" (дуже популярний свого часу). Володя був там колумністом. Як наслідок, частенько їздив до столиці. Але остаточно так і не переїхав: 

"Є, – каже, – шарм маленьких міст. У маленькому місті завжди існує свобода, якої нема у мегаполісі. Ти можеш собі жити розмірено. Не треба добиратися правдами й неправдами до роботи. Тут можна за пів години пів міста обійти. Можеш на роботу їхати, а можеш пішки собі пройтися. І різниця в часі буде 10 хвилин. Тут все якось ближче (в прямому і переносному сенсі. – авт.)".

Василина Думан, спеціально для УП. Життя

Вас також може зацікавити:

Країна каменю: як вірмени на Тернопільщині оберігають церкву, закладену їхніми предками

На все воля політична, або як Дрогобич стає розумним містом

Зберегти історичне місто: як спільними зусиллями реставрували Львів

Лікує неживий предмет. Як львів’янка самотужки реставрує 100-річний під’їзд

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.



powered by lun.ua