Літературознавиця Тамара Гундорова: "Інтенсивність творчого життя у 1990-ті була неповторною"

У вересні Український інститут книги оголосив про початок беспрецедентного для країни проєкту, що покликаний визначити список найважливіших видань останнього тридцятиріччя – "30 знакових книжок нашої Незалежності".

За допомогою відкритого онлайн голосування на сайті проєкту кожен українець може долучитись до формування ТОП-30.

Про те, чому важливо підтримати проєкт і долучитись до голосування, що триватиме до 15 жовтня, а також про прозу і поезію у бунтівні 1990-ті, революційні 2000-ні та особливі 2010-ті поговорили з Тамарою Гундоровою, докторкою філологічних наук, завідувачкою відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України.

Чому, на ваш погляд, "30 знакових книжок нашої Незалежності" важливий для української культури та промоції читання?

Я справді вважаю, що проєкт "30 знакових книжок нашої Незалежності" дуже важливий. Не тільки тому, що він виконує роль своєрідної ревізії нашого набутку за ці тридцять років. Це, крім усього іншого, і можливість відновити нашу пам'ять, тому що багато чого забувається і деякі тексти, які ми сприймаємо такими, що були ніби-то завжди, насправді теж колись були першими й нас потрясли. Я думаю, що для кожного з нас списки проєкту – можливість передивитися та згадати, скільки всього вийшло, і подумати, скільки ще можна туди додати. Це, власне, такий шанс заархівувати нашу пам'ять. "30 знакових книжок нашої Незалежності" важливий ще й тому, що є публічним проєктом.

Тамара Гундорова на презентації видання Часопису КРИТИКА

Найчастіше ми замкнуті у своєму колі фахівців, літературних критиків, авторів, і думаємо, що це вся Україна. Насправді так не є. Тому проєкт допомагає багатьом людям, які десь випадково, скажімо,ь в соціальних мережах побачать цей перелік, переглянуть цей список і багато що для себе відкриють. Цілком можливо, що вони захочуть щось прочитати, підуть до бібліотеки чи книгарні. Ще один важливий момент. Коли ти сам можеш взяти участь, зробити вибір, це також і своєрідна громадська акція. Ти отримуєш можливість бути не байдужим спостерігачем, а суб'єктом, який причетний до творення найновішого культурного архіву.

Пані Тамаро, яким був літературний процес у 1990-х? Розкажіть про його характерні риси.

Тридцять років – вже історія. Хоча, це, звісно, небагато у порівнянні з вічністю. Але за ці тридцять років стільки всього відбулося – переломів, політичних змін, нових імен та акцій – що цця недалека коротка історія не може не вражати. Часто, коли згадую 1990-ті, думаю: "Як ми це все пережили!?" Зрозуміло, що тоді ми були молодими мрійниками, вірили, що можна все змінити і почати спочатку, перебували у вирі життя. Так, траплялись важкі моменти, але ми з надією дивились у майбутнє і, головне, вірили в себе. 1990-ті були надзвичайно інтенсивним періодом, продуктивним і творчим.

Головне – змінювався образ самого письменника. Добре пам'ятаю, як ставав пародійним такий собі образ типового радянського письменника, не обов'язково соцреаліста, але цілком можливо, що й українського патріота, який живе гаслами і пафосом. Але дев'яності роки принесли недовіру до пафосності, дидактики, романтичної героїки, бюрократії. Все це вже сприймалось емоційно й ідеологічно неприйнятним. Хоча героїка становлення незалежної України теж була важливим чинником нового піднесення.

Наскільки разючими були зміни у літературі?

Власне, в літературі відбулася зміна генерацій, прийшло нове покоління – богемістів і хуліганів, найвиразнішим з яких було БуБаБу. Змінився спосіб існування літератури: з кабінетного, герметичного простору митці вийшли на площі. Публічні читання, перформанси були чимось абсолютно новим і цікавим, літературні перформанси і читання збирали цілі зали. Це все відбувалось на тлі заповнення білих плям, яких в нашій історії, в історії літератури було дуже багато. Ми жили в інформаційному бумі, коли ти навіть не встигав осягнути все, що відкривалося. А це і відкриття західних літератур, і українських письменників 1920-х років, і образ нової української літературної класики… Винниченко, Хвильовий, Йогансен… Це ж неймовірно цікаві і по своєму складні авториі! Тоді прийшло розуміння того, наскільки наша література багата і складна. З'явились переклади актуальних для сучасного світу західних філософів та вчених. Подією стала поява "Антології світової літературно-критичної думки XX ст" М. Зубрицької, де було зібрано праці з різних напрямів літературної критики та філософської думки. Переклади були, можливо, не такі якісні, тепер ми це можемо зрозуміти, проте на них сформувалося нове покоління українських інтелектуалів та письменників.

Серед нових імен залишалось місце тим письменникам, які почали писати за СРСР?

Українська література дуже довго мала свої табу – тематичні і стильові. Її навіть сприймали "неповною", за словами Дмитра Чижевського. ОтожІ саме в 1990-ті почалося заповнення "білих плям", стертих з історії української культури і літератури, але водночас їхнє іронічне перегравання. Словник нашої культури почав переписуватися. Думаю, тому і письменники старшого покоління, наприклад, Володимир Дрозд, Павло Загребельний, теж стали писати інакше. Цікаво, що тоді ж розширюється мапа регіональних угрупувань і шкіл – популярності набувають різні творчі спільноти, народжується і самостверджується, скажімо, т. зв. "станіславський феномен", заявляє про себе "житомирська школа", продовжують творити поети є "київської школи". Ледь не кожен автор мав власну думку щодо того, якою ж має бути нова українська література – бурлескною, неонародницькою, модерністською, авангардистською… З'являється жіноча література. Це теж дуже важливий феномен нашої культурної мапи.. "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко – фундаментальний текст української літератури 1990-х, без якого її вже не можна уявити. Так само, як і "Рекреації" та "Московіада" Юрія Андруховича. Думаю, що інтенсивність творчого процесу і різноманітність життя у 1990-ті були неповторними.

Добре, тепер перейдемо до 2000-х. Гадаю, тут варто поговорити про поезію…

Так, в контексті цих років дійсно хочеться більше говорити саме про неї. На початку 2000-х набирав силу Сергій Жадан, з'явилася когорта молодих поетів, які гуртувались у Києві навколо фестивалю "Київські лаври": Павло Коробчук, Олег Коцарев, Андрій Любка. Тут варто згадати про жіночі голоси поезії: Маріанну Кіяновську, Мар’яну Савку, Ірину Старовойт, Олену Галету…

Розвивався роман, повість, есеїстика, якщо переходити до аналізу жанрів. Нас накрили великі потрясіння, коли змінювалась політична і культурна ситуація в світі і в Україні. Те, що сталось 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, хвилею прокотилось по всьому світу. Вдарило кожного. Для мене особисто це був кінець попередньої епохи, відзначеної поліголоссям, багатокультурністю та іронізмом. А далі – Помаранчева революція, як кульмінаційний момент тієї карнавалізації культури, якою відзначені 1990-ті роки. Культурний карнавал став частиною політичного дійства і увібрав у себе національну травму..

Можна говорити про те, що в літературі в цей час культ Андруховича заступає культ Жадана?

Думаю, варто загалом говорити про феномен Сергія Жадана. Він прийшов в кінці 1990-х і у багатьох тоді виникало запитання: "Звідки ти такий узявся?" Жадан почав говорити зовсім іншим голосом, ніж говорили інші.Він приніс із собою авангардистський радикалізм, бунтарство, нігілізм, а разом з тим незахищеність і неспокій. Тут важлива його, так би мовити, географічна приналежність. Якщо 1990-ті – це передусім Західна Україна, то тут раптом почав прориватися голос Сходу, репрезентантом якого і був Жадан.

Сергій Жадан 2019 рік читання на Черкаському книжковому фестивалі

Його покоління є останнім з тих, що виховувалося, виростало, закінчувало школу ще в радянські часи. В 1991 році Жадану було 17 років. Йому судилося бути свідком банкрутства радянського системи і пережити, потрясіння від завершення "часу батьків" і настання "часу дітей". При цьому батьки символічно розплачувалися за радянське минуле, перестаючи бути авторитетами та вчителями. Діти побачили екзистенційну "слабкість" і "невкоріненість" у буття своїх батьків, які часто не могли знайти собі місця у новому світі, ставали безробітними, важко прощалися зі своїми ідеалами. І це все створювало соціокультурне і психологічне тло для молодого покоління, зокрема і творчого. Тому однією з наскрізних тем молодіжної літератури початку 2000-х було небажання дорослішати, ексцентричність, безбатьківство і бездомність. Складається нонконформістська філософія і з’являється образ лузера, котрий цінує лише свою власну спільноту однодумців, протестужє проти батьків, проти підприємництва, комфортності, активізму. Крім цього безбатьківства народжується й дух транзитності, коли цей радикально налаштований підліток шукає кращої долі десь за кордоном чи в межах власної країни, не бажаючи ніде вкорінюватися.

Спостерігати за творчістю Сергія Жадана в цих контекстах дуже цікаво, адже її трансформації – це не лише про дорослішання самого письменника, а й усього нашого суспільства, коли ми нарешті повернулись до себе додому і зрозуміли, що перебуваємо саме тут і зараз, що повинні захищати цю територію, робити ревізію особистої пам'яті і не боятися дорослішати. Тоді приходить усвідомлення того, що не все навіть з радянського минулого треба викидати, скоріше, його треба просіювати. І це теж стає темою нашої літератури.

І на завершення – про наші 2010-ті, будь ласка.

Після 2014 року центральною темою української літератури стала війна. Актуальним постало питання, як можна про неї говорити, якими засобами користуватись, щоб описати війну, її вплив на сучасний світ і людину. Багато хто чекає "великого" роману про нашу війну. Про це сильні романи Сергія Жадана "Інтернат", Тамари Горіха-Зерня "Доця", неймовірна поезія Любові Якимчук у збірці "Абрикосах Донбасу"… Однак мене дещо бентежить це тематичне обмеження, коли кожен автор має обов’язково щось написати про війну, як раніше про Майдан. Так, це важливі й надзвичайно актуальні теми, однак про них можна говорити і у текстах, котрі безпосереднього стосунку до цих тем не мають. Нам бракує осмислення радянського минулого в складних моральних категоріях і складних текстах. Цим у західній літературній традиції займається постколоніальний роман. У нього є чому повчитись, особливо коли йдеться про те, як аналізувати колоніальне минуле та як позбуватись його наслідків. Думаю, це було б добре для нас, бо радянський досвід досі залишається невідрефлексованим, він відкинутий як щось абсолютно чуже, але насправді залишається величезною дірою, яка нас постійно в себе втягує.

2010-ті подарували нам багато імен в есеїстиці, серед яких Володимир Єрмоленко, Василь Махно,, у драматургії, як то Павло Ар'є, Неда Неждана, Наталка Ворожбит, у прозі, що надзвичайно активно розвивається і затягує у свою орбіту навіть поетів, як, наприклад, Катерину Калитко, Галину Крук чи Олега Коцарєва. Є потужні романи Володимира Рафеєнка з його новим міфологізованим баченням світу, гібридністю та гротеском. Стільки різної, цікавої літератури! Тому нам є, на що озиратись.

Анастасія Герасимова, спеціально для УП. Життя