Німці питали, де межа токсичного впливу Росії: у Штутгарті показали виставу "Мать Горького"

Чотири дні поспіль у німецькому Штутгарті показували українську виставу "Мать Горького" за п’єсою драматургині Лєни Лягушонкової. Поставив режисер Максим Голенко. У назві використали прізвище радянського письменника і його твір "Мать". Щоправда, замість ідейного революціонера Паші – в центрі сюжету грабіжник-рецидивіст Євген. А замість декорацій Росії початку ХХ століття – атмосфера маленького містечка постіндустріального Донбасу нашого часу.

А на чильному місці, звісно, матір героя, яка самовіддано його любить, принаймні вона так думає. Життя матері й сина, які вони вважають нормальним, відбувається під впливом "русского міра", що активно транслює свою пропаганду на прикордонний регіон.

Виставу вже бачили в Польщі, в країнах Балтії. На постері для німецького показу зобразили нечіткий образ, в якому можна впізнати ікону Володимирської Богородиці, яка на руках тримає "чужого".

УП. Життя поговорили з драматургинею Лєною Лягушонковою, яка 20 листопада отримала премію "Найкращий молодий драматург Європи". Її вручили в Штутгарті після четвертого показу вистави. Говоримо про радянський образ з роману Горького, який мало хто пам’ятає, але багато хто підсвідомо носить в голові, про те, як позбутись цього досвіду та про український театр за кордоном.

У Штутгарті показали виставу "Мать Горького". Фрагмент афіші

– Лєно, з чого виникла ідея написати п’єсу? Коли її створили?

– Написала п’єсу у 2019 році, здається у квітні, буквально за один день. Я жила тоді в Києві з мамою – переселенкою з Донбасу, у неї все життя було в телефоні. Мама залишила всіх своїх подруг там, в маленькому містечку. День починався з того, що телефонувала всім сестрам, а потім їй дзвонила подруга Діана й починала розповідати про своє життя, причому робила це доволі безпардонно. Коли мама казала: "Діана, я поєм". Вона відповідала: "Поєшь, а я пєрєзвоню". Її не хвилювало, чим зайнята мама, бо вона хотіла днями розповідати про свого сина. А мама слухала. Зрештою мене вкурвило, що не могла ніяк на це вплинути вплинути. Я сіла й написала в зошит про Діану, її "надпотужну" любов до сина і про наше маленьке постіндустріальне містечко на кордоні з РФ. Написала потоковим шляхом – передала те, що думала й відчувала. Навіть не замислювалась, що це буда п’єса.

– Чи важливий момент, що герої живуть саме на Донбасі?

– Те, що дія відбувається на Донбасі, формує естетику вистави, впливає. Це такий край, який близький до РФ, і це теж є бідою цього краю. Героїня народилась там у 1950-х, у фокусі – її життя з 1960-х і до 2019-го.

У виставі "Мать Горького" показали Донбас з 1990-х до 2020-х. Фото: Facebook-сторінка Жені Доляк

– Чому "Мать Горького"?

– Навмисно не вигадувала цю фразу – прийшла до мене якось сама, підсвідомо. Пам’ятаю, що книгу читали в школі, і що там була тьотка, яка любила свого сина й носила йому передачки, бо він революційонєр. А потім пішла сама лістовки клеїти. Сам текст не згадаю. Це один з тих творів, який ніхто не читає, але всі знають. З нього випливає такий радянський, пострадянський взірець матері, що мучицця й любить. Один із тих стереотипів, які заганяємо в підсвідоме – і він вигулькує, як один із символів радянського минулого – і раптом б’є нас по голові.

– У романі критики бачили релігійні мотиви. Чи ікона на постері й розп’яття на сцені – також звернення до церковної теми?

– До релігійних символів на сцені – це питання радше до режисера Максима Голенка. Він так побачив – у тексті є християнські мотиви, хрести. У виставі з’являється розіп’ятий хлопчик у білих трусиках. Відсилка до символу російської пропаганди.

У виставі знаковими є стосунки матері з сином-грабіжником. Фото: Facebook-сторінка Жені Доляк

– Ваша співпраця з Максимом Голенком виникла тому, що він працює з темами радянського минулого, переосмисленням радянської класики?

– Виникла, бо Голенко – найкращий український режисер. І я за те, щоби він працював і ставив більше. Щоби світ бачив не лише поганий режисерський продукт з України, а й хороший. Раніше вже робили з ним спільні вистави. З недавніх – трагіфарс "Ерендіра не хоче вмирати". Всі вони в принципі про пострадянське – куди ми від цього дінемось? Якщо ми не будемо про це говорити – то хто? Це в чомусь наш обов’язок. Наступне покоління, сподіваюсь, буде про це менше говорити.

– Як ви самі для себе це пропрацьовуєте?

– Та практично кожного дня чЕкаю у себе пострадянські штуки. І це довжелезний список. Пострадянські налаштування ж не полягають в тому, що ти їсиш салат Олів’є і слухаєш речі Брєжнєва. Вони часто в тому, як ти до себе ставишся. От комплекс меншовартості це і є наша пострадянська, постколоніальна штука. Для нашого українського глядача це, наприклад, виливається в зневажливе ставлення до драматурга.

Іноземний глядач після вистави підходить до драматурга, а український завжди йде до режисера, автор тексту ніби й не важливий. Ми як постколоніальна країна – не відчуваємо за собою права виробляти свої наративи. В нас такий досвід, що завжди дивились на Москву, на інші країни – що в них "все правильно скажуть", а ми тоді перескажем. Тому в нас умовно навіть не режисерський театр – а "хамський". На підсвідомому рівні не маємо визнання за собою права говорити. А перемагає завжди той, хто оповідає історію, хто її пише. Якщо ми не будемо розповідати свою історію, за нас її напишуть інші. Росіяни напишуть свою історію, а ми що зробимо? Знову поставимо "Вішньовий сад"? Пропрацювання комплексів це важка праця, але якщо не війна, то що змінить нас?

У виставі авторка спостерігає за пострадянськими травмами людей. Фото: Facebook-сторінка Жені Доляк

– Чи маєте якісь дієві "рецепти", як почати бути впевненим у собі, скинути нав’язану меншовартість?

– Мені після 24 лютого, як рукою зняло. Коли сиділа в підвалі, була впевнена, що зараз росіяни скинуть атомну бомбу. Звичайно, коли відчуваєш, що от-от помреш, стаєш дуже наглим, починаєш казати те, що думаєш. І це було досить екзистенційний для мене досвід. Сралась у ФБ з усіма, кому боялась раніше написати. Коли розумієш, що можеш померти в будь-яку хвилину, приходить усвідомлення, що не варто витрачати життя на якісь другорядні речі. І те, що ти вважаєш себе другорядною людиною – це теж супер недобре.

Це була якась терапія, напевно. Не вважаю себе гіршою за німців, за французів, за британців. Не вважаю себе гіршою за якихось людей в Україні, які вважають себе кращими за мене за правом народження чи статусу. Ми не заслуговуємо на гірше життя – українці не якісь специфічні люди, ми не зоопарк. Це наші права і ми маємо за них боротись. Люди, які воюють в ЗСУ -– жінки й чоловіки – борються за те, щоби ми могли працювати, висловлюватись. Але це також наш величезний обов’язок перед ними. Щоби ми не просрали цей умовний "культурний фронт". Хоча сам цей термін дуже не люблю.

– А які саме травми ще відкриває ваша вистава "Мать Горького"? Чи розуміє її іноземний глядач?

– У різних країнах сприймають по-різному. Українці більше реагують на побутові речі: старий телевізор, "дорога стєнка", книжки, хата, сміються з локальних мемів. Для німецького глядача це ширший фокус. Для них це більше про деконструкцію російської культури. "Мать Горького" для іноземця – це темна сторона російського світу, який зазвичай не презентується. Що він має не лише привабливу сторону – величності, балету, а й величезну токсичність. Показуємо, як вона впливає на життя простих людей. Бо на умовно просту людину, яку в російській літературі називали "маленький чєловек", це впливає жахливим чином. Людям замість хліба дають велич балету. У Європі це досі не зрозуміло. Біля мене на центральній площі міста Штутгарт сидить мужик і грає "Калінка-малінка" – йому аплодують.

У виставі "Мать Горького" чоловічі ролі зіграли жінки. Фото: Facebook-сторінка Жені Доляк

– А німецький чи польський глядач розуміє, що у виставі йдеться саме про насадження "русского міра" на українських територіях? Чи все-таки є несприйняття, що Донбас – це Україна, а контекст інший?

– Розуміють, що це Україна територіально, за правами. А розуміння про вплив Росії більше дається через емоції. Головний наратив – це родинні відносини мами й сина. А вже через них намагались говорити про політику. Насправді, в Німеччині, Польщі теж мали схожі проблеми, але це було набагато раніше. Для них суміжний регіон це в принципі зрозуміле поняття. Бо, наприклад, у Польщі є регіон Гданська, де було багато пронімецько налаштованого населення.

– Чи складно було співпрацювати з німцями?

– З німцями менше проблем, аніж із нашими митцями. Коли стало відомо, що у мене буде нагородження, вручення премії "Найкращий молодий драматург Європи" – вирішили, що вистава буде йти перед церемонією. Нам дали вибір – який саме текст будемо робити. Ми сказали – оцей. І вплив німців на цьому завершився. Ніхто не казав, що глядач на таке не піде, не пропонував, а давайте класику адаптіруєм. Акторки після показу сказали, що глядач всюди глядач – суттєвої різниці не побачили. Є нюанси, що вони не там сміються, де ми, трішки стриманіше реагують. На обговорення лишилось багато людей, ставили складні німецькі запитання, які потребують півгодинної відповіді. Були зацікавлені.

Німецькі глядачі цікавились після вистави політичними питаннями. Фото: Facebook-сторінка Жені Доляк

– Що запитують німецькі глядачі?

– В них дуже складні питання. Якщо в Україні приїздиш у нове місто, публіка питає: "Як вам наш город?", то німці питають, як знайти межі токсичності російського світу. Питають, чи вплинула на виставу німецька література? А Штутгарт це батьківщина Гегеля – запитання пов’язані з ним. Часто ставлять питання політичного характеру. Наприклад, як я ставлюсь до БДС – це ініціатива блокади Ізраїлю. Відповіла, що відносини з Ізраїлем України мене, на жаль, цікавлять лише в плані поставок з Ізраїлю нам протиракетної оборони.

– Як за кордоном сприймають український театр?

– Після 24 лютого був великий запит на українські театри. Загалом люди не мали поняття про нього. Була велика довіра – ми вам даємо сцену – робіть що хочете. На жаль, наша така дійсність, що полилось багато не дуже якісного продукту. Були "пластикові віночки з шароварами", наратив: пожалійте нас, будь ласка. І якщо на перші концерти, вистави у Варшаві приходили українці й поляки – це було дуже популярно, то пізніше почали приходити лише українці. Поляки казали, що ми краще вам дамо гроші, але це бачити не хочемо. І це не самодіяльність, на жаль. Ставлять не аматори від мистецтва, а "професіонали" на зарплаті. Ми бачимо, що зараз в Україні робиться з культурою, закривають Довженко-центр. На жаль, це не якась похибка, а система. І цей не дуже якісний продукт зараз презентує нас у світі.

– Тобто, доводилось долати й таке упередження?

– Я намагалась, щоби український театр знали з доброго боку. Коли приїхала в квітні в Польщу, то почали працювати над документальною виставою про війну – а це дуже важко. По-перше, актриси мали травматичний досвід біженців, думали, як це донести до польської аудиторії, яка не має такого досвіду. По-друге, важко не експлуатувати тему і зробити так, щоби тебе зрозуміли. Вирішили, що в нас не буде прямого оповідання. Зробили документальну історію на основі інструкції. Читали, що робити при вибуху, повітряній тривозі, хімічній атаці, як зробити "коктейль Молотова", як заклеїти вікна. І цей офіційний слог робить іще страшніше. Бо люди тоді розуміють, що війна не там десь – вона прийде і "вчіться зрештою клеїти скотч". Це корисні знання.

У виставі "Мать Горького" Лєна Лягушонкова показала токсичний вплив Росії. Фото: Facebook-сторінка Жені Доляк

– Що можуть дати світові зараз українські режисери?

– По-перше, чесне уявлення про Україну. Намагаюсь не брехати, не прикрашати дійсність, бо це не дуже добре. Намагаюсь утримувати цей баланс. Розумію, що про деякі речі іноземці не знають. Ми були довгий час у тіні Росії. Кажуть, що великим письменником стає той, хто відкриває новий світ. Маркес відкрив світ Колумбії, про яку не знав ніхто. Видно, наша, сверхзадача, розповісти про нас у країнах, до яких Україна не потрапляла в поле зору. А головне – відокремити від Росії. Щоби не виникало таких думок: та ви ж один народ – та чо, ви не помиритесь?

– А для українського глядача що показуєте зараз?

– Показати в тому числі, як не варто робити. Ставимо таке собі дзеркало, де не все добре. Завдання мистецтва – показувати, говорити. Ми можемо не вирішити проблеми, але ми повинні про це розмовляти. На прогонах "Матері Горького" були троє жінок, які заявили, що "виставу не можна давати – псує образ українців". А після одного з показів підійшла глядачка родом з Краматорська. Сказала: "Дякую! Як удома побувала". Попри те, що вистава оголює жахливі речі – в неї була ностальгія.

– Які будуть ваші наступні роботи?

– Завершую п’єсу, мюзикл про російських солдат і їхніх матерів. Мені залишилось дописати одну сцену. Це дуже важлива для мене робота, бо хочу забрати в росіян голос. Як вони довго робили це про нас – описували українців, говорячи за нас. Я хочу зробити роботу навпаки: показати росіян нашими очима. П’єса починатиметься як документальний російський театр, який вони дуже люблять, а в кінці перейде в "газ-квас-керогаз" – повний український мюзикл. І ця магія, якою вони нас екзотизували, вона їх убиває просто. Тут у Європі були питання, чи на часі таке писати. Згодом чула від глядачів переважно українських, польських, литовських, що варто. Казали: так, ми хочемо бачити, як росіяни страждають.

Розмову підготувала Ганна Щокань, журналістка УП.Культура