Червоний шеллак та інші історії про красу на війні

Як війна змінила догляд за собою і жіночі практики краси? Це 4-те "антропологічне" есе УП.Життя, що оповідає про зміни, які спричинила в нас війна. І що вона не здатна змінити. Навіщо солдату тероборони фарбувати вії, волонтеру на фронті мати манікюр, а правозахиснику, що збирає злочини Росії проти людяності, вдягати дизайнерський одяг? Відповіді шукає Ірина Славінська.

Ілюстрації художниці Даші Подольцевої.

Вранці 26 лютого 2022 року чат-бот мого салону надіслав нагадування про запис на манікюр. Звичайно ж, салон не працював, та й манікюру в планах я вже не мала – воєнна реальність була більшою за будь-яку рутину догляду за собою. На моїх нігтях продовжував відростати червоний шеллак. В березні цей сюжет став популярною темою жартів у колі моїх приятельок і колег.

Пригадую, як обмінювалася коментами зі знайомими жінками з Харкова та інших гарячих точок. Ми жартували про те, що вже готові згризати манікюри зубами. Потому почали з’являтися перші обміни контактами майстринь, які поволі приймали в себе – вдома чи в ніби зачинених салонах. В середині березня я позбулася свого червоного шеллаку й більше жодного разу не фарбувала нігті.

Ця дріб’язкова історія про манікюр є однією з тисяч подібних. У кожному з епізодів можна впізнати нові відтінки стосунків із власним тілом і поняттям "краси" в щоденному контексті війни.

В реаліях блекаутів помити голову – це вже цілком собі ексклюзивний б’юті-ритуал, який не всім доступний. Як і колись звична справа – прасувати одяг.

Та й на символічному рівні змінюється наше ставлення до догляду за собою. Якісь звички зникли, бо стали не надто обов’язковими у воєнних обставинах – наприклад, хтось із моїх подруг припинили звертати увагу на макіяж. Інші звички залишилися й набули нового значення.

Однієї універсальної історії цей текст не опише. Маємо справу з множиною досвідів, які залежать і від персональних обставин, і від зовнішніх неподоланних факторів. Тому пропоную почути оповідки трьох жінок. У фокусі – тероборона, волонтерство і Нобелівська премія.

Солдат батальойону тероборони

В такому статусі з 15 березня 2022 року служить Леся Ганжа, котру я знаю вже з десяток років як талановиту журналістку та редакторку.

Довоєнні звички догляду за собою Леся називає скромними: "Як і в багатьох жінок, у мене була своя майстриня манікюру та педикюру, яку я не збиралася міняти, ми дружили. Мала також свою майстриню заплітання косичок – вже доволі давно ношу дреди та афро-косички. Ще до однієї майстрині я ходила на масаж обличчя. Ці жінки були важливими в моєму житті, ми з ними регулярно бачилися вже багато років поспіль". Частину доглядових звичок Леся називає улюбленими – це йога та зумба, що дозволяли і розвіятися, і підтримувати себе в формі.

Початок російського вторгнення та служби в теробороні – це розрив цих регулярних зустрічей і контакту з цими людьми.

"Здається, напередодні початку вторгнення я встигла зробити манікюр-педикюр і переплести косички. Тому певний час я була ще ОК", –згадує Леся. Найшвидше постали проблеми з манікюром: "Нігті росли швидко. Мені була потрібна майстриня, аби просто зняти цей шеллак. Але салони не працювали, а моя майстриня поїхала з Києва".

В Лесі, як і в інших жінок і чоловіків, які служать у війську, важливим фактором, який впливає на плин життя, є неможливість планувати. На службі час тобі не належить: "Тому я шукала не ту, що найкраще зробила би свою справу, а ту, хто може прийняти мене саме в ту годину, коли я можу вирватися": Леся розповідає, що цю особливість доводилося знову й знову пояснювати, наприклад, записуючись до стоматолога.

Саме тому довелося ризикнути нігтями: "Знайшлася дівчина, котра не є манікюрницею, але сама собі вміє робити манікюр, тому погодилася мені допомогти. Це була авантюра, після якої я ще довго лікувала нігті. Зате вдалося зняти шеллак, і це дуже полегшило життя".

Перша відпустка Лесі Ганжі тривала два дні: "Ми були на Харківщині, і я вирішила не їхати в Київ, аби не витрачати час". Маючи заплановані вільні дні, почала домовлятися з усіма необхідними майстринями: "Весь Харків шукав, хто мені заплете афро-косички, але з цим були проблеми". За словами Лесі, такі послуги в місті надавали переважно студентки з африканських країн, але вони поїхали з початком вторгнення.

Натомість цього разу пощастило з манікюрницею: "Я знайшла чудову майстриню, котра виявилася знавчинею подології. Вона вберегла мене від проблем, які бувають в людини, котра подовгу ходить в берцях – грибка, натоптишів, псування нігтів. Загалом у таких умовах і з таким взуттям гігієна нігтів на ногах потребує особливої уваги. Та ж майстриня підказала, що можна спробувати пофарбувати не тільки брови, але й вії".

Але навіщо фарбувати вії в умовах війни на службі в теробороні?

"Умови мого життя та служби не дозволяють робити макіяж і фарбуватися – це виглядало би смішно. В мене багато фізичної праці, якій не пасує макіяж. Але з нафарбованими віями очі стають виразнішими, а мені приємно добре виглядати".

Сьогодні Леся більше не фарбує нігті шеллаком – каже, що важливо мати такі звички, які можна буде підтримувати самотужки. Натомість в її житті залишилися афро-косички, хоча й довелося змінити майстриню. Виявилося, косички дуже практичні в польових умовах: "Не збираюся відмовлятися від косичок, тому що вони гарно виглядають і дуже рятують в умовах, коли ніде помити голову".

Леся Ганжа каже, що дещо змінила звичну зачіску – тепер її косички коротші та тонші. Така конфігурація дозволяє одягати каску, також волосся швидше сохне, якщо вдається його помити. Ця історія нагадує мені власний побут і рішення носити трохи коротшу зачіску. Таку можна висушити навіть без фена, всього за один вечір.

Для Лесі рутинний догляд за власною зовнішністю в умовах війни – це прояв власного бажання триматися за основи цивілізації:

"Обличчя української армії має бути достойним. Чистити зуби, вмиватися, доглядати за собою – це повернення себе в нормальний стан. Я не збираюся перетворюватися на живу матерію, що розкладається на очах. Маю надію зберегти себе – не тільки своє життя, але й свою сутність. Я хочу мати гідний вигляд – максимально гідний в тих умовах, які склалися. В мене має бути чистий одяг, я мінятиму його якнайчастіше. Так прийнято в усьому нашому підрозділі".

Наприкінці нашої розмови Леся зізнається, що сподівається добре виглядати на параді Перемоги.

Читайте також: Чи існує "неважливий" досвід війни? П'ять розмов про самоцензуру

Волонтерка

Наталія Лелюх – відома київська гінекологиня. Коли почалося повномасштабне вторгнення, лікарка стала волонтеркою. Разом із Татою Кеплер їздить деокупованими територіми, не минаючи найвіддаленіших сіл. В умовах війни будь-який ніби незначний симптом стає серйозним, оскільки в багатьох місцях досі ускладнений доступ до ліків і медичних послуг.

В довоєнній реальності Наталія Лелюх мала звички, які називає традиційними: "Ходила на манікюр і педикюр, а також раз на півтора місяці фарбувала волосся, оскільки маю ранню сивину. Зрідка ходила до косметолога, але переважно не знаходила на це вільного часу. Тричі на тиждень ходила в спортзал".

Початок повномасштабного вторгнення змінив цю рутину й навіть завадив одному експерименту: "На 24 лютого я була записана на перше в житті заплітання дредів. Купила матеріал, домовилася з салоном. Мені подзвонили о дев’ятій ранку, вибачилися та скасували візит. Все вже було передоплачене, але майстрині їхали з Києва. Та і я вже зовсім про це не думала. Аж ось наприкінці квітня дівчата подзвонили та сказали, що дреди на мене чекають. У мене саме нон-стоп тривали поїздки в Бучу, Гостомель… Я спробувала відмовитися, та мене вмовили здійснити задуманий експеримент".

З травня Наталія Лелюх носить дреди й зізнається, що вже не може відмовитися від них: "Це дуже зручно саме зараз, під час війни. Тепер у мене завжди охайна та красива зачіска. Голову тепер можна мити раз на тиждень. Мені більше не потрібно щодня робити укладку чи регулярно зафарбовувати сивину".

Лікарка тішиться, що тепер завжди має доглянутий вигляд. Але яке це має значення під час війни? Наталія замість пояснення описує типову сценку:

"Коли ми працюємо на деокупованих територіях і заходимо в хату до дуже хворої бабусі, вона не кидається до нас зі скаргами, а починає з захвату: "Дівчата, які ви гарні". Це ніби відволікає її від проблем, додає радості".

Наталія Лелюх говорить про опори, на яких тримається відчуття сталості світу. Догляд за собою дозволяє їй відчувати себе в рамках: "Я не розхристана, не випадаю з реальності".

В Наталії збереглася звичка доглядати за руками. Каже, що жодна вагітна під час огляду не підпустить до себе лікарку з неохайними нігтями. Тож воєнна історія про манікюр також є: "Манікюрний салон з 24 лютого не працював, а мені треба було зняти нарощені нігті. Вони відростали, я намагалася їх самостійно зняти вдома – різала ножицями, пиляла… До того ж, ми постійно без рукавичок тягали коробки на складі. Руки були буквально зранені. За місяць війни вони почали виглядати так, що я з ними ніколи би не пішла працювати в лікарню. Це був жах".

Перший манікюр приніс враження одужання: "Я ніби вилікувалася та повернулася до відчуття сталості життя. Мені подобається мати доглянуті руки та ноги – це дозволяє просто про них не думати. Та й людям важливо бачити, що я їх бинтую чистими та акуратними руками".

В який момент звичні ритуали краси, як-то макіяж, знову стають присутні в щоденному житті? Наталія Лелюх згадує, що три місяці не фарбувалася. Повернутися до косметики та звичних суконь допоміг психолог: "Мій психолог у травні сказав, що забороняє носити військову форму в місті. Мені було важко повертатися до колись звичних суконь. Мала відмазку – склади, коробки. Але я саме щойно заплела свої перші дреди, тому вирішила продовжити цей рух. Одягнула сукню, подивилася на себе – і рука сама потягнулася по помаду, аби доповнити образ".

У відповідь я розповідаю, що досі ношу переважно штани – брюки чи джинси. Натомість спідницю та сукню за цілий рік одягнула по одному разу, бо остерігаюся, що вони виявляться нефункціональними в умовах повітряних тривог. Але навчилася швидко йти в укриття у взутті на невисоких підборах, хоча переважно все ж таки ношу кросівки чи кеди. Та тривалі періоди без повітряних тривог все ж таки стимулюють мене носити менш функціональний, ніж зазвичай, одяг.

Лікарка на це міркує, що не варто змушувати себе до певного вигляду: "Не треба силоміць носити сукні чи вищипувати брови. Це внутрішнє бажання. Коли мені знову захотілося бути привабливою та стежити за цим, це стало знаком повернення моєї психіки в звичні межі. Я ніби припинила діяти просто як робот".

Наталія Лелюх говорить, що свій зовнішній вигляд сприймає як історію про красиву Україну: "Я відчуваю, що можу навіть цим додавати іншим наснаги та підтримки".

Читайте також: Як ми (не)читаємо під час війни?

Нобеліантка

Олександра Матвійчук очолює Центр громадянських свобод. Ця правозахисна організація 2022 року стала однією з трьох лауреаток Нобелівської премії миру.

Під час вручення премії правозахисниця виступила з блискучою промовою.

Одна з сюжетних ліній, яка постала під час обговорення цього неймовірного виступу – мова одягу та прикрас. Витончена та елегантна сукня, прикраси з етнічними мотивами – все це мало про щось сказати світу.

Восени під час інтерв’ю Олександра Матвійчук розповіла мені, що в серпні пройшла через досвід фізичного та нервового виснаження. Отого, від якого немає сил навіть піднятися з ліжка.

Війна – складний емоційний досвід. До того ж, Центр громадянських свобод працює з документуванням страшних свідчень про воєнні злочини російських окупантів. Як тут взагалі можна думати про сукню, нехай і для вручення Нобелівської премії?

Олександра згадує, що восени отримала від Нобелівського комітету лист із переліком побажань, з дрескодом включно: "Передбачалося вбрання чорного або іншого темного кольору. Я розуміла, що не маю часу шукати гарну чорну сукню. З іншого боку, я хотіла, щоби ця сукня була від української дизайнерки. Тому я написала своїй добрій знайомій, із якою ми вчилися на семінарі "Аспен" – дизайнерці Лілії Пустовіт".

Згадує, що чесно зізналася – не має часу щось шукати та обирати: "Мені була потрібна офіційна сукня для церемонії нагородження, але я не мала часу щось придумувати. Вся сукня – її крій, тканина – це дизайнерське бачення Лілії".

Олександра Матвійчук, готуючись до церемонії нагородження, шукала й відповідні аксесуари: "Вони мали показувати, звідки я родом. Ми вибирали між білими та червоними коралями. Приміряли їх із сукнею, оцінювали вигляд. Лілія допомогла мені знайти майстриню, що робить червоні коралі. Я замовила їх, вони встигли приїхати перед самим моїм від’їздом до Осло – саме тоді я вперше побачила готове намисто".

Вручення Нобелівської премії миру – виняткова подія, що потребувала виняткових зусиль. Але на що схожі буденні реалії догляду за собою в часи війни?

Олександра говорить, що прожила декілька етапів: "Все змінювалося. В лютому та березні я взагалі не дивилася, в що одягнута, не думала, як виглядаю. В той час я давала багато інтерв’ю іноземним медіа. Не думаю, що хотіла би їх сьогодні переглядати – в тому числі, й з цієї причини зовнішнього вигляду. Я очевидно була замучена".

Олександра згадує, що в перший період повномасштабного вторгнення не мала часу й не мала потреби думати про зовнішній вигляд:

"Я не знала, чи буде завтра. Кожне завтра ми вигризали. На інше не було часу".

Поступово правозахисниця почала додавати в життя кольорів: "У квітні-травні я почала повертатися до звичних суконь і прикрас, які дуже люблю. Пам’ятаю, як перед першою закордонною поїздкою розклала їх і розглядала. Не могла пригадати, що і з чим я раніше носила. Це було так цікаво – минуло три місяці, і я забула, як комбінувала одяг із прикрасами, як складала образ. Забула, які функції вони для мене виконували".

На цих словах я згадую, як сама стояла перед шафою в травні та не могла згадати, ким була та людина з усіма цими сукнями, блузами та спідницями. В новій реальності вистачало двох пар джинсів, двох чорних водолазок, пари футболок і одного піджака. Скриньки з прикрасами стояли зачинені – на щодень залишилися три пари найбільш мінімалістичних сережок і обручка.

Що допомогло відживитися?

В квітні 2022 року Олександра важко виходила з режиму, в якому прожила лютий і березень: "Було так складно, що я писала колезі, котра працює з правозахисниками, які прожили психотравму та проходять складні випробування. Мені потрібно було вийти зі старого режиму, бо я більше його не витримувала, але взагалі не могла зупинитися. Вона дала мені декілька дуже простих і дієвих порад. Наприклад, намастити обличчя дуже запашним кремом – аби мозок на щось відволікся від роботи".

Олександра Матвійчук за кілька місяців відчула, що знову відчуває спрагу до краси:

"Мені хотілося мати гарний вигляд. Частково це пов’язано з тим, що я мала багато виступів за кордоном, де не хотіла виглядати як жертва. Мені хотілося представляти Україну достойно. Хотілося в усьому – навіть у зовнішності – показувати, що ми воїни, а не прохачі. Так, я не в ЗСУ, але моя робота – це право, тобто теж боротьба".

Краса та відчуття власної гідності – пов’язані, на думку Олександри: "Росіяни прийшли в нас забрати все. Але ми їм нічого не віддамо".

Сьогодні правозахисниця знову носить прикраси, робить манікюр і збирається на судове засідання в Гаазі, де судитимуть Путіна, прийти з червоною помадою на губах: "Перемога має бути красивою".

Якось у вересні перед початком подіумної дискусії ми з подругою стояли за кулісами та міркували, чи можна виходити на сцену з червоною помадою на губах. Чи не здаватиметься це блюзнірством у "тиловому" місті? Вирішили, що це – частина робочої уніформи. Якщо є "робочий" піджак і блуза, туфлі та сережки у вухах, то чому би й не помада? Та дискусія пройшла добре – можливо, ще й через повернення до звичного робочого вигляду. Та хто його зна…

Життя "мирних" жінок подекуди може нагадувати фотографію Тома Стоддарта з портретом Меліхи Веришанович у воєнному Сараєві. Напозір – підбори, сукня, кучері, макіяж. Направду – обрізане в коротшу зачіску волосся, бо бракує води та шампуня. А також надія пережити ще один день у обложеному ворогами місті.

Думки про красу в умовах війни не є історією про те, щоби тішити чиєсь око. Вони радше допомагають триматися за власну рамку нормальної реальності – в цілковито екстремальних обставинах. Коли говоримо про красу – незалежно від того, чи ідеться про макіяж, прикраси чи їх відсутність – говоримо про власну гідність і волю до справедливості.

Ірина Славінська спеціально для УП.Життя.