Батьківщина-мати з тризубом на щиті. Розповідаємо про автора, прототип та інші міфи

Сталевий герб СРСР зі щита монументу "Батьківщина-мати" лежить на підлозі Національного музею історії України у Другій світовій війні, у напівтемряві під простягнутим вгорі над ним прапором України. 2 серпня радянський герб було демонтовано, аби за кілька діб його місце посів знак княжої держави Володимира Великого – тризуб.

Сьогодні, 25 серпня, офіційно завершено проєкт "Тризуб Батьківщини" зі зміни радянського герба. Від сьогодні ж у залах Музею війни відкрито виставку "Знак на щиті", яка через унікальні артефакти – давньоукраїнські срібники, знаки княжої влади Святослава Хороброго, Володимира Великого та Ярослава Мудрого – розповідає про спадкоємність українських державницьких традицій, уособлених у тризубі, і пояснює трансформацію найвищого в Україні монумента.

Заміна радянського герба на український тризуб спричинила підвищену зацікавленість до "Батьківщини-матері" й активізувала в публічному просторі низку дискусій, пов’язаних з її створенням та будівництвом. Чи був автором скульптури Василь Бородай, чи прототипом образу слугувала кохана ним жінка і як, згідно задуму, мав виглядати монумент – розповідає мистецтвознавиця Мілена Чорна, в матеріалі якої використано унікальні фотографії та ілюстрації з фондової колекції та архіву Музею війни.

Факти і міфи з історії створення монументу Батьківщина-мати

Це типова радянська скульптура, яку треба демонтувати. Її створив улюблений монументаліст Сталіна. Її прототипом є коханка скульптора. Ці та немало інших чуток ширилось інформаційним простором, поки на Батьківщині-матері міняли радянський герба на український тризуб. Як і належить міфотворчості, в цих міфах є і дещиця правди.

Голова скульптури в процесі підготовки до монтажу. Фото: Вікіпедія

Хто автор скульптури

Євген Вучетич є автором задуму монументу "Батьківщина-мати" і перших його ескізів. Автором монументу, що від 1981 року височіє над правим берегом столичної частини Дніпра, є Василь Бородай. Для того, аби простежити шлях від задуму до реалізації, необхідно заглибитись в історичні та почасти художні деталі.

Після успішної з партійної точки зору реалізації пам’ятника-ансамбля "Героям Сталінградської битви" із залізобетонним монументом "Батьківщина-мати кличе!" на Мамаєвому кургані (нині – Волгоград, РФ), Євген Вучетич вирішив створити монумент "Батьківщина-мати" на Поклонній горі в Москві, але йому відмовили. Ймовірно, тому, що його великий патрон і "вождь всіх народів" Йосип Сталін помер десятиліття до того. Тож проєкту потрібно було шукати інше місце і не без застосування своїх партійних зв’язків і впливу, Вучетич "прилаштував" його на печерських пагорбах Києва.

Ескіз монумента авторства Є. Вучетича. З архіву Музею війни

Як згадував заслужений архітектор України та один з членів авторського колективу Микола Фещенко, фігура мала бути висотою 90 метрів, вкритою сусальним золотом, а від неї до Дніпра з 30-метрової висоти стікав би водоспад. Від Дніпра ж – до вершини пагорба планувався підземний хід серпантином, коло виходу з якого стояли б 30-метрові фігури солдатів з оголеними торсами.

Сама ж скульптура Батьківщини-матері за первісним задумом являла собою стелу, уліплену барельєфами – сюжетами з історії КПРС. Ближче до вершини з неї мала виокремлюватися голова і руки з випростаним мечем і щитом. Проте у 1974 році Євгена Вучетича не стало, а інші московські корифеї скульптурної монументалістики не забажали їхати працювати до Києва, тож проєкт доручили місцевим – українським скульпторам.

Група українських авторів, яка працювала над скульптурою "Батьківщини-матері", створила монумент "Засновникам Києва". Фото: з відкритих джерел

За реалізацію задуму на чолі нової команди (до якої також входили скульптори Фрідріх Согоян та Василь Вінайкін, архітектори Георгій Кислий, Віктор Єлізаров та Микола Фещенко) взявся вже відомий на той час монументаліст Василь Бородай. Він вніс радикальні зміни до первісного проєкту, від якого залишилась лиш атрибутика – щит і меч, та, власне, сам жіночий образ, який втратив колодноподібне осердя і набув природних форм.

Читайте також: Переозначення "Батьківщини-матері": ціна vs цінність

Тут варто зробити невеличкий відступ й окремо наголосити на технічних та етичних нюансах роботи таких команд – вирішальне слово, ідея, ескізи, фінальна модель завжди залишаються за автором проєкту. Залучені до роботи колеги можуть пропонувати своє бачення, але у більшості випадків це швидше данина професійній етиці з боку автора – почути думку колег.

Остаточне рішення і реалізація – виключно робота автора – як головного відповідального за результат. Але за радянських часів у цьому процесі умовною "фінішною стрічкою" творчого процесу були офіційні художні ради, в яких засідали визнані партією митці і чиє схвалення необхідно було отримати для реалізації подібного держзамовлення.

Повернімось до авторів. Задум Вучетича в усіх сенсах виблискував "побєдоносієм" і асоціаціями з Третім Римом – чого лишень вартує ця імітація Колізею на печерських пагорбах, праворуч від позолоченого Коллоса. А згруджені докупи у неприродних позах фігури солдат загалом справляють майже хтонічне враження. Наче це натовп живих мерців, на чиїх тілах постала велична золота тотемна мати. Такий собі глобальний вівтар, жертви на який мають приноситись виправдано і регулярно.

Ескіз монумента авторства Є. Вучетича. Фото: з архіву Музею війни

Коли ж Вучетича не стало і за справу офіційно взявся Василь Бородай, він почав пропонувати на розгляд дуже відмінні від первісного задуму варіанти. Це була і жінка з дитиною на руках (існує легенда в мистецьких колах, що її "забракувала" худрада через подібність до тризубу, але це наразі не має жодного документального доказу, тож лишається легендою).

Це була і жінка з факелом-чашею з вічним вогнем, і жінка з лавровою гілкою. Усього пропозицій було 11 і все вказувало на те, що авторська група на чолі з Василем Бородаєм намагалась максимально "умиротворити" образ.

Один з пропонованих командою В. Бородая варіантів. Фото: з фондів Музею війни

Часом здається, що Василь Бородай грав з художньою радою у певну гру. Така собі "стратегія жовтого пса". У ті часи у довколамистецьких колах досить широко побутувала байка про одного митця, роботи якого ніяк не хотіла затверджувати художня рада (а це було важливим для виживання митця за тих часів). І художник почав домальовувати на кожному полотні жовтого песика.

Художня рада божеволіла, доводячи, що собачку просто необхідно прибрати! І коли зрештою "переконаний" автор погоджувався на це, на решту композиції вже мало хто дивився… Всі були щасливі – песика прибрали!

Можливо, пропозиції таких радикальних змін, як повна відмова від меча і щита, та введення в композицію дитини, чаші чи лаврової гілки і не були продуманою стратегією – ми того, на жаль, вже не дізнаємось. Хіба що віднайдуться невідомі досі спогади чи листування.

Давньогрецька скульптура Афіни та Оранта з Софії Київської. Фото: з відкритих джерел.

Але тим не менш, після відкидання згаданих варіантів, художня рада погодила той, який з усіх був подібний до первісного задуму Вучетича – жінка з мечем і щитом на печерських пагорбах. Але принципову деталь худрада таки пропустила – змінилась позиція рук… Вони вже не були прямо випростані у загрозливому замаху-заклику, а симетрично розташовані, як в еллінській (поневоленій, але не знищеній римлянами!) культурі інколи зображали богиню Афіну, в давньоукраїнській іконографії – Оранту, в народній творчості – язичницьких богинь на рушниках.

Фрагмент рушника. XIX ст. Полтавщина. Колекція Національного музею українського народного декоративного мистецтва. Фото: з відкритих джерел

Як зазначила в своїй статті "Герб на щиті" для видання "Тиждень" мистецтвознавиця Діана Клочко, "Скульптурний образ Батьківщини-Матері, про "радянськість" якого стільки сперечалися, є українським варіантом образу античної Афіни – андрогінної захисниці, яка, на відміну від бога війни Ареса, допомагала своїм обранцям захищатися, а не нападати. Російський варіант, що стоїть на Мамаєвому кургані міста Волгоград, кличе до бою з мечем у руці, а щита не має. Це важлива відмінність. Щит Афіни був прикрашений відтятою головою Горгони Медузи, від погляду якої вороги кам’яніють."

А ще худрада погодила три смужки сорочки на давньогрецькому хітоні, що розташовані вздовж усього торсу – від коміра до пояса, викликаючи асоціації з вишитими українськими сорочками.

Батьківщина-мати, 6 серпня 2023 р. Фото Музею війни (Роман Пупенко)

Скульптура "Батьківщина-мати" авторства Василя Бородая має ще чимало таємниць і цілком може бути "дулею в кишені" радянській системі, зокрема, і в сфері мистецтва. Чимало його учнів, які застали його ректорство у Київському художньому інституті, згадували Василя Бородая як шанувальника української історії. А також як людину дуже мудру і з почуттям гумору. І тут хочеться замислитись над тим, які приховані повідомлення залишив нам Бородай у своїй "перелицьованій" версії проєкту Євгена Вучетича…

Чи був Бородай таким же відданим КПРС, як і Вучетич

Обидва скульптори народились у Катеринославі (нині – Дніпро) з різницею у 9 років, тобто, належали до одного покоління, проте мали дещо відмінне етнічне та соціокультурне походження. Євген Вучетич народився 1908 року в сім’ї чорногорця та українки. Його батько служив в царській армії й за деякими даними під час громадянської війни та Української революції воював на боці денікінців. Проте після їх поразки лишився на підконтрольних більшовикам територіях й зміг уникнути переслідувань, переїхавши з родиною до Ростова.

Василь Бородай народився 1917 року в українській родині, його батько належав до давнього козацького роду, товаришував з Дмитром Яворницьким і допомагав формувати колекцію. Її споглядання, за спогадами митця, суттєво вплинуло на формування творчих та світоглядних пріоритетів майбутнього скульптора.

Василь Бородай за роботою. Фото: з архіву митця

Попри стереотипне сприйняття радянського монументалізму, зокрема в скульптурі, як чогось гомогенного, однотипного, з мистецтвознавчого погляду існує чимало відмінностей між "школами". І Євген Вучетич та Василь Бородай належали до різних шкіл, попри свою офіційну приналежність до соцреалізму, визначеного постановою ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" 1932 року як основний і єдиноправильний художній метод та стиль.

Євген Вучетич як випускник Ленінградського інституту живопису, скульптури й архітектури надавав перевагу динамічним композиціям. І в окремих роботах, як, наприклад, "Батьківщина-мати кличе!", гіпертрофував рух до сюрреалістичного рівня та масштабував композиції до гігантських розмірів.

Василь Бородай належав до "київської школи" скульптурного монументалізму. Це, зокрема, зумовило його тяжіння до романтизації образів, гармонійної статичності композицій та масштабів, які дозволяли б органічно компонувати фігури та ансамблі в довкілля. Наприклад, замріяна поетична "Леся Українка" (1965) у затінку дерев Маріїнського парку чи "Засновникам Києва" (1982) у човні на тлі течії Дніпра.

Пам’ятник Лесі Українці. Фото: з відкритих джерел.

Свою зацікавленість українською історією Василь Бородай не афішував, проте демонстрував у професійній діяльності. Одночасно з роботою над Батьківщиною-матір’ю, у 1980 році він робить "Бандуриста" – одну з серії скульптур, роботу над якими він почав за 20 років до того.

Наприкінці 1960-х, коли Василь Бородай був ректором Київського художнього інституту, він відбивав нападки тодішнього КДБ, що вимагав звільнення з навчання студентів, які брали участь у зустрічах у Віктора Зарецького та Алли Горської. Чи тих юнаків і юнок, які іншим чином виявляли свої "націоналістичні схильності". Коли ж йому приносили фотографії як докази, він відповідав: "Ну що ви, це абсолютно не та людина! Хіба я своїх студентів не знаю – як художник кажу, це абсолютно інше обличчя, інші пропорції, інша постава!"

Бандурист. 1980 р. Бронза, лиття. Фото: Енциклопедія сучасної України

Самим студентам Василь Бородай оповідав цікаві історії українського народу, про Київську Русь та козаччину, схиляючи випускників до створення дипломів саме на українську тематику.

Це згадували не лише випускники скульптурного факультету, але й живописці, згодом народні художники України Василь Гурін та Михайло Чорний. Коли останній писав диплом "Свати" (1968–1969 роки) в майстерні Шаталіна, до нього зайшов тодішній ректор. "А чому в тебе лише рушник на руці в нареченого вишитий? Давай і сорочку вишиту, чому ні!?" – "Шаталін заборонив…" – "А ти роби!! Роби! А пояснювати – то вже моя справа".

І з постаттю Батьківщини-матері він вчинив згідно своїх переконань – відмовися від барельєфів, що уславлювали історію КПРС, від сусального золота і від загрозливо випростаного меча. Його Батьківщина-мати – зібраний образ земної жінки, сильної духом і тілом, яка стоїть на захисті Києва та печерських пагорбів.

Хто став Бородаю за прототип Батьківщини-матері?

Коханка, родичка, студентка? Чиє лице стало прототипом Батьківщини-матері? Бажання романтизувати історію створення монументу, інтерес до стосунків прототипу і автора, музи і митця, а також прагнення додати пікантних здогадів – ці бажання цілком зрозумілі. Адже і справді у процесі формування фінального образу скульптори часто звертаються до тих моделей, хто є поруч – членів сім’ї, родичів, колег по цеху. І досить поширеною є практика позування різних людей, в результаті чого образу дістається тіло однієї натурниці, голова – іншої, а зачіска – третьої.

Існує легенда, що прототипом скульптурного образу Батьківщини-матері була тодішня студентка Ніна Яценко (в заміжжі - Данилейко), яка підробляла сторожем в київському ботанічному саду в той час, коли на території Видубецького монастиря команда Бородая працювала над фіналізацією моделі монумента. З її власних спогадів, вона позувала для зображення матері з дитиною – незатвердженої художньою радою та партійною верхівкою пропозиції.

Є відмінність овального обличчя Ніни Данилейко від досить округлого образу з яскраво вираженими вилицями Батьківщини-матері. І саме ці досить характерні вилиці вказують, що обличчя скульптури Василь Бородай найімовірніше виліпив зі скульпторки Галини Кальченко. Він сам неодноразово стверджував це в своїх інтерв’ю.

Скульпторка Галина Кальченко. Фото: Бібліотека українського мистецтва

Галину Кальченко поважали в мистецькій спільноті 1950-70-х років. Донька партійного функціонера – голови Ради міністрів УРСР (1954 - 1960) і періодичного міністра різних напрямів розвитку радянської промисловості, зі спогадів сучасників вона не використовувала свого статусу для кар'єри. Хоча і була обрана колегами у 1968 році головою Київського осередку Спілки художників УРСР.

Її цікавили постаті українських літераторок і мисткинь – Лесі Українки та Ольги Кобилянської (Музей Лесі Українки в Києві), Марії Заньковецької (Маріїнський парк, Київ), Катерини Білокур і Тетяни Яблонської.

Серед чоловічих образів вона також надавала перевагу тим, чия творчість була більш ліричною – Миколі Леонтовичу, Левку Ревуцькому, Григорію Косинці. Фактично і Кальченко, і Бородай мали суголосні творчі уподобання – романтизація образів, зацікавленість історією України. До того ж, Галина Кальченко незадовго до своєї передчасної смерті у віці 49 років, вже тяжко хворіючи на рак все ж долучилась до роботи над образом Батьківщини-матері. Чи є сенс вбачати у цьому щось більше й інтимніше?

P.S. ІПСО "Батьківщина-мати"

Наприкінці липня Центр стратегічних комунікацій провів аналіз повідомлень щодо зміни герба СРСР на тризуб на Монументі "Батьківщина-мати" і зафіксував російський слід в кампанії з дискредитації проєкту. Зокрема, аналітики виокремили кілька "сюжетних ліній": акцент на вартості робіт; наратив про "не прогресуючу на фоні Росії Україну"; "Україна здатна лише прибирати те, що було зроблено в СРСР". Для розповсюдження цих наративів, окрім популярних Телеграм каналів, також була задіяна сітка проросійских пабліків у соцмережах "вконтакте" та "однокласники".