Між патріархатом і фемінізмом. Або що не вчать у школі про "велику мати" української літератури Олену Пчілку

Хто така Олена Пчілка? Матір Лесі Українки чи визначна авторка? Справедливо забута історією чи парадоксальним чином недопущена до літературного канону? Варта чи не варта бути прочитаною сьогодні?

Поки нове видання новел Олени Пчілки серії "Неканонічного канону" від Віхоли прямує до книгарень, літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко зустрілася із Ростиславом Семковим, письменником, літературознавцем та співавтором каналу "Шалені авторки", щоб поговорити про Олену Пчілку, "Товаришок", фемінізм та необхідність нових підходів у прочитанні української класики.

Читайте УП.Культура у Telegram

Ростислав Семків: Я думаю, чи не почати мені з топосу скромності й не сказати, що я читав дуже багато текстів Пчілки, але не є великим знавцем її творчості.

Аріна Кравченко: А в нас є великі знавці її творчості?

Р: У неї по-хорошому ще не вчитувалися. Але я от переглядав її однойменний вірш, який відкривав жіночий альманах "Перший вінок" (1887).

Ясно, що для нас це нині просто віршик, але він таки програмний. У першому катрені вона каже всім чоловікам: не критикуйте нас взагалі, ідіть собі повз. А далі вона упродовж трьох стовпчиків говорить із сестрами, мовляв, одна фіалка в лісі – це добре, але зберімося всі разом, аби говорити, писати, будити всіх інших і долучати до письма. Це шикарно. Це досі може бути програмним документом.

Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, 1868 рік. Фото: Тамара Скрипка, Іван Денисюк.

А: Це дуже цікавий момент! Бо у розмові на "Шалених авторках" звучала думка про те, що це навпаки не надто феміністична позиція. Хоча в новому виданні "Товаришок" від "Віхоли", яке я перечитувала до інтерв’ю, Олена Пчілка теж звертається саме до читачок, а не до читача. Як тоді варто розуміти це звернення Олени Пчілки – як применшувальне, бо це нібито не цікаво чоловікам, чи навпаки як звернення саме до свідомих жінок? Хто є цільовою авдиторією цих текстів?

Р: Я думаю, що вона звертається до свідомих жінок. За одне зі свідчень може слугувати те, що вони з Наталею Кобринською вирішили зробити жіночий альманах. Якби Пчілка не бачила відповідної авдиторії, то вона би до цього не долучилася. Таким чином, вони були вже досить свідомі того, що, по-перше, багато жінок пише – треба десь це показати. До того ж їх там зібралося майже два десятки, і це без Ольги Кобилянської, яку не пустив Франко.

Взяти ж Франка редактором було гарним піар-ходом, аби зробити збірку видимою, бо Франко на той час просто-таки панує на всій Галичині, не лише у Львові. І от ми бачимо результат. Якщо ми подумаємо про старі альманахи, які видавалися, то перечитують зараз тільки "Перший вінок". Ним цікавляться, його досі згадують, про інші ж найперші збірки аж так багато не говорять.

Зліва направо: Ізидора, Олена Пчілка, Ольга, Оксана та Микола Косачі. 1891 рік. Фото: Тамара Скрипка, Іван Денисюк.

Щодо авдиторії – тут складніше. Я думаю, що Олена Пчілка бачила свою авдиторію в українських родинах. Але й тут все не так просто. Уявімо собі 1887 рік. Якщо брати Англію – це глибоке вікторіанство, яке стоїть вже сорок років, і ще двадцять стоятиме, але інерція – навіть довша. 1887 рік – це Галичина, де все дуже консервативно попри те, що вже є якісь нові віяння. Окуневська, перша жінка-лікарка на Галичині, уже навчається в Цюриському університеті, тобто жінки вже досить емансиповані. Вони видимі. Але з іншого боку, родина залишається і ще довго буде залишатися наріжним каменем. Наратив про те, що "ти, жінко, народи дітей, а потім пиши скільки хочеш" усе ще лишається актуальним.

Тому я думаю, що Олена Пчілка бачила за цільову авдиторію саме українські родини, і багато її зусиль пішло на просвітництво, на те, аби певною мірою створити цю ідеальну родину, де все буде працювати на кращу долю. Є чоловік, є жінка, є діти, усі мають певну програму, усі працюють на загальну справу.

Ольга і Петро Косачі з дітьми Оксаною, Ізидорою, Миколою в луцькому помешканні. 1890 рік. Фото: Тамара Скрипка, Іван Денисюк.

І Олена Пчілка, і Петро Косач, її чоловік, походили із багатих спадкових родин, тому тут важливе ще й питання традиції. Родина осмислюється не просто як можливість існування у цьому світі, а як частина традиції. Однак родина – це і батьки, і жінки, і діти, тому вона говорить точно не до освічених чоловіків-читачів.

А: До речі, це дуже відчувається і в "Товаришках". Є якась спроба сконструювати ідеальну родину, де попри традиційність матері, Любу ніхто не утримує від Цюриху. Та й сама Люба оточена цими ідеальними чоловіками, які є дуже відкритими до феномену нової жінки, підтримують його.

Р: Так, саме це і є виховним елементом. Олена Пчілка – перш за все педагог, який намагається на всіх вплинути. І в "Товаришках" так само. Це звісно певна "карамельковість" у тому сенсі, що "ми покажемо вам, які ви маєте бути". Тому й авдиторія, і підхід дуже відрізняється від Кобилянської, яка у той час, у 80-ті, уже теж пише.

Олена Пчілка (справа), Леся Українка (зліва).

Кобилянська вже нікого не намагається виховати й говорить суто до освічених жінок, не до родин, як Пчілка. Це не є добре чи погано. Це просто інша стадія, інший етап. Пчілка – це все ще про досить патріархальний час.

Можливо, це певна спекуляція, але мені подобається уявляти подружжя Петра Косача та Олени Пчілки як персонажів "Наталки-Полтавки", які виросли. Сім’я Косачів як відповідь на питання, що було потім в "Наталці-Полтавці". Петро (і реальний, і літературний) – чулий, сентиментальний, але разом із тим і діяльний, але як і в "Наталці-Полтавці", жінка – вагомий фактор, фактор контролю.

А: Як ви гадаєте, чи вплинула ця схильність контролювати й направляти на витворення образу Пчілки як великої матері? Чи це звернення до родин могло принаймні частково вплинути на те, що донині Пчілка лишалася забутою, і тільки зараз ми її наново перевідкриваємо? Бо ж здається, що підхід Кобилянської, а саме звернення до жінок, актуальний і донині. Як щодо Пчілки?

Р: Думаю, що на недопрочитаність Пчілки вплинуло й те, що в неї все ж таки був скромніший талант, ніж у Кобилянської і тим паче Лесі Українки. Був скромний талант, але була й потужна енергія щось робити: писати, видавати. Не було можливості краще розвинутися: вона закінчила пансіон і вигідно одружилася. Освіта могла бути кращою, середовище могло бути кращим. Не забуваймо про родину та шість дітей, а також вирваність із київського кола.

Одразу після шлюбу вони з Петром їдуть на Волинь. Волинь – це гарно, але це не Київ, не Петербург і не Відень. Тобто немає середовища, де вона могла би розвинутися. Проте у неї точно був талант, і вона зробила усе, що могла за тих обставин. За інших – було би краще. Тому в неї досить скромні літературні здобутки, але це все одно важливий голос. Тут читаєш не так, щоби насолодитися мистецтвом слова, а радше задля ідей. Тексти Пчілки – література ідей, і це стосується навіть її дитячої поезії.

Тексти для дітей – велика й важлива частина спадщини Олени Пчілки, але вони цікаві в історичному плані, бо діти змінюються, тому ці тексти швидше потрапляють в архів. Відповідно й Олена Пчілка лишається менш помітною. Дорослі ж тексти можуть бути перечитані й досить легко спроєктовані на сучасність, легше інкорпоровані.

Зліва направо: Катря Трегубова, Леся Українка, Олена Пчілка, Ольга Косач-Кривинюк з сином Михальом, Єлісей Трегубов; сидять Петро Косач, Антоніна Трегубова. Зелений Гай, 26 червня 1906 р. Фото: Тамара Скрипка, Іван Денисюк.

Щодо ролі матері, тут можна прокласти ще одну паралель. Мати Оскара Вайлда, Сперанза, теж писала й мала певний вплив в ірландській культурі. Ці вірші не мають великої естетичної ваги, але вони дуже цікаві, бо дають змогу зрозуміти, як формувався Вайлд, котрий насправді формувався в тому самому контексті, що й Леся. Тут так само мав місце момент притягання-відштовхування.

У Лесі Українки дуже амбівалентне ставлення до мами. Бо ж із одного боку, мама підтримує, допомагає, надихає, а з іншого – сам простір, у який виходить Леся, є значно ширшим, і він не поміщається у ті рамки, які матір задає. Саме в такі моменти опіка стає задушливою, дещо обмежувальною. І це, певно, найбільш плідна ситуація для митця: коли є якась традиція, із якою потрібно боротися, але остаточно її не полишаючи.

У цьому ж напрямку міркує Адорно у своїй "Теорії естетики", стверджуючи, що найкращі твори виникають, коли відбувається щось на кшталт ренесансного протистояння: митець не покидає християнства, але він водночас уже не поміщається у старі християнські доктрини. Саме це – механізм постання яскравого таланту, і у випадку Лесі це дійсно видно. Її дуже цікавить, як те, що вона пише, буде сприйняте в родині. Це перша референтна група. До ширшої авдиторії Леся по суті ставиться скептично. А от що скажуть свої – їй дуже важливо.

А: Мені ще здається, що дуже чітко можна прокласти паралель між реальною донькою Олени Пчілки та тим, як сама Пчілка зображує цих доньок у "Товаришках". Те, як поводяться там дівчата, зокрема Люба, це з одного боку – порив із традиціями, а з іншого – повернення до родини. Ледь не справжнє життя Лесі України виходить. Дуже цікаво, як Пчілка водночас і написала таких персонажок, і фізично створила таку особистість.

Р: Тут є ще один момент, я його для себе поки що називаю "вікторіанським парадоксом".

Є досить міцна й надійна традиція, яка все контролює, і коли з’являються бунтарі проти традиції, вона вступає з ними в протистояння, але це протистояння не позначене таким тотальним розривом. Простіше кажучи, традиція толерує цих бунтарів. І це докорінно вирізняє ситуацію від пізніших тоталітарних режимів. Мовляв, якщо ти не з нами або на половину не з нами, ми тебе просто усуваємо. Тотальний контроль, це коли всі бунтарі гинуть.

Консервативна ж традиція дозволяє бунт, бо вона підсвідомо припускає, що це дасть їй оновлення, а не стагнацію, яку ми врешті й бачимо в тоталітарних спільнотах. І літератури це безпосередньо стосується.

Ольга Петрівна Драгоманова, 1865 рік. Фото: Тамара Скрипка, Іван Денисюк.

Якщо ми подумаємо про Римську імперію, яка руйнує республіку, то всі справді геніальні поети: Горацій, Овідій, Вергілій, Катул – усі вони існують саме в тому моменті, коли пам’ять про республіку ще є попри те, що є вже й імперія. Коли ж імперія закріплюється, зникають настільки геніальні поети, бо більше немає допуску до бунту.

Пчілка ж наче й контролює, нібито й намагається всіх тримати в цій традиції, але вона допускає! Усі діти врешті так чи так знехтували бажаннями матері: одружилися без дозволу або не з тими, почали робити не те, що вона хотіла. На перший погляд здається, що її педагогічний проєкт невдалий, бо мати не змогла нав’язати дітям ті плани, які вона щодо них мала. Хіба Михайлові, але він, на жаль, не втілив їх повною мірою, не виконав програму до кінця через передчасну смерть. Інші ж так чи так вийшли з-під контролю. Але, можливо, якраз у цьому і є її найбільший успіх як мами та педагога, бо ж, якби вона була більш чи менш авторитарна, Лесі, можливо, би не трапилося. Тому Олена Пчілка насправді великий педагог, і вивчати її у фахових закладах необхідно.

А: Але у нас з вами знову виходить реактуалізовувати її як педагога, як матір. Цікаво, наскільки такий образ здатний привабити сучасного читача. Якби мені сказали почитати когось, бо ця людина – великий педагог чи велика матір, я би навряд захотіла наближатися до цих текстів. Чи можна прорекламувати "Товаришок" так, аби цей текст таки прочитали, бо мені він здається дуже цікавим, але й не надто пов’язаним із питаннями материнства.

Р: Тут варто розуміти, про кого ми говоримо, для кого вона стане менш привабливою чи актуальною.

Якщо ми говоримо про ту категорію людей, які вже є батьками, то їм це може бути дуже цікавим. Якщо ми говоримо про людей старшого віку, які міркують про те, як змінюються покоління, як взагалі триває літературний розвиток, то їх це теж може значною мірою привабити. Мені наразі це видається найцікавішим, але ці аспекти можуть бути й моєю власною фіксацією. Однак особистість усе ж таки оцінюють за її найбільшими успіхами.

Олена Пчілка і Леся Українка. Ялта, січень 1898.

Найбільший успіх Олени Пчілки – це Леся Українка. Ми взагалі говоримо зараз про Олену Пчілку через Лесю Українку. І через сто років – уявімо світ без окупантів та метеоритів – будуть продовжувати говорити про Олену Пчілку через Лесю Українку. Але це так само важливо, бо про багатьох не говорять. Те, що вона відбулася, як людина, яка виховала Лесю Українку, – найважливіше, але це не нівелює її інші іпостасі.

У неї є цікаві тексти, над якими й сьогодні варто поміркувати: це і про стосунки між чоловіками й жінками, і про питання ідентичності, і про осмислення української культури. Ці теми об’єднують усі тексти, які вона написала. Національний елемент завжди присутній, і це цікаво в тому ж сенсі, що й гастрономічний план у "Енеїді" Котляревського.

Тому так, це варто читати, аби краще зрозуміти той час, плюс багато проблем залишаються актуальними, і відповідно цікаво, як вона тоді на них відповідала.

А: До слова про дослідження їжі через Котляревського, я звернула увагу, наскільки детально можна вивчити лектуру панночок-феміністок ХІХ століття через тексти Олени Пчілки: вони читають "Енеїду", Шевченка, Дарвіна – і ці смаки й захоплення було би неймовірно цікаво реконструювати й дослідити.

Р: Абсолютно, так. Бібліотека письменника – це окремий тип дослідження. Що стоїть у нього на полицях? Що він реально читає? І от, ми вже маємо такі свідчення. Так само потім можна буде через "Доктора Серафікуса" Домонтовича зрозуміти, що читала молодь 20-х років. Через "Місто" Підмогильного можна. Це вкрай цінно як опис культури. Окрім того, ми маємо жіночий голос, бо це той самий час, про який пишуть і Нечуй-Левицький, і Старицький.

А: Насправді це просто неймовірно, у який спосіб тогочасні жінки зображені через чоловічий голос Нечуя-Левицького, і як – через жіночий голос Пчілки. Різниця шалена.

Р: Так! І це величезний плюс, що ми можемо почути обидва голоси й мати більш панорамне уявлення. Як Нечуй-Левицький та Старицький ставляться до випускниць пансіонів? Скептично, попри більш багатогранний погляд Нечуя.

А тут, у Пчілки, ми маємо іще одну нову перспективу. Це жіночий голос, який проговорює, що все було інакше. Тому Пчілку необхідно читати поруч із Нечуєм як екскурсію в час. Їх навіть можна було би ставити на один рівень, якби не те, яким потужним стилістом був Нечуй. Однак знову ж таки: він мав значно кращу освіту. Семінарія, академія, більше часу, щоби читати й міркувати врешті-решт.

Олена Пчілка та Іван Нечуй-Левицький серед учасників літніх учительських курсів. Фото: Тамара Скрипка.

А: І ще до реактуалізації. Коли я читала "Товаришок", я думала про те, чи можна це нині презентувати як такий собі young-adult, але зразка ХІХ століття. Це нині дуже популярна жанрова форма, де в якійсь історичній картинці взаємодіють дівчата й хлопці, які навчаються, знайомляться, будують стосунки. Це так само дуже заангажована література: феміністичний порядок денний, імпліцитно виховний елемент. Це досить наївний текст, і його важко сприймати дуже серйозно, але водночас якби мені дали почитати "Товаришок" у 15-17 років, я була би в захваті.

Р: Є ще момент у визріванні свідомостей, у тому, що людство стає інтелектуальнішим. Речі ж, які писалися для дорослої авдиторії, нині просідають у підліткову. Зрозуміло, що "Робінзон Крузо" Дефо був текстом для абсолютно дорослої авдиторії, як і те, що писав Дюма. Зараз це все підліткова література. Вочевидь, так відбувається через те, що свідомість ускладнюється.

Я думаю, що це процеси, які йдуть якимись нерівномірними хвилями, бо в грецькій Пізній Античності свідомість була доволі складною. Потім іде якийсь драйв до спрощення. На кінець XIII–початок XIV століття, коли пише Данте, ми маємо досить софістиковану свідомість. Потім вона знову обвалюється. Про це було би дуже цікаво поміркувати. Але саме через це тексти Пчілки можуть зараз здаватися дещо наївними, як, до речі, і тексти Нечуя-Левицького. Але вони тоді справді так мислили.

Думка ж про те, що "Товаришки" Пчілки – один із перших young adult творів, дуже цікава. Думаю, можна так інтерпретувати її творчість. Проте мені здається, найкрутіше, що зараз може бути, – це хороший нон-фікшн про Олену Пчілку. Але безперечно її прозові тексти зараз так само становлять інтерес.

До речі, які саме тексти увійшли до збірки, окрім "Товаришок"?

Колаж від видавництва Віхола.

А: Іще декілька новел. "Чад", "Біла кицька", "Збентежена вечеря" і "Соловйовий спів". Особливо цікаво з останнім текстом: там уже є ця моральна й ідентичнісна дуальність, яку врешті розів’є Коцюбинський у "Цвіті яблуні" та Хвильовий у "Я (Романтика)". Іще один елемент до історії цього мотиву в українській літературі.

Р: Безумовно, це – дуже цікаве читання, і це дійсно важливо в контексті перевідкриття Олени Пчілки не лише як мами Лесі Українки, а як текстів. Гарних текстів.

А: Мене ще цікавить те, що ви назвали "драйвом до спрощення". Чи відчувається цей момент в авдиторії "Шалених авторок"? Наскільки добре сприймається феміністичний контекст, бо мені все ж таки здається, що ми ще не на надто високому рівні розуміння всіх гендерних аспектів нашої дійсності попри те, як багато про це написано й сказано.

Р: Є принаймні декілька моментів, які дають привід для оптимізму. Перший момент у тому, що авдиторія хоче це чути. Є певна кількість осіб, приблизно п’ять тисяч, які регулярно слухають і хочуть надалі чути розмови, які стосуються не тільки гендерних питань, але й ідентичнісних, постколоніальних. Але те, що ми маємо зараз, дуже відрізняється від того, що ми планували на початку.

Ми думали записати двадцять випусків – і все. Було двадцять-двадцять п’ять постатей, жінок-письменниць, про яких ми хотіли сказати по-іншому. Врешті стало зрозуміло: є запит на те, щоби продовжувати далі. І це насправді веде до іншого відкриття.

Ясно, що українська культура має скінченне число жінок-письменниць, які вже були. Але прямо зараз в українській культурі є багато жінок-письменниць. У світовій культурі так само багато жінок, до того ж недооцінених.

Колись я читав лекцію про жінок, які керують свідомістю дітей: Туве Янсон, Астрід Ліндґрен, Памела Треверс – усі вони надзвичайно впливові авторки, і це досить промовистий факт. У дитячій літературі жінки вже давно досягли паритету.

Але тут водночас так само є певна інерція, із якою треба боротися і яку треба підважувати. Трохи парадоксально це усвідомлювати: перша жінка Нобелівська лавреатка відома нам саме як авторка дитячого твору, бо Сельма Лагерлеф написала, як Нільс летить із гусьми. Окрім того, вона ще тьму всього написала, і Нобелівку їй дали теж не за Нільса. У неї є романи, і це цікава авторка, але ми знаємо її за "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми" при тому, що це абсолютно маргінальний для неї текст.

А: Я так багато думала про це останнім часом. Люсі Монтгомері, дитяча авторка, яка написала "Енн із зелених дахів", насправді створила аж вісім частин про Енн, упродовж яких одинадцятирічна дівчинка перетворюється у жінку п’ятдесяти шести років. А знаємо ми тільки перші дві-три частини. Це цікаво, бо якщо слідувати за базовою логікою розвитку персонажа, то Енн не могла вирости якоюсь тривіальною й консервативною жінкою-дорослою. Таким чином, питання в тому, чи дозволило би суспільство дорослу Енн, чи ця інакшість – не лише привілей дитини, бо дитині можна, дитина потім виросте і стане "нормальною"?

Р: Це питання, до речі, можна поставити й Астрід Ліндґрен. Чому Пепі Довгапанчоха залишається дитиною?

Я думаю, що спільнота того часу – і ця ситуація лишалася актуальною аж до 50-х років ХХ століття – переважно не дуже хотіла чути від жінок серйозні речі. Для жінок у літературі було зарезервоване місце: лірична поезія та дитяча література – усе, що пов’язано із репродуктивним циклом.

Така література була окей, а про всі інші "дорослі" речі вже хтось інший мав міркувати. Але це підважувалося, і зараз такого вже немає. Нарешті маємо виправлену ситуацію: чоловіки більше не пишуть і про чоловіків, і про жінок, як це було раніше. Відповідно, Олена Пчілка – це такий приклад жіночого голосу, який звертається і до жінок, і до чоловіків.

І повертаючись до питання про сприйняття авдиторією "Шалених авторок" гендерних питань, ми слідкуємо за коментарями, і всі, хто там висловлюється, реагує адекватно. У нас немає у коментарях печерних людей. Тобто авдиторія досить велика й відкрита. І загалом сам дискурс або, як казав Шевельов, "балак" рухається доволі конструктивно, зокрема через війну та повне підважування війною традиційних чоловічих-жіночих ролей.

Звісно, певною мірою зберігається інерція у педагогіці та загальному вихованні, але це потрібно не те щоби змінювати. Варто радше наголошувати на тому, що тут немає остаточних речей: чоловіки не мають поводитися так і так, а і жінки – так і так. І це стосується абсолютно всіх царин. На перший план виходить особистість.

А: Ну і той факт, що "Шалені авторки" дуже органічно пішли в питання ідентичності та постколоніалізму, це доводить. Чи вдалося сформувати постколоніально чутливу авдиторію? Чи старт із гендерної проблематики забезпечив сприйняття і таких тем?

Р: Ми принаймні бачимо, що ці проблематики дотичні, і це логічно. Так, ми починали говорити про гендер, але зараз ми говоримо про культуру, гендер та ідентичність, і це приймають. Можна звісно в мережі натрапити на відгуки про те, що, от вони хотіли говорити про жінок, а тепер говорять про все підряд. Не про все підряд. І більшість слухачів та слухачок це розуміють. Триває рівень зацікавлення, на який ми не розраховували. Виявилося, що ми біжимо не спринт, а марафон.

А: А після того, як "Шалені авторки" перемогли на авдіо-премії для подкастів "Слушно", то, певно, очікувань вже на роки.

Р: Так, потрібно продовжувати, але ми готові. Ми вже розпланували роботу до кінця року. Але про плани я поки не буду говорити – плани будуть втілені.

Можу тільки сказати, що ми будемо рухатися в напрямку не лише художніх письменниць. Є ж бо не тільки шалені авторки, а й, скажімо, шалені професорки, шалені дослідниці. Їх теж багато, про них теж варто сказати. Так що яскравих постатей більш ніж достатньо, яскравих текстів, де є феміністичні та постколоніальні точки напруги, також.

Співавторка подкасту "Шалені авторки" культурознавиця Віра Агєєва на премії "Слушно". Фото: Шалені авторки, Facebook.

"Кайдашева сім’я", наприклад, як текст-ностальгія за справжньою патріархальністю, потребує додаткової розмови, бо цю потребу наголосив серіал, який окремі стереотипи розхитав, але якісь навіть трошки закріпив. Водночас серіал зробив текст значно більш видимим, і тепер потрібно говорити й про "Хмари", і про "Миколу Джерю" – про важливі тексти, які стали значно менш помітні.

А: До речі, щодо "Хмар": у Пчілки є ще один ключик поєднання із Нечуєм-Левицьким, який дуже відчувається в "Товаришках". У обох є цей наскрізний мотив протиставлення росіян та українців. Олена Пчілка постійно підкреслює, наскільки по-різному ставилися в Цюриху до різних слов’ян, аж до наголосу на тому, що українські студентки – вихованіші, статечніші та розумніші.

Р: Я думаю, ми ще запишемо про "Товаришок" окремий випуск на "Шалених авторках". У нас є епізоди за окремими текстами Лесі Українки: "Лісовою піснею", "Оргією", "Кассандрою", "Камінним господарем", "Блакитною трояндою", які ми записали після більш загальної розмови про біографію. На важливих текстах потрібно окремо наголошувати, бо з одного боку, так, біографії, а з іншого боку – власне тексти.

Традицію варто вибудовувати, бо ця дискусія триває ще із часів "Канону та іконостасу" Павлишина, де він акцентує на нашій тенденції говорити про біографії, а точніше агіографії. Зрозуміло, чому так. До того ж іноді без цього не можна: неможливо говорити про Стуса лише як про текст. Тому десь так само зважено варто підходити й до Олени Пчілки: ми маємо говорити й про її дорослу прозу, і дитячі тексти, і видавничу справу, і про безліч інших речей, до яких вона була дотична.

А: І наостанок, про перспективи та потреби гендерної освіти в Україні. У західних академіях, для подібних дискусій існують цілі освітні програми, де люди навчаються роками. Чи є перспектива створення такого в Україні? Чи буде попит на таке в Україні?

Р: У нашій ситуації вони мають іти разом із постколоніальним читанням. Тобто фактично ми маємо звертатися до досвіду таких феміністок третьої хвилі як Ґаятрі Чакраворті Співак. Ці два виміри там невіддільні.

Подібний вектор руху дозволив би дослідження доволі широкого кола питань. Я би ще в цей клубок додав екокритику. Питання вегетаріанства, веганства, захисту тварин – усе це вкрай важливі речі сьогодні. Знаєте, цю інструкцію для британців, яких бомбардував Вермахт у 40-х? "Якщо ви далеко їдете, убийте собаку". Зараз тут навіть на думку нікому таке не спаде: усі евакуювалися разом із улюбленцями. Це все про зміни, про певні кола питань.

Віра Агєєва і Ростислав Семків з примірниками антології "Шалені авторки". Фото: Шалені авторки, Facebook.

У нашій новітній літературі, до прикладу, є принаймні два знакові й досить видимі тексти, написані з точки зору собаки: "Дім для Дому" Вікторії Амеліної та "Цуцик" Віталія Запеки. Симптом! Чому це люди починають так писати?

Відтак, я би назвав ці студії словом "емансипативні".

А: Тобто у нашій ситуації треба переформульовувати, щоби відповідати наповненню та нашому колу проблем?

Р: Слово "емансипація" викликає менше роздратування. Найбільше – "гендер", далі й трохи менше – "фемінізм". Термін "емансипація" поки що найменш пов’язаний із якимось негативним сприйняттям, але він і максимально добре описує все, що ми проговорили. Емансипація – це в багатьох випадках не лише про жіночу емансипацію.

Потрібно досліджувати голоси, які не звучали – і шкода, що не звучали – нехай тепер звучать. Бо ми бачимо на прикладі іншого полюсу, що буває, коли чують лише один голос – тоді існує ризик тоталітаризму. Тому варто прислухатися до всіх й шукати між ними порозуміння – це і є нормальний світ. І Олена Пчілка, звісно ж, до цього дуже долучилася.

Читайте також: Мистецький бунт: за що ми любимо Сергія Параджанова