Від стану безпеки до стану боротьби. Як українській художниці (не)взаємодіяти з російськими

Українська художниця Алевтина Кахідзе живе у Музичах на Київщині та представляє Україну на міжнародних фестивалях і виставках у Європі. Мистецтво Алевтини можна назвати ультраполітичним – воно завжди і відгук на політичні події, і дослідження, як політики впливають на людину і довкілля, і як людина конструює політику.

Спеціально для УП.Життя Алевтина написала есе, де вона ділиться результатами власного дослідження, яке провела серед колег-митців, що також часто представляють свої проєкти закордоном і вимушені перетинатись там із росіянами.

Цей текст є своєрідним мистецьким стейтментом про час переходу від стратегії уникання до стратегії боротьби. \

Читайте УП.Культура у Telegram

Відкриття міжнародної художньої виставки у Швейцарії. Але на цьому заході я "роблю дипломатію" погано – спілкуюсь виключно з українцями, мені цього хочеться, мені з ними добре.

Принесли їжу. Всі вишикувалися разом. Я теж. "У вас немає алергії?" – питає дівчина і насипає мені тарілку супу з овочами. "Ні", – кажу я. І одразу додаю: "Хоча все ж таки є. Я маю алергію на росіян! Нема їх тут у приправах?"

Вся черга іноземців завмирає, українців моя відповідь тішить. Я закінчую думку вголос: "Завтра повертаюсь в Україну, і моя алергія загостриться!" Хух, я все ж таки трохи попрацювала сьогодні, кажу я собі.

В літаку до Варшави я міркую про метафору алергії. Вона є певною реакцією імунної системи на речовини, які несуть ризик здоров'ю і життю. Тобто, це про безпеку. Моя думка мандрує до міркування про небажання українських художників бути з росіянами в одному мистецькому просторі. І це, власне, теж про безпеку.

Читайте також: Міністерка культури Словаччини скасувала заборону на співпрацю з РФ та Білоруссю

Влітку ми зі співзасновницею "Іншої освіти" Альоною Каравай провели власне дослідження, щоб побачити цілісну картину взаємодії мистецьких кіл поза Україною. Ми самі, без звертання до професіоналів-соціологів, опитали 28 знайомих нам українських художників і дали назву цьому опитуванню "Стан безпеки".

Етична складова та ретравматизація – це найпоширеніша причина, через яку художники не бажають перебувати з росіянами в одному просторі. Велика частина опитаних не бере участь в спільних подіях з росіянами через солідарність з колегами, які не можуть долучитись до мистецьких подій через поранення, смерть чи службу в ЗСУ.

Лише двоє з усіх опитаних залишилися в спільних подіях з росіянами. Решта відмовились, розуміючи, що вони втрачають: професійні зв’язки, розвиток в кар’єрі, гроші.

Демократія і контроль, 2023. Алевтина Кахідзе

Але що з того вийшло за два роки повномасштабного вторгнення? Мені згадується вислів західної кураторки, яка афілійована із російськими мистецькими колами: "Своєю політикою Cancel Russian Culture [скасування російської культури] ви, українці, скасували себе!"

Завдяки дослідженню виявилося, що третина з іноземних кураторів не розуміли бажання українців уникати перебування з росіянами в спільному просторі і спільних проєктах. І після їх відмови змінювали дружній тон на холодний і роздратований.

Щоправда, на другий рік повномасштабного вторгнення все ж таки сталися певні зміни — у кожному п'ятому випадку українських художників повідомляли про присутність росіян на подіях. І стільки ж організаторів стали частіше приховували залучення російських учасників.

Чи вдавалося українським художникам досягти своїх цілей – скасувати участь російських художників і мати майданчик для себе? Тільки трьом з усіх опитаних 28-ми українських художників це вдалося один раз за весь час. Понад три рази це змогли зробити лише двоє. Ще двом митцям вдалося досягти скасування участі російських митців частково. В цій останній цифрі саме моя недавня ситуація.

Влітку 2023 фільм Invasion 1.2.3, створений на замовлення мандрівного бієнале сучасного мистецтва Маніфеста 14 був номінований на премію цифрового мистецтва від Ars Electronica. Це нас із командою потішило.

Кадр з проєкту Invasions 1.2.3. (2022 р.). Створений Алевтиною Кахідзе в колаборації з Пьотром Армяновскі, Алексанром Кроліковскі та Анатолем Stepanenko.

Але відразу я отримала лист, в якому мене сповістили, що в номінації буде присутня російська група, яка на думку організаторів "критична та опозиційна режиму".

У той ранок, після нальоту шахедів, я відчула, що не маю ресурсів вивчати бодай щось про російську групу, тому попросила організаторів запропонувати російській групі відкликати свою кандидатуру.

Відповідь про те, що російська група "пішла з номінації", надали не відразу. Я доволі довго чекала.

Проте, коли приїхала в Лінц на церемонію, виявилося, що роботи російської групи переміщено в інший "куток" фестивалю під назвою "Дослідження". Я відчувала тривогу від імовірної зустрічі з російськими митцями на всіх локаціях подій – я втратила стан безпеки.

Портрет Алевтини та інвазивних рослин - борщівника та ваточника. 2023, фото Олександр Попенко

Влітку, ми міркували з Альоною, що після дослідження про "Стан безпеки" українських художників, наступним має бути дослідження про їх "Стан боротьби". Українські митці йдуть з майданчиків через зрозумілі причини, а чи вони борються в такий спосіб? Чи одна людина може бути одразу у двох станах – безпеки і боротьби?

На тому фестивалі, вже на вечірці серед натовпу, я почала щось схоже на монолог:

"Я розчарована цим фестивалем! Тут третина робіт про кліматичну кризу та її подолання. Але ж роботи росіян із категорії "Дослідження" як із кам’яного віку. Тоді палити багаття було виправдано. Але ж у 2023-ому році для власного фільму спалити дерев’яний міст, із комахами, травою, додаючи градусів нашій нещасній [земній] кульці — це вар-вар-ст-во! Щоб показати власні емоції від страждання? Це не омаж Тарковському, це крінж!

Чого ви всі мовчите? Вони не просто у вашій програмі "палять" той клятий міст, але ж вони його палять по справжньому! Що ви про це думаєте, "цифрова" спільнота Лінцу?

А інша їхня робота? Я не згодна, що серед семи смертних гріхів Росії корупція так само гріх! Корупція в Росії, яка вчиняє війни не зупиняючись – це благо. Бо без корупції російська армія була б сильнішою. Якби російські митці прославляли б корупцію в Росії, це було б критично!

Що ви думаєте про роботи цих росіян у вас тут на фестивалі? Чи ви встигли їх вже дослідити?"

Тільки одна людина наважилася мені сказати бодай щось: "Ви українка?"

Кадр з проєкту Invasions 1.2.3. (2022 р.). Створений Алевтиною Кахідзе в колаборації з Пьотром Армяновскі, Алексанром Кроліковскі та Анатолем Stepanenko.

Теж саме питання мені задали ті, хто грав Катюшу на вільному піаніно вокзалу Монпарнас. Я тоді зупинила ту гру. Любителі грати російські мелодії вдивлялися у посилання на відеокліп, де було ясно і без слів, що Катюша – це ім’я військової машини, не дівчини! Не знали.

Що це все було? Я маю визнати, що це було ситуативна боротьба без залучення у професійне коло. Внутрішньо я відчуваю готовність йти на інший рівень.

Я стою на виставці "Якби ми сховали сонце в морі історій" (As Though We Hid the Sun in a Sea of Stories) в Берліні. Мої знайомі із Грузії кажуть: "все виглядає круто, що ти така надута?"

Я відповідаю, що мала упередження до цієї виставки коли її ще готували. У щойно розміщеному анонсі з іменами митців я знайшла Параску Плитку-Горицвіт, Ганну Собачко-Шостак і Ольгу Рапай-Маркіш (на сайті було Ольга Рапай – ніби відсікаючи її єврейську ідентичність) і замислилася вголос через соціальні мережі: невже спадкоємці цих авторок надали майнові авторські права кураторській групі, де є росіянин?

"А що за проблема не надавати авторських прав на показ мистецтва тих художниць у Берліні?" – питають мене.

"Ну, одна з них відсиділа 10 років в радянських таборах (наводжу приклад Параски), не певна що вона хотіла б брати участь у виставці під кураторством росіянина. Який до вторгнення працював у Гаражі, в інституції російського олігарха Абрамовича, а після вторгнення невпинно шукає своє неросійське коріння", – відповідаю я.

"Так виставка якраз про опір режиму російській імперії, СРСР і в сучасній росії… Якраз про таких художниць…", – продовжує мій співрозмовник.

"Але ж і зрозуміти, з якої країни куратори і художники геть важко, вказано тільки їх міста!"

Поки всередині української спільноти ми гучно з’ясовували це питання, інформація про цих художниць зникла із сайту інституції.

Солідарність і відміна культур, 2023. Алевтина Кахідзе

Грузинські друзі йдуть, а я ретельно дивлюсь на роботу художниці з Алмати, яка живе в Берліні. Це багатоканальна відеоінсталяція про голод в Середній Азії минулого століття, в якій є малюнки та розмова із дослідницями про ці події.

Одна з дослідниць співставляє ці важкі події в Казахстані з українським контекстом. Я прислухаюсь.

В цей момент до мене підходить куратор із Нідерландів. Він знає мою упередженість до російських кураторів, тому каже: "Невже ти не згодна, що виставки по деколонізації Росії важливі?!"

Я знімаю навушники, (робота казахської художниці створена російською мовою, я слухала її в оригіналі) і відповідаю:

"Парламент твоєї країни і Німеччини визнали Голодомор в Україні геноцидом, ти стоїш перед роботою, яка ставить це визнання під питання! Що ти про це думаєш?"

Мовчання. І через певний час він каже:

"Я їй скажу. Я знаю цю авторку…"

"Але ж акти парламентів країн, які визнали голодомор в Україні геноцидом, не створюють зобов'язань для своїх громадян визнавати його. Так саме й громадяни не можуть відповідати за акти парламентів своїх держав. Тому це етичне питання до художниці та до кураторської групи", – веду далі я.

"І мені як глядачці цікаво, якою була дискусія про це всередині кураторської групи? І якщо вони дійшли консенсусу щодо роботи, то як переконали державну інституцію в Німеччині діяти всупереч діям власного парламенту? А може й не було цієї дискусії?

Добре, уявимо, що рішення про відкидання визнання Голодомору геноцидом було свідомим, включно з українськими художниками виставки, я б все ж таки хотіла запитати тебе, як ти поясниш, що стільки парламентів визнали Голодомор геноцидом саме останні два роки?"

Мовчання.

"Я тобі відповім: другий рік повномасштабного вторгнення показали решті світу, що Росія може ставитися до України як до колонії – ці паралелі між діями Сталіна та Путіна стали очевидними. Ці два диктатори не просто прагнуть підкорити Україну. Її незалежність становить для них екзистенційну загрозу. Тому ключова причина голоду тоді якраз у цьому. Як і головна причина цієї війни зараз. Я розумію що таке порівняння, мабуть, грубе, але все-таки їх дозволила собі Енн Епплбаум.

Це не мала помилка для де/колоніального проєкту, сам проєкт стає помилкою через таку нечутливість до контексту. Я щаслива, що сьогодні день вільного відвідування і я не мала сплачувати за квиток такої виставки".

Я знову лечу в літаку (на цей раз у фінському) з Парижа, і мені геть нестерпно слухати росіянок-сусідок про їх вдалий шопінг, і я звертаюсь до стюардеси аби мене пересадили. Стюардеса миттєво пропонує йти за нею під шипіння російською: "Ты слышала, что она сказала? Да у них полстраны говорят по-русски!"

На новому місці у першому класі (тільки там були місця) знову зустрілася росіянка. Їй конче хотілося з кимось говорити, а мені було ясно, що вдруге мені місця не шукатимуть. Через годину росіянка за власним рішенням пішла до своїх співвітчизників в економклас.

Я нічого особливого не робила, я посміхалась на побоювання цієї пані щодо трьох своїх доньок, які можуть сказати в один десь, що вони – хлопці. "От вас исходит негатив. Это от дьявола, его оскал в вашей улыбке!" – були її останні слова.

Чи можна вважати згадані історії станом боротьби, в певному сенсі продовженням російсько-української війни в мирній Європі?

Чи є загроза від романтизації пісень, в яких російською мовою прославляється зброя? Чи від виставок про колоніальність Росії, в яких не враховуються розбіжність політичних контекстів суспільств, які вона колонізувала? Чи від інфантильних проєктів російських художників, які потрапляють на міжнародні проєкти за уявними квотами "great russian culture" або через замасковану імперську солідарність?

Я переконана, що це є великою загрозою і має чинитися боротьба. Українське середовище домовилося, що це не фронт, але це є безперечно інтелектуальною битвою або боротьбою.

Але чому здається, ніби українці ведуть цю боротьбу наодинці? Тому що саме відсутність стану небезпеки перед кожним та кожною росіянкою в умовному західному світі не формує в них стану боротьби.

Чи ми готувалися до такого? Звісно ні, тому мої дії у стані боротьби радше ситуативні та упереджені проти всіх росіян, а вивчення кожного окремого росіянина і росіянки вимагає часу, ресурсу, швидкості, гумору, інтелектуальної роботи та аналізу.

Половина із 28-ми опитаних нами українських художників так само готові розглядати кожен окремий випадок учасників із Росії. Для мене це ознака, що вони теж готові перейти у стан боротьби.

В кінці року я нарешті розумію, що мій стан боротьби буде інституалізований у Європі – хтось почув тоді мій монолог у Лінці.

"Ви хочете, щоб я намалювала поняття — демократія, скасування культур, кооперація, солідарність для австрійського фестивалю наступної весни?"

"Так, тому що ви з України".

P.S.

В день, коли готувався цей текст, я отримала лист від того фестивалю у Відні, що одна художниця, яка покинула Росію одразу після повномасштабного вторгнення, буде учасницею цього фестивалю і "чи мені з цим нормально?". Вони згадали, що саме із цією авторкою в мене був публічний діалог через її комікс із Джо Сакко в одному із найпопулярніших журналів світу – New Yorker. В тому коміксі була низка маніпуляцій та неточностей, які були не очевидними західному читачу.

Я підтвердила їм, що жодним чином не жалкую щодо власної критики тоді, і що сподіваюся, що ця художниця зрозуміла бодай щось із моєї критики. І що я лишаюсь.

Алевтина Кахідзе, спеціально для УП.Життя

В обкладинці використано кадр з проєкту Invasions 1.2.3. (2022 р.). Створений Алевтиною Кахідзе в колаборації з Пьотром Армяновскі, Алексанром Кроліковскі та Анатолем Степаненко.

Реклама:

Головне сьогодні