Це читомо: життя провінційної богеми, ЛГБТ-роман про 1980-ті, книжка сценариста "Тіней забутих предків" та інші літературні новинки

Герой одного з романів цього огляду розмірковує: якщо ми не говоримо про певні речі вголос, тоді як ми взагалі знаємо, що вони існують? Завдяки літературі ми можемо тримати руку на пульсі сучасного світу й почути, який вигляд має реальність для інших людей.

УП.Життя рекомендує новий книжковий огляд, який спеціально для нас зробила книжкова експертка з "Читомо" – нонфікшн про індоєвропейців, чуттєвий ЛГБТ-роман про першу любов, книжка про українських провінційних художників та інші цікаві новинки.

Читайте УП.Культура у Telegram

Перекладна проза

Том Рахман. Імперфекціоністи

переклад Вікторії Дудик. – Харків: Фабула, 2024. – 304 с.

Коли востаннє ви тримали в руках паперову газету? Роман "Імперфекціоністи" від канадсько-англійського письменника Тома Рахмана – це книжка про редакцію англомовної газети в Римі. Кожна глава розповідає трагікомічні історії про різних працівників редакції. Книжку можна прочитувати не лише як роман, а і як збірку дотепних оповідань. Всі тексти в ній – про химерні особливості людей, а манера розповідати історії дещо перегукується зі стилістикою дорослих оповідань Роальда Дала.

Складно уявити більш недосконалу структуру, ніж редакція газети, в якій все весь час іде шкереберть. Стаття, задля створення якої було витрачено чимало сил і редакційних коштів врешті виходить не на першій шпальті й дуже порізаною, а редактор чіпляється до журналістів за комп’ютерну автозаміну Саддама Хусейна на Садизм Хусейна. Ні, описані випадки – це не щось екстраординарне, а швидше типова ситуація в редакції. За всіма одруками не встежиш, до всіх смертей не підготуєшся. Світ прекрасний у своїй недосконалості – натякає нам роман Рахмана. Чи принаймні за його недосконалістю так цікаво стежити.

Працівники газети в романі мають свої великі й маленькі вади, на яких і концентрується автор. Це люди, що нехтують професійною честю або зловживають своїм редакторським статусом. Один з героїв не отримує більше редакційних завдань і зрештою задля грошей фабрикує статтю, посилаючись на кілька мимовільних слів свого сина, який (нібито) працює в міністерстві закордонних справ Франції. В інших історіях ми бачимо гіперприскіпливого редактора, що складає власну Біблію помилок і мовних порад. А ще один з героїв книжки отримує завдання написати некролог відомої феміністки ще за її життя. Поширена практика, до речі. Та й смерть, як ми знаємо, дає журналістським матеріалам чималі перегляди.

Ці розрізнені професійні й особисті історії працівників газети сполучає історія створення видання і її власників. Чому взагалі це медіа досі існує? Ця прекрасна історія розкриється читачам наприкінці. Можливо, разом з відповідями на питання чи потрібен редактор зі стелажем різних словників від "Словника класичного балету" до "Словника птахів том IV", коли існує автозаміна та хто в сучасному світі взагалі потребує газет?

Філіпп Бессон. Припини свої вигадки

переклад Марини Марченко. – Київ: Лабораторія, 2024. – 208 с.

Це невеликий драматичний роман від французького письменника Філіппа Бессона про гомосексуальну любов і страждання від неможливості виявити свою справжню природу. Книжка стала бестселером у Франції, отримала кілька літературних нагород, а у 2022 році була екранізована (до речі, у ролі одного з головних героїв знявся онук Жана-Поля Бельмондо, Віктор).

Герой роману – письменник, що розповідає історію підліткового кохання між двома дуже різними хлопцями. Це кохання, в якому було багато пристрасті, сексуальності, страху бути викритими й дуже мало слів. Обидва підлітки в книзі є дуже різними. Через певну манірність, цікавість до літератури і не товариськість оповідача систематично підозрюють в гомосексуальності. Проте вузькість поглядів однокласників і не приналежність до їхньої зграї не хвилює оповідача. Він наче вже передчуває, що світ є більшим за це. Здається, саме це і знаходить в ньому Тома.

Тома живе в дещо старосвітській парадигмі і не вірить у жодні можливості для себе. Як єдиний син, він має успадкувати фермерську справу свого батька. Гомосексуальні почуття даються йому набагато складніше, тож не говорячи про них вголос хлопець не дає їм існувати. Він обирає не рухатись вперед і повторити шлях своїх батьків. З часом Тома навіть одружується і намагається жити призначене для нього життя, але не витримує цього.

Якось посеред роману оповідач розмірковує про те, чи існують взагалі ті речі, про які ми не говоримо. Гомосексуальність, особливо в 1980-ті в провінції, – це тема, про яку було складно говорити вголос. Замовчування своєї природи, бажань і мрій – це те, від чого мовчки страждає Тома в цьому романі. Натомість оповідач обирає інший шлях – він починає говорити. Можливо, непрямо й завуальовано, адже він письменник, та все ж він має змогу зробити своє бачення світу реальним і видимим, а також не дати емоціям зжерти себе заживо.

Нік Горнбі. Фанат

переклад Наталії Палій. – Харків: КСД, 2024. – 336 с.

Роман Ніка Горнбі "Фанат" – це книжка, створена ще в 1995 році, коли музику слухали на вінілі й на касетах, а щоб поділитись треком, його необхідно було не скинути в перший ліпший месенджер, а записати. Власне, це роман про музику, почуття, який у 2003 році потрапив до списку "The Big Read", найулюбленіших книжок британських читачів.

Головний герой книжки, Роб – 35-річний власник непопулярного музичного магазина в Лондоні, що переживає розрив зі своєю дівчиною. Непопулярність крамниці й проблеми зі стосунками – процеси взаємопов’язані, що підсвічують нездатність героя до взаємодії зі світом. Роб не намагається зробити щось таке, щоб про крамницю дізнались, швидше навпаки. Він і його колеги чіпляють на себе маски музичного снобізму і залюбки виштовхують випадкових відвідувачів магазину, принижуючи їх за невідповідний музичний смак. Вчинок гідний підлітків, якими в душі вони всі й почуваються. Тож крамничка для героїв – це місце втечі від реального життя, куди вони приходять не лише у свої робочі зміни.

Роман насичений цікавими музичними ремарками, що спонукають до рефлексій. Скажімо, Роб розмірковує, що найнещасніші у світі люди слухають поп-музику. Музику, що розповідає про розбиті серця і драматичні любовні переживання. Можна розвинути думку й помізкувати, чи не стають всі ці простенькі тексти – мантрою, яку мільйони слухачів не дуже усвідомлено на повторі вдовблюють собі в голову? Тільки подумайте про цей аспект всіх поп-пісень, що ви так чи інакше чуєте в супермаркетах, таксі й перукарнях. Дорослі думають, що жорстокі сцени можуть погано впливати на розвиток дітей? А як же ця сльозлива музика, – перепитує подумки Роб. От що справді погано впливає на цілі покоління людей!

Характеризуючи себе, герой вдається до списків. Топ-5 гуртів для слухання після розриву з дівчиною. Топ-5 платівок для дощового понеділка. Тут є й певна іронія з оглядів культурних продуктів, і особиста нездатність переживати почуття. Зрештою, роман починається списком топ-5 героєвих найважливіших розривів. Досить інфантильний спосіб давати раду зі своїми емоціями. Але герою випадає шанс емоційно подорослішати й замість уникати почуттів, що тісно переплетені в цьому романі з музичними треками, проживати їх.

Українська проза

Сергій Мартинюк. Кушмарджак

Київ: Наш Формат, 2024. – 504 с.

Все найцікавіше в сучасній українській прозі діється десь на околиці великих міст. Це як не Буськів Сад в романі "Я бачу, вас цікавить пітьма" Ілларіона Павлюка, так П’яні Мости в новому романі Сергія Мартинюка "Кушмарджак".

Починається роман стрімко сценою в укритті під час повномасштабного вторгнення. Автор дає нам налякатись містом в окупації й чимось невідомим, що побачить підліток у пітьмі. А далі події 2022 року завмирають на тривалий час, а оповідь повертається в спокійні дні 2015 року. В родину АТОшника і айтішника Ярика, що працює над створення штучного інтелекту і переживає флешбеки з минулого. А ще – в офіс кандидата в містечкові мери, ще того бандюка. І в постійні натяки, що тут, на Поліссі є свої жахи. То ноги мерця з’являться в кадрі. То згадається історія про знайомого дитинства, що весь час лякав чорною рукою і врешті помер. Задушений. То просто наче задля перебивки згадуються моторошні ліси Полісся. Зрештою, десь тут блукає Кушмарджак, монстр, що харчується дитячими страхами. Чи не лише дитячими?

Ця книжка – про складні психологічні травми й життя із ними. Сюжет роману затягує, бо він повільно крок за кроком привідкриває завісу над минулим мешканців П’яних Мостів. І поки 8-річний син Ярика розповідає батьку, як боявся монстрів, що можуть жити по той бік подушки, Ярик бачить справжніх монстрів. Спогади з війни. Нерозуміння, чи він справді тут, чи, може, помер під Іловайськом. Ярик ховається в роботі, емоційно реагує, коли хтось недолуго згадує війну і переживає складний етап у стосунках з дружною. І це тільки один часовий шар роману. Готуйтесь, ця книжка затягне вас набагато глибше в пітьму переживань і подій минулого.

Анатолій Дністровий. Сіра пейна

Київ: Віхола, 2023. – 208 с.

Чи існує мистецьке життя у провінції? Новий роман художника й письменника Анатолія Дністрового, автора "Пациків" та низки інших відомих романів розкриває перед нами життя містечкової богеми, що розгортається в кольорі сірої пейни.

Життя художника не обов’язково виглядає як низка виставок, невимушених розмов за келихом вина і черги з колекціонерів, що хочуть придбати твої безсмертні творіння. Оресту за 40, він розлучився з дружиною і живе в майстерні. Він – головний художник вигаданого містечка Будич, проте його життя більше нагадує студентські роки в гуртязі. За браком грошей на матеріали він малює поверх своїх старих робіт, крутить роман з вдвічі молодшою від себе дівчиною і філософськи спостерігає, як пара бізнесменів, що ні бельмеса не розуміє в мистецтві, хоче зробити його діамантом своєї колекції. Він їсть не устриці, а кров’янку і єдиний мистецький салон, що світить Оресту – виставка місцевих художників з нагоди 450-ї річниці заснування Будича. Життя митців у цьому романі послідовно деміфологізується. Замість розкішного життя на висотах Парнасу тут постає життя на котромусь з поверхів будівлі колишнього радіолампового заводу.

Від романів Дністрового часто стає тоскно, і "Сіра пейна" не виняток. Здається, автор хоче викликати в читачів відчуття, що нагадує переживання героя "Нудоти" Сартра. Ми споглядаємо картину провінційного застою: можливості мистецькі підробітки коливаються від замовлень для м’ясокомбінату до малювання ікон. Та й коли бізнесмени приходять купувати картини Ореста, вони очікують вигідного вкладання грошей, а не добрячого шматка роботи на наступні десятиліття, який полягає зокрема в популяризації цього самого мистецтва. "Призначення мистецтва в нашій країні на даному етапі – це лише виховувати йолопів", – думає Орест. Чи є світло в цьому сірому тунелі мистецького життя і чи оцінить країна своїх геніїв? Напевно, це питання риторичне, а не сюжетне, і залежить цілком і повністю від кожного/ї з нас.

Іван Чендей. Птах у своєму гнізді

Київ: Комора, 2024. – 376 с.

Іван Чендей – це письменник, з яким ми всі заочно знайомі, хоча навряд більшість із нас чула його ім’я. Річ у тім, що саме Чендей є співавтором сценарію культового фільму Параджанова "Тіні забутих предків". І як засвідчують дослідники, відсоток праці Чендея в цьому сценарії явно превалює.

Збірка оповідань Чендея "Птах у своєму гнізді" показує зустріч старого традиційного сільського світу зі світом модерним і міським. Ці твори кортить порівняти з оповіданнями представників Покутської трійці, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича. Як і в цих трьох авторів, в Чендея постає автентичний світ, проте на цей раз не Покуття межі 19-20 століть, а Закарпаття середини й другої половини ХХ століття. І цей світ далекий від романтизації. Герої Чендея розгублені від зустрічі з міськими порядками, вони самотні й смутні, адже світ їхніх звичок і цінностей стрімко перетворюється на територію "забутих предків". Своя земля знецінюється, діти розлітаються світом.

Оповідання "Криниця діда Василя" показує вимирання традицій роду: дідові діти й онуки більше не належать культурі ґаздування. Приїхати в сільську місцевість для них – це приїхати на відпочинок і оздоровлення, насмажити шашликів, подивитись на красиві краєвиди. Вони більше не мислять себе в цьому просторі. На подвір’ї росте старий горіх, за який дідові пропонують непогані гроші. Для нього цей горіх – символічне світове дерево, осердя світу, для інших – це лише деревина, гроші та можливості. Тут можемо бачити символічне протиставлення світів: молодша і старша генерації бачать світ інакше. Схожа ситуація стається і в тексті "Гаврилова "Золота осінь", в якій у селянина намагаються виміняти цінну картину за дурнички, ставлячись до нього достоту як до тубільця, якому за цінні артефакти пропонують яскраве скляне намисто.

Відмінність в міській і сільській ієрархії постає і в оповіданні "Дорога туди й назад". Правила міського простору лякають героїню цього твору. Вона йде до лікарки тільки тому, що знає її і колись в дитинстві доглядала. Проте те, що є нормою для героїні не є нормою для лікарки. Вона більше не Анничка, вона ім’я і по батькові, місце в ієрархії та свій кодекс цінностей і титулів.

"Птах у своєму гнізді" – збірка маленьких трагедій. Це книжка, в якій проходить лінія розламу між старим і новим світом, між старшою й молодшою генераціями, між автентичним світом ґаздування і новим світом глобалізації.

Нонфікшн

Гаральд Гаарманн. Індоєвропейці. Походження, мови, культури

переклад Романа Осадчука. – Київ: Комубук, 2023. – 240 с.

Поцікавитись темою індоєвропеїстики – це зробити собі щеплення від різноманітних культурних нісенітниць, зокрема пов’язаних з поняттям вищої раси. Індоєвропейці – носії індоєвропейської прамови, чиї сліди досі можна знайти в мовах від Західної Європи й до Індії. Гаральд Гаарманн, німецький мовознавець і культуролог, у своїй книзі показує, звідки з’явились індоєвропейці, як вони мігрували, які сліди залишили в культурі й чому їхня мова була такою потужною. Українців ця тема має цікавити не лише тому, що українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, а й тому, що прабатьківщиною індоєвропейців вважаються Причорноморські степи.

Індоєвропеїстика почалась з усвідомлення, що багато народів Європи і Азії мають у своїй мові спільні риси. Базова лексика, наприклад, слово "мати" в багатьох мовах звучить дуже схоже. А якщо й відрізняється, то в цьому теж можна знайти мовну логіку. Наприклад, якщо фінське слово на позначення мами "äiti" відрізняється, то це тому, що воно пішло від "лепетного" слова, тобто дитячої версії слова "мама".

Від індоєвропейців ми успадкували не лише слова, а й деякі міфологічні сюжети та елементи. Скажімо, культ коня. Бачимо кінську голову на предметах давнього світу – читаємо "сліди індоєвропейської кочової культури". Те саме стосується й інших поширених міфологічних сюжетів та образів.

Як ставались мовні зміни й чому індоєвропейська мова так поширилась світом? В книзі подається цікаве порівняння цієї прамови з сучаснішим випадком розвитку креольської мови. Коли мова еліти (у випадку утворення креольської на острові Маврикій – французька) і місцеві мови змішуються, з часом утворюється щось нове. Індоєвропейська була мовою еліти, що, ввібравши багато інших елементів, врешті дала паростки сучасних європейських мов.

Читайте також: Це читомо: постапокаліпсис у Харкові, історія української мови, комуністичні агенти та інші книжкові новинки

Реклама:

Головне сьогодні