35 років "Тельмі і Луїзі". Маніфест фемінізму в кіно, боротьба з харасментом і масовий прихід жінок у політику США

35 років тому на Каннському кінофестивалі відбулася прем'єра фільму Рідлі Скотта "Тельма і Луїза". Цей фільм став іконічним для феміністського кіно, кинувши виклик традиційно "чоловічим" жанрам.

Минуло 35 років, і акторки Сьюзан Сарандон і Джина Девіс в образах героїнь повернулися на Каннську афішу. Як "Тельма і Луїза" свого часу зробили революцію в голлівудському кіно й не тільки, згадує УП. Культура.

Рік жінки

У 1991 році, коли "Тельма і Луїза" вийшла на екрани, фільм мав в американському суспільстві ефект бомби, що розірвалася. Авторитетний журнал Time навіть помістив головних героїнь на обкладинку із заголовком: "Чому "Тельма і Луїза" влучає в нерв". У редакційній статті від 24 липня 1991 року йшлося про те, що невдоволення феміністок нерівністю, з якою жінки стикалися в американському суспільстві, перестало бути "прихованим" і виплеснулося в масштабний культурний вибух.

"Тельма і Луїза" спровокувала також загальнонаціональні дебати про проблему зґвалтувань на побаченнях. (За сюжетом, героїня Сьюзан Сарандон застрелила чоловіка, який намагався зґвалтувати її подругу, що була напідпитку). Фільм узагалі дуже вчасно вийшов на екрани: уся країна стежила за першою гучною справою про сексуальні домагання.

Справа Аніти Гілл – професорки права, яка звинувачувала в систематичних домаганнях свого колишнього начальника, суддю Кларенса Томаса, що керував Комісією з рівних можливостей працевлаштування в Міністерстві освіти, як-то кажуть, сколихнула Америку. До цього справи про харасмент на робочому місці практично не розглядалися в судах і вкрай рідко обговорювалися в медіа.

Пряму трансляцію слухань справи в Сенаті дивилися десятки мільйонів американців. І мільйони жінок по всій країні впізнали в історії Аніти Гілл свій власний досвід роботи в умовах корпоративної культури, де непристойна поведінка чоловіків щодо співробітниць сприймалася усіма як належне.

Суддя Томас, ясна річ, категорично все заперечував і виграв слухання – він і досі засідає у Верховному суді США, залишаючись одним із найконсервативніших суддів Америки.

Але американські жінки в підсумку перемогли. Протягом наступного року більш ніж на 50% злетіла кількість офіційних скарг на сексуальні домагання, поданих до Комісії з рівних можливостей працевлаштування. Компанії по всій країні почали запроваджувати суворі корпоративні правила та проводити тренінги із запобігання харасменту.

А головне, ця історія спровокувала рекордний прихід жінок в американську політику, коли 1992 року до Сенату та Палати представників балотувалися 150 кандидаток. В американській політичній історії 1992-й офіційно закріпився під назвою "Рік жінки".

На цьому тлі фільм про двох красивих і відважних подруг, які наважилися стати поза законом, щоб захистити свою гідність, виглядав передвісником нової епохи.

"Безглуздий фільм про двох стерв"

Авторка сценарію "Тельми і Луїзи" Каллі Кхоурі не була професійною сценаристкою. Взагалі-то, це був її перший сценарій. Наприкінці 1980-х років Каллі Кхоурі працювала продюсеркою з виробництва музичних кліпів у Лос-Анджелесі. А до цього багато років намагалася пробитися в акторки в Голлівуд, заробляючи на життя офіціанткою.

На обох роботах молода жінка постійно стикалася з об'єктивацією і токсичним чоловічим середовищем. За її власними словами, одного разу навіть готова була вбити якогось діда, який відпускав масні жарти на її адресу. Розуміння того, як швидко систематичний чоловічий тиск може довести жінку до межі, стало емоційним ядром картини.

Сама ідея фільму про двох подруг, які змушені тікати після скоєного злочину і в дорозі здобувають довгоочікувану свободу, прийшла як осяяння. Каллі Кхоурі згадувала, що відчула в цей момент почуття неймовірної ейфорії. А історію стосунків між Тельмою і Луїзою вона багато в чому списала зі своєї дружби з кантрі-співачкою Пем Тілліс. В юності вони часто роз'їжджали разом на машині, почуваючись абсолютно вільними від решти світу.

Шлях такого проєкту на екрани не міг бути легким у чоловічому світі голлівудського кіно. "Безглуздий фільм про двох стерв" (як описав сценарій один із продюсерів-чоловіків) пробивали на екрани, звичайно ж, жінки.

Колега Каллі Кхоурі з продакшену музичних кліпів Аманда Темпл показала сценарій своїй подрузі Мімі Полк Гітлін, яка обіймала посаду виконавчої віцепрезидентки в продюсерській компанії Рідлі Скотта Percy Main Productions. Рідлі Скотт одразу побачив у сценарії величезний потенціал, але як продюсер ще довго не міг знайти режисерів, які зрозуміли б героїнь фільму і саму суть історії.

Очима жінки

Звісно, "Тельма і Луїза" не була першим феміністським фільмом. Ще в 1970-х під впливом другої хвилі фемінізму Новий Голлівуд почав випускати фільми, які прямо говорили про самореалізацію жінок, їхні права та боротьбу з патріархатом. Наприклад, згадаймо класичну стрічку Мартіна Скорсезе "Еліс тут більше не живе" (1974), у якій героїня обирає кар'єру замість сімейного життя.

А в Європі у 1975 році вийшов фільм бельгійської режисерки Шанталь Акерман "Жанна Дільман, набережна Комерс 23, 1080 Брюссель", який став радикальним політичним висловлюванням. Шанталь Акерман показала, що найглибше патріархальне гноблення криється в задушливій рутині неоплачуваної домашньої праці.

Але саме фільм Рідлі Скотта здійснив жанрову революцію, коли головні ролі в споконвічно чоловічому жанровому кіно – road movie та buddy movie – були віддані героїням. "Тельма і Луїза" помістила в серце чоловічого міфу про безкрайню американську свободу двох жінок, які бунтують проти системного чоловічого насильства.

До слова, момент, коли Тельма і Луїза міцно беруться за руки перед стрибком у безодню, був чистою імпровізацією акторок прямо на знімальному майданчику. Але саме ця знахідка стала однією з найяскравіших деталей і без того несамовитого фіналу фільму.

Крім цього, "Тельма і Луїза" назавжди змінила оптику, через яку камера дивиться на жінок і чоловіків у кадрі.

Ще 1975 року теоретикиня кіно Лора Малві ввела поняття "чоловічого погляду" – візуальної парадигми, за якої камера дивиться на жінку як на пасивний об'єкт бажання чоловіка. А в "Тельмі і Луїзі" суб'єктом, тобто активним носієм дії, стає жінка, а не чоловік, як у традиційному голлівудському кіно. Приклад – персонаж молодого Бреда Пітта, який об'єктивується і камерою, і героїнями.

Як казав Рідлі Скотт, у героїнь цього фільму "є власний голос". Тому потрібен був такий постановник, який би його почув – і зумів би розгорнути горезвісний "чоловічий погляд" на 180 градусів.

І в цьому було ще одне новаторство фільму, яке не змогли подолати голлівудські ветерани Боб Рейфелсон і Річард Доннер – Рідлі Скотт обом пропонував зайняти режисерське крісло. Хоча в того ж Боба Рейфелсона були складні жіночі образи (згадаймо героїню Джессіки Ленг у фільмі 1981 року "Листоноша завжди дзвонить двічі"), його режисерський стиль був холодним та відстороненим, у ньому не було тієї енергії відчайдушного бунту, яка була потрібна "Тельмі і Луїзі".

Коли стало зрозуміло, що інші режисери не можуть вловити тон картини, Мімі Полк Гітлін змогла вмовити Рідлі Скотта зняти фільм самому. У підсумку "Тельма і Луїза" стала найпотужнішим культурним феноменом і однією з найяскравіших феміністських стрічок 1990-х років. Цей статус стрічка зберігає й сьогодні.