Ця загадкова російська кінодуша
Нехай в Україні кіно, м'яко кажучи, не зовсім довершене, бо тут немає індустрії, але у Росії випускають у прокат більше ста повнометражних фільмів - і все одно кінематограф абсолютно неконвертований, бо позначений "російськістю" у найгіршому розуміння цього слова
Прем'єри цього тижня - тому доказ.
Скажімо, "Гітлер, капут". Фільм анонсували, як пародійний, режисер сказав, що знімав "комедію вільних асоціацій", визначив жанр власного фільму, як "кіноекспресія", додавши, що його картина - це російський аналог "Цілком таємно" та "Голого пістолета".
Але, попри усі сказані слова Марюса Балчунаса, і навіть усупереч його студіювання кінематографа в Америці, він так і не осяг головних правил американської пародії.
Класичні американські пародії, у тому числі Брукса, Цукера, Абхамса, братів Ваянсів насамперед є кінопародіями. Здебільшого пародійовані стрічки об'єднуються за жанром (наприклад, горор чи фантастика), але зовсім необов'язково - вони також можуть включати і резонансні суспільні явища, як расизм, педофілію чи фальсифікації на виборах.
Найголовніше, щоб всі ці елементи були впізнаваними, тобто становили універсальний контекст, доступний, як місцевій, так і міжнародній аудиторії.
Це, по-перше, а по-друге, фільми пародіюються не тому, що вони погані, просто пародія - жанр аналітичний і вона дозволяє виявити конструкцію пародійованого твору і самого кінематографа.
Вдала пародія, як, наприклад, "Цілком таємно" чи "Дуже страшне кіно" демонструє, а потім цілком спотворює механізм функціонування пародійованого фільму.
Пародія цілком виявляє уявну природу кіно. Скажімо, у "Дуже страшному кіно" нею був механізм сучасних молодіжних фільмів жахів, який цілком тримається на типових підліткових страхах. Убивство у такому горорі означає покарання за гріхи, у яких підліток себе звинувачує.
Аби горор перестав функціонувати, треба підліткову одержимість сексом перенести на усіх персонажів, що і роблять брати Ваянси, зводячи мотиви дії усіх героїв "Дуже страшного кіно" до сексуальної стурбованості.
Пародія вивертає звичну логіку жанру і там, де в оригіналі вона працювала доволі ефективно, у пародії цілком пробуксовує.
Замість того, аби пародійно підкреслювати стилістику серіалу, "Гітлер, капут!" просто робить його сукупністю циркових ґеґів, які ніяк не стосуються ні пародійованих фільмів, ні якихось очевидних російських суспільних явищ.
Окремі вдалі фраґменти, як от із колгоспником Кузьмичем у російському полі, який громадить сіно одразу за дверима квартири шпигуна Осєчкіна, так і не знаходять свого розвитку.
І це притому, що "Сімнадцять миттєвостей" дуже давно спародійовані в анекдотах про Штірліца. В основі таких анекдотів - мовна гра. І вони пародіюють насамперед голос за кадром, який начебто озвучує думки Штірліца.
Цікавим у цьому випадку був би контраст між словами за кадром та вчинками у кадрі. Зрештою, пародіюванню мала б піддатися уся кінематографічна конструкція "Сімнадцяти миттєвостей", яка свою міфологію творить на основі радянської версії історії Другої світової.
Головна вигадка тут, звісно, сам Штірліц - абсолютно міфологічна, нереальна постать, якої ніколи не було у радянській розвідці. Водночас саме Штірліц створив радянській таємній поліції ідеальне маскування - благородний, розумний герой заступив собою численних анонімних різників, які розстрілювали людей у підвалах.
Проте авторам явно не вистачило рішучості, аби замахнутися на Штірліца. Їхній герой -Шура Осєчкін - такий собі сучасний різновид офісного працівника, який з невідомих причин опинився в уявному третьому рейху. Сам рейх вибудовується на цілком політкоректних засадах сучасного російського кінематографа.
Тобто режисер картини всіляко уникає пародіювання і радянського і сучасного російського кіно, яке вперто продовжує розповідати про "бєссмєртний подвіг совєтскава народа в великай отєчєствєнной вайне". Максимум на що він зважується, це перетворення Мюллера на гомосексуаліста, та й то на рівні декларацій.
От якби режисер дотримався сюжету фільму Ліознової і зберіг би її персонажів, водночас перетворивши, наприклад, пастора Шлаґа на педофіла, а радистку Кет - на подвійного аґента, який народжує від Бормана, тоді б кінематографічна логіка "Сімнадцяти миттєвостей" була б підважена і фільм досяг би своєї мети.
Але, напевне, режисер собі ставив іншу мету. Він ще раз хотів нагадати росіянам "о родінє". Вона ніколи не буде спародійована, на неї ніколи не підніметься рука Марюса Балчунаса.
Тому фіналі картини герої знаходять притулок у того самого Кузьміча, втікаючи від фальшивого кіно до милого їхньому серцю вічного російського сінокосу.
Оцінка: 1 з 5
Зрештою, від російської дійсності нікуди не подінеться і герой "Кам'яної макітри" Єґор Ґоловін. Боксер, який втратив пам'ять і ніяк не може повернутися до життя, відсилає до величезної кількості розмаїтих фільмів про амнезію та боксерів, проте найбільше до сучасного російського національного кінематографа.
Власне "Макітра" спродюсована Сєргєєм Сєльяновим, який довго працював із Алєксєєм Балабановим і був одним з тих, хто створив підвалини сучасного російського національного кінематографа.
За Сталіна правдивим російським кіно були картини Івана Пир'єва - довоєнні і особливо повоєнні - часів боротьби з "космополітами". За Брєжнєва, здебільшого це були серіали про побутування російської глибинки, причому часто йшлося про цілі епопеї, як от "Тіні щезають опівдні" чи "Вічний поклик"; інколи про царів, найчастіше, звісно, про Петра Першого.
Творив російське національне кіно і Євген Матвєєв - українець, що він фільмував популярні за радянських часів "Цигана", "Любов земну", а згодом і "Любити по-російськи".
Це був кінематограф, який цілком тримався на певному архетипі російської душі. Під цим розумівся особливий людський характер - цілком неосяжний, непередбачуваний у своїх діях, проте схильний відчувати та захищати тільки йому відому "справедливість".
Сєргєй Сєльянов та Алєксєй Балабанов саме такими рисам наділили свого Данілу Баґрова. А рік тому на студії Сєльянова молодий режисер Алєксєй Мізгірєв випустив фільм "Кремінь", де був виведений схожий характер.
"Кам'яна макітра" цілком у тому ж річищі.
"Макітра" не схожий, скажімо, на героя "Мементо" Крістофер Нолана, який шукав убивцю своєї дружини цілком логічним способом, чи героя "Згадати все" Пауля Верговена, який вагався між правдою та вигадкою, аби зрештою обрати те, що він вважав правдою.
Зняв картину Філіп Янковський, автор чотирьох фільмів, серед яких два стали доволі відомими широкій авдиторії - "Статський радник" та "Меценосець".
Перший був створений під керівництвом Нікіти Міхалкова і містив державницький пафос, який особливо проявився у фіналі, коли герой Олєга Меньшікова крокує на тлі Кремля. Другий вже знімався на студії Сєльянова і був спробою віднайти російський характер.
"Меченосець" розповідав про загадкову російську душу, яка має дивну анатомічну особливість. Головний герой носить вмонтований у руку меч, який може зажди випустити, як кішка пазурі. У мандрівці Меченосця, у його спілкуванні з оточуючими не було очевидної логіки, це була безцільна подорож, і безцільні вихлюпи агресії.
Ніколай Валуєв творить такого самого героя. Штучно сповільнена пластика відтворюється не тільки акторськими засобами, але й суто кінематографічними - зображенням та монтажем. Ми можемо подивитися на світ очима російського чудовиська, яке втратило пам'ять і тому цілком безпечне.
До пори до часу, звісно. У фіналі картини він буцім-то гине, летить углиб бездонного провалля, що може символізувати російське несвідоме. Цікаво, що буде, коли він вибереться з нього?
Оцінка - 3 з 5
Автор - Ігор Грабович