П’ятий день конкурсної програми: чоловіки та жінки у пошуку коріння та кохання, капіталісти у пошуку капіталу
Сьогодні демонстрували "Сіль цього моря" режисера Анмарі Ясір, спільного палестинсько-французько-швейцарсько-бельгійсько-іспанського виробництва, "Слідчий" угорського режисера Аттіли Ґіґора та "Просте серце" французької режисерки Маріон Лейн.
Анна: Почнемо з кінця. Я пропустила "Просте серце", але фільм дуже сподобався тобі, ти навіть назвав його поки що найкращим у конкурсі повнометражних картин.
Ігор: Так фільм сподобався багатьом. Це той щасливий випадок, коли фільм може вдовольнити більше частину авдиторії, включаючи навіть сімейну, ну, хіба за винятком зовсім маленьких глядачів, бо у стрічці є епізоди явно не для дитячих очей, скажімо, сцена забою свині.
Зал на цьому епізоді невдоволено гудів, всі вже звикли до американської стриманості, коли фільм часто закінчується титром: "під час зйомок жодна тваринка не постраждала".
У "Простому серці" явно постраждала, але не тільки нещасна свиня. Взагалі фільм є екранізацією твору Гюстава Флобера і у ньому йдеться про долю простої дівчини Фелісіті, яка має від природи величезну потребу любити, проте не може знайти об'єкта для свого почуття, точніше, вона весь час втрачає ці об'єкти. У головній ролі Садрін Боннер і це найкраща жіноча роль на фестивалі.
Анна: Чим тебе вразила Сандрін Боннер?
Ігор: По-перше, вона грає жінку від молодості до старості, що самі по собі складно: різна пластика, психологічний стан, я вже не кажу про грим. По-друге, вона не просто грає Фелісіті, вона справді живе на екрані, це, звісно, краще побачити, ніж уявляти собі за моїми словами.
Між акторкою та її героїнею не видно ніякої шпарини. І, найголовніше, Боннер грає не якусь там суперзірку, королеву чи іншу героїню, яка б могла виглядати виграшно у кадрі, вона грає просту француженку, неграмотну, залякану, яка тільки живе в очікуванні любові і долає бар'єр за бар'єром, аби відхопити якісь шматки щастя. Це не просто драматична, а навіть у чомусь трагічна роль, і Садрін Боннер провела її просто феноменально.
| "Просте серце" |
Анна: І справді, харизматичний Шолд Анґер надавав угорській стрічці особливого шарму, головним чином завдяки своїй зовнішності. Солідні фізичні параметри, поголена голова Анґера органічно доповнили образ відлюдькуватого та постійно насупленого помічника патологоанатома, що однаково спокійно препарує трупи та наносить помаду на губи коханої дівчини.
Втім, сам фільм - це достатньо пересічна детективна історія про неподілену родичами спадщину. Герой Шолда Анґера - Тібор - змушений піти на вбивство невідомого йому чоловіка, аби заробити грошей на операцію хворої на рак матері.
[B]Наступного дня він дізнається, що вбитим був його брат з батьківського боку. Проблема у тому, що Тіборів татко був не надто серйозним чоловіком, і залишив по собі від різних жінок трьох нащадків, які не знали про існування одне одного.
Таємниця розкрилась лише з оголошенням заповіту похітливого дідуся: перед смертю він вирішив розділити свій чималий спадок між своїми дітьми. Тібор доходить висновку, що хтось із родичів померлого татка мріє привласнити усю спадщину, і через це убив одного сина, щоби водночас, підставити і другого.
Підозра Тібора падає на невірну жінку свого брата, і з ним погоджується сестра - мила вихователька дитячого садочку. Але все виявляється зовсім не так...
Ігор: Взагалі у картині досить фізіологічних подробиць, через які із залу виходили люди. Вони не здалися тобі надмірними? Там не тільки детективна історія, а ще й чорна комедія, бо нам весь час показують "клієнтів" патологоанатома у момент їхньої смерті. Скажімо, секретарка випала з вікна, бомжа загризли вовки і тому подібне.
Анна: Зовсім ні. Я ж бо виросла на "Цілком таємно", де аґент Скаллі щосерії препарувала всіляких потвор. Я навіть мріяла бути патологоанатомом, коли виросту. А ці дурнуваті смерті у "Розслідуванні" нагадують мені більше фільми братів Коенів, зокрема їхню останню роботу "Прочитати та спалити", де люди тільки те роблять, що по-дурному гинуть, як якісь звірятка у "Happy Tree Friends".
У будь-якому разі, ці "смертельні номери" дуже пожвавлювали угорський фільм і привносили у нього елемент грайливості. А це було необхідно через емоційну "залізобетонність" головного персонажа стрічки.
Втім, давай звернемось до менш кровожерливої, але надзвичайно драматичної картини "Сіль цього моря". Ти казав, що фільм розповідає про пошуки внутрішньої свободи. Головна героїня стрічки - палестинка Сорая - намагається відшукати її на землі предків, де ніколи не була, і яка зовсім не схожа на місце, де вона народилася - "країну рівних можливостей" - США.
Палестина - це зовсім не Бруклін, і Сораї доводиться постійно минати блок-пости, доводити, що вона не терористка і тому подібне.
| "Розслідувач" |
Ігор: Фільм мені симпатичний насамперед відчуттям поклику рідної землі, якби це пафосно не звучало. У когось він є, у когось його немає. Скажімо, в більшості зустрінутих Сораєю палестинців, які хочуть виїхати до Канади чи Сполучених Штатів, він дивовижним чинові відсутній.
Сорая тим симпатична, що полишила Америку заради землі предків і наполегливість, з якою вона долає труднощі, аби залишитися у Палестині, варта поваги. Звісно, героїня терпить поразку, бо у теперішніх умовах палестинцям нереально повернути собі землю предків, проте сама наполегливість, сам потяг до рідної землі - дивовижне явище.
А внутрішня свобода була спровокована радше відчаєм, бо з кожним днем Сорая та її супутники все більше втрачали надію. Їхня поїздка Ізраїлем, фактично землею їхніх предків, яка ніколи їм не належатиме, це поїздка через ворожу територію, де на кожному кроці на них чекає небезпека.
Анна: Мені імпонує те, що в фільмі немає ґламурного гуманізму, присутнього в ізраїльській картині "Візит оркестру", де єгипетські оркестранти, потрапляючи в Ізраїль, знаходять там розуміння та підтримку. Водночас у "Солі надто педальована тема "євреї забрали в нашу землю", і це відштовхує від картини.
Взагалі історичним тлом для стрічки слугувала депортація арабів із Яффи, після того як єврейські військові захопили місто під час війни за незалежність у 1948 році. Втім, у фільмі не було згадано, що перед цією війною у Яффі відбувалися криваві єврейські погроми, а під час оборони міста арабські снайпери з мінаретів обстрілювали сусідній Тель-Авів.
Рухмана назавжди
На "Молодості" триває програма "Кіно проти тоталітаризму". Сьогодні показали стрічку "Тінь священної книги" фінського режисера Арто Халонена. У чомусь це унікальна картина, бо торкається життя однієї з колишніх республік СРСР, а саме Туркменістану, якого багато років очолював Сапармурат Ніязов - легендарний Туркменбаші, себто батько усіх туркменів. Проте головний зміст фільму стосується міжнародних корпорацій, які задля прибутку готові змиритися з якою завгодно деспотією.
Ігор: Я фільму не бачив, тому тобі усі карти в руки.
Анна: Фільм побудовано як розслідування двох молодих кінематографістів - самого режисера картини Арто Халонена та його друга Кевіна Фрейзера. Їх стурбував парадоксальний факт - деспотичний режим Сапармурата Ніязова підтримували усі так звані демократичні країни.
Стрічка відкривалася нарізкою туркменської хроніки державних святкувань із обов'язковими заздравицями Туркменбаші та його книзі, а також фотографіями Ніязова із відомими політиками: Біллом та Гілларі Клінтонами, Джорджем Бушем-молодшим, Володимиром Путіним та навіть Віктором Ющенком.
[L]Щоб дізнатися більше про режим Ніязова, Халлонен та Фрейзер подалися до Москви - важливого стратегічного партнера Туркменистану. Там, а згодом і у Відні, кінематографісти зустрілися із туркменськими дисидентами: правоохоронцем, кінорежисером, сином та дружиною опального туркменського політика Бориса Шихмурадова.
Згодом, Халлонен і Фрейзер відвідали Туркменистан. Вони були вражені разючим контрастом між багатством столиці країни Ашхабада, побудованого із золота і мармуру, та загальною злиденністю туркменів, яка є помітною вже за кілька кілометрів від міста.
І всю цю розкіш Туркменбаші допомагали створити західні будівельні компанії.
Ігор: Тобто вони свідомо закривали очі на порядки у країні? Як вони взагалі змогли проникнути на туркменський ринок?
Анна: Одним із головних важелів підтримання деспотичного режиму у Туркменістані є "Рухнама". Це збірка легенд, псевдоісторичних фактів, віршів та генеології Туркменбаші, що простежується до самого пророка Мухамеда.
"Рухнаму", прирівняну за святістю до Корану, вчать у школах та університетах, був навіть створений інститут "Рухнами". Книжці звели пам'ятник на головній площі Ашхабаду. Вона нібито має сіяти добро та чистоту у душах усіх туркменів та жителів усього світу.
Тому для Ніязова важливим було забезпечити переклад свого опусу на всі можливі мови світу. Таким чином, головною умовою проникнення будь-якої іноземної компанії на туркменський ринок, був переклад "Рухнами" національною мовою корпорації.
На цю умову пристали турецькі, угорські, фінські, американські, німецькі та інші компанії, адже "подякою" за переклад були багатомільйонні угоди.
У чорний список, складений Халлоненом та Фрейзером потрапили будівельні компанії, які розбудовують столицю Туркменістану, насамперед турецька "Челік груп". Також названа корпорація "Сіменс", що постачає країні пристрої для прослуховування недоброзичливців режиму, корпорація "Даймлер-Бенц", американський поставник агротехніки "Джон Дір" та гігант промислового машинобудування "Каттерпіллар".
Тобто ігнорування порушення прав людини у Туркменістані - катування, арешти, вбивства - було для цих корпорацій свідомим вибором.
Ігор: І як реагували корпоративні боси на закиди Халонена і Фрейзера? Вони якось коментували свою позицію?
Анна: Фрейзер та Халлонен використали метод Майкла Мура з "діставання" компаній, які співпрацювали з туркменським режимом. Вони кількадесят разів телефонували та приходили у офіси кожної з названих компаній, навіть подзвонили у Білий дім до Джорджа Буша, вимагаючи коментарів. І щоразу на іншому кінці дроту кінематографістам відмовляли.
Ігор: Тобто могутність Туркменбаші трималася суто на інвестиціях великих корпорацій? Чи змінився стан справ після смерті Сапармурата Ніязова.
Анна: Смерть Туркменбаші жодним чином не вплинула на режим у Туркменістані. Наступним президентом країни став візуально схожий на Ніязова - Гурбангули Бердимухамєдов - і західні компанії продовжують "плідну" співпрацю із Туркменістаном, а кількість мов, на які перекладена "Рухнама", зростає.
Ігор: Цікаво, коли ця книжка вийде українською. Дуже кортить її почитати. Втім, історія з "Рухнамою" ще раз переконала мене у тому, що класове почуття слід у собі плекати, капіталісти - справді вороги народу.
Усі фото взято з сайту "Молодості"